Дивись у корінь

У його унікальній колекції майже всі витвори природи випромінюють добру енергетику. Щоправда, знайшовся їм й антипод — капосний дідько. Володимир міг би його позбутися (бажаючих купити — хоч відбавляй), та не може. По–перше, він принципово не торгує знахідками, по–друге, каже, що «темні сили існують для балансу позитивних, як плюс і мінус у батарейці, тож їх не можна просто так кудись подіти».

«Чортиська я знайшов в Івано–Франківську на підмитому березі Бистриці–Солотвинської, між автомобільним і залізничним мостами, — неквапом розповідає колекціонер. — Корінь відразу привернув увагу якоюсь таємничістю, проте спершу себе нічим не видавав. Коли відмив його, висушив і почав різцем прибирати зайве, аж тоді «вималювався» лукавий обрис. Цей дідько приніс мені вже чимало прикростей, та мушу на нього зважати, бо моє захоплення, як почав розуміти, це з одного боку — дар Божий, а з іншого — кара небесна».

Побережжя як пуп землі

Володимир нині переважно мешкає в селі Побережжя, розташованому біля Дністра, за два десятки кілометрів від обласного центру. «Від зупинки подолаєш ще метрів триста вперед і побачиш найдревнішу в селі хату. Заходь сміливо — то моя літня обитель і майстерня», — перейшовши на ти, бо ми ровесники, господар дав по телефону орієнтири.

Побережжя він відкрив для себе вже давненько, ще коли з друзями сплавлявся човном по Дністру. Тоді заночували на острові навпроти села, і довкілля з пагорбами й дібровами запало в душу. Поїздив по світу, а тут ніби магнітом прихопило. Та й місце виявилося рибним хоч куди: клювало так, що лящі ніби самі на гачок лізли. Більші улови траплялися хіба що на Таймирі. З Чернівців у Приполяр’я змушений був податися, рятуючись від помсти буковинських можновладців. Критична публікація в одній із республіканських газет за горбачовської перебудови наробила чимало галасу. Він був занадто принциповим журналістом, за що, зрештою, і поплатився.

Його двічі перестрівали в безлюдних місцях. Били професійно, без синяків. Із часом почали відмовляти нирки й печінка. Після важкої операції три роки тому пережив стан клінічної смерті. «Власне тоді я почув голос, який мені сказав: «Ти бачиш те, чого не бачать інші, й мусиш їм це показати». Було й застереження: «Не смій гендлювати цими речами, бо втратиш дар». Так і прозвучало: «Не смій гендлювати». І не смію, хоча міг би, зважаючи на  те, що став інвалідом третьої групи з пенсією в 729 гривень та боргами під зав’язку. На виставках пропонували за одну фігурку аж 3 тисячі гривень, за іншу — 400 доларів. Спокусам не піддався, пам’ятаючи застереження».

Вочевидь мій співрозмовник — чоловік не від меркантильного світу цього. Він і не заперечує. «Не знаю, — каже, — що то було — чи внутрішній голос, чи голос Всевишнього. Може, містика. Але тієї містики вже так багато набралося,  що вона для мене — така сама реальність, як і ці дивні творіння природи, які шукаю і знаходжу. Зіп’явшись на ноги після лікарні, я закинув усі справи й одразу  подався до річки й лісу. Ішов і бачив: ніби звичайний  камінець лежить, а в ньому — образ; корінь чи гілка, а в них — композиція. Так і хотілося вигукнути: «Люди, зупиніться перед цією красою — вона ж неповторна!». Хто захоче її побачити — побачить».

Злі жарти дідька й тепло «Берегині»

Це захоплення, зіз­нається, мабуть, жило в ньому віддавна, але до пори до часу мовчало. «Прорізалося» років чотири тому, коли в івано–франківській квартирі збирався на полювання (мисливець він першокласний — лише вепрів завалив сімнадцять, не рахуючи дрібної дичини). «Мене наче хтось попередив, аби вранці йшов не на полювання, а до найближчої річки, — продовжує Володимир. — Так і зробив. На березі Бистриці справді знайшов чудернацький корінь. Удома відмив, відчистив — щось є. Трішечки забрав зверху, трішечки знизу, висушив — і отетерів: у корені можна було розгледіти й людські фігури, й тваринок — це вже з якого боку дивитися».

На потрісканих від часу стінах його хати–майстерні, на підлозі й стелажах — безліч різнокаліберних фігурок із коріння, гілок, пеньків, напівтрухлявих стовбурів. Дідьку сюди — зась! Він перебуває у вигнанні — в підсобці серед складених купою заготовок. Востаннє кумедний на вигляд нечестивець підсунув свиню перед самим від’їздом Володимира на міжнародний етнофестиваль «Країна мрій–2010», куди незвичайного майстра запросив Олег Скрипка. «Я спакував дві коробки експонатів, — пригадує, — а дідька не взяв, то він, капосний, знаєш, що втнув. Напередодні поїздки, коли я виходив із крамниці, лив дощ і шаленів вітер, то мене разом із парасолькою здуло зі східців (мав до хвороби 86 кілограмів ваги, а тепер — 60). Упав я і пошкодив руку та три ребра. А назавтра — квиток на київський поїзд. Узяв лише одну коробку в здорову руку та й поїхав. Щодо дерев’яного типа з ріжками, то мені одна високоповажна духовна особа порадила перев’язати його в найнепомітнішому місці червоною ниткою. Мабуть, так і зроблю, бо іншої ради немає».

Вочевидь, одухотворення знайдених Володимиром диковинок природи багатьом видасться наївним, як дитяча казка. Та з його легкої руки в неї повірило чимало дорослих — що вже казати про малечу. Коли він уперше виставив частинку свого надбання на «Карпатському вернісажі», підійшла якась вагітна жінка і попросила дозволу взяти в руки фігурку, яку майстер умовно називав «Берегиня». «Чому, — запитав відвідувачку, — ви вибрали саме її з–понад тридцяти експонатів?». — «Бо почула від неї тепло і мені стало так добре». А далі жінка розповіла, що лежить «на збереженні» в пологовому будинку з токсикозом. Лікарі всерйоз перейнялися станом її здоров’я і попередили, що доведеться робити кесарів розтин. «Попросила фігурку на ніч додому, і я не смів відмовити, — ясніє Володимир. — Згодом переказали, що жінка без проблем народила прекрасну донечку. Мабуть, допомогла потужна енергетика фігурки, яка «притягнула» майбутню маму з першого погляду. Мене запросили хрещеним батьком. Подякував щиро — хай з Божою поміччю дівчинка росте здоровенькою, — але не погодився. Хрещеному батькові треба щось подарувати, а я, сказав, люди добрі, бідний, як церковна миша».

Гіркий вибір між лаками й ліками

У селі йому затишно, бо тут не дошкуляє багатолюддя. «Аж тепер зрозумів Григорія Сковороду, який часто усамітнювався, аби зібрати думки до купи, — хвалиться новими сільськими враженнями. — Мені теж на самоті краще думається. І здоровішим почуваюся. Коли приїжджаю до міста, з’являються ознаки гіпертонічного кризу, повертаюся сюди — тиск відразу нормалізується. Я тут можу і не їсти, і не пити, якщо дуже захоплюся роботою. Раз мене сусідка через паркан гукає: «Володю, та мав би ти совість». — «Що таке, — дивуюся, — вам не подобається?». А вона мені: «Та люди ж до церкви йдуть, а ти пиляєш». Лише тоді я збагнув, що настав ранок неділеньки святої».

Аби довершити образи, створені природою, Володимиру доводиться мудрувати над ними день–два, а то й тиждень — щось відрізати, шліфувати, лакувати. «Я нічого від себе не додаю, — ділиться секретами. — І втручання моє — мінімальне. Треба вміти вчасно зупинитися. Інколи переступаю якусь грань — і втрачаю матеріал. Переживаю від того страшенно, бо скопіювати можна все — картину, будь–яку різьблену чи ліплену річ, а це — неповторне, хоч би що роби. Тому ходиш довкола, думаєш, туманієш: як підступитися, аби не зіпсувати».

Він навіть свій спосіб «увічнення» деревини придумав — обкурювання димом. Зробив у дворі «бужарку», схожу на ту, в якій галичани до Великодня смачнющі ковбаси та шинку коптять. Володимир до таких делікатесів не звик — не по зубах. Обходиться простою їжею. Буває, й такої бракує, якщо дружина Люба, перед якою, каже, готовий стати на коліна, забариться в Івано–Франківську з продовольчим пайком. Живуть переважно на її пенсію. Володимирових грошей не вистачає навіть на цигарки і ліки. Аби продовжувати земне життя, йому треба щомісяця носити в аптеку півтори тисячі гривень. Та коли постає дилема між ліками і дорогим лаком, який «особливо підкреслює текстуру матеріалу», він, не вагаючись, купує лак. Каже, що інакше не виконає свою місію. А ще непевно сподівається, що відчиняться двері майстерні й поріг переступить сучасний Терещенко. Подивиться на колекцію і підбадьорливо поплескає по плечу. Мовляв, ти ні про що інше не думай, лише знаходь дари Божі, а фінансами я тобі підсоблю. Блажен, хто вірує.