Не живем — виживаєм сьогоднi,
Ми пiд панський потрапивши прес,
І не тисячi нас, i не сотнi,
А народ український увесь.
П’ять вiдсоткiв — статистика каже —
У казкових палацах живе.
Й до пiскiв найпрестижнiших пляжiв
В яхтах власних розкiшних пливе.
А куди ж ти, народе, прямуєш?
Що тебе ближчим часом чека?
Може, влади, що нинi керує,
Тобi кiстку пiдсуне рука.
Чи, можливо, з високого трону
Чергова обiцянка злетить,
І тобi, мiй терплячий народе,
Стане краще сьогоднi вже жить.
Ми учора жили препогано,
А сьогоднi ще гiрше живем,
Нинi влада державна — у пана,
А пан дбає про свiй лиш едем.
А коли ж ти подбаєш, народе,
Про онукiв й дiтей майбуття?
Коли ж в серцi твоєму забродять
Честi й гiдностi славнi чуття?
Прислухаюсь — як в мертвому царствi
Мертва тиша навколо стоїть,
І згадалось монголо–татарське
Іго довгих–предовгих столiть.
Не мовчи! Протестуй, бiдний люде!
Не мирись iз злиденним життям,
За тобою — Майдан, пам’ять Крутiв,
Нагадай про їх сутнiсть панам.
Я не кличу народ до руйнацiй —
Нам потрiбна країна жива,
Я до мирних й рiшучих зву акцiй
За свободу i гiднi права.
Треба мати уяву надмiрну,
Щоб вона отаке осягла —
Мала купка панiв всю країну
В пiдневiльне ярмо запрягла.
Як ти можеш, освiчений люде,
Так спокiйно абсурд цей сприймать?
За нього нас нащадки осудять,
Я вже чую: «Ганьба вам!» — кричать.
Павло БОЙКО
Київщина