Літератори Микита Годованець, Іван Топчій та Василь Сильвестров. Усі троє були репресовані в 1937 р.
Ім’я Василя Сильвестрова могло б стояти сьогодні в чільній десятці митців, які жили і працювали в Україні в першій половині двадцятого століття. Могло б — якби не кілька важливих обставин, що зіграли фатальну роль. По–перше, йому не вдалося повно, в усій багатогранності розкрити талант — художника розстріляли в 1937–му, за кілька місяців до того, як йому мало виповнитися п’ятдесят. По–друге, відтоді і аж до 1988–го його ім’я перебувало під забороною: ні опублікувати статтю про нього, ні хоч би згадати в переліку інших українських майстрів пензля вважалося неприпустимим.
Мабуть, першу в післявоєнний час надзвичайно високу оцінку доробку Сильвестрова дав один із найавторитетніших фахівців, доктор мистецтвознавства, а згодом член–кореспондент НАН України Платон Білецький тільки в часи перебудови. Однак зроблено те було не у відкритій публікації, а на допиті в управлінні КДБ у рамках справи щодо реабілітації репресованого. Шостого червня 1988 року, відповідаючи на запитання слідчого, Білецький сказав: «...Я знаком с творчеством Сильвестрова В. И. и считаю его одним из лучших художников Украины 30–х годов. Это был великолепный мастер колорита и пейзажей. Кроме того, Сильвестров писал стихотворения на украинском языке, которые я также оцениваю как высокохудожественные».
Щоправда, люди, котрі в листопаді–грудні 1937 року вирішували долю визначного митця, не мали про те анінайменшого уявлення. Начальник управління НКВС по Вінницькій області Іван Корабльов закінчив усього чотири класи, і на тому освіта завершилась, його заступник Олександр Запутряєв спромігся дійти до «незакінченої вищої». А про «інтелект» підлеглих костоломів можна говорити, лише взявши слово в лапки...
Двадцяті та початок тридцятих років, попри посилення в суспільстві репресивних тенденцій, для Василя Сильвестрова були плідними, він працює в різних напрямках, багато часу приділяє також організаційним питанням, займається створенням музеїв, проведенням виставок. Зокрема, саме за його ініціативою у Вінниці відбулась велика художня виставка «На допомогу голодуючим», кошти від якої пішли на благодійні цілі. Розширюється і технічний арсенал: крім живопису, Сильвестров займається графікою, досконало освоює ксилографію та торцеву гравюру.
Художник стає відомим, його приймають в Асоціацію художників Червоної України, одна за одною відбуваються престижні виставки на Батьківщині. 1927 року серію Сильвестрових малюнків вінницьких краєвидів видають на поштових листівках, високу оцінку здобувають виконані ним ілюстрації до творів Коцюбинського. З його ілюстраціями виходять у світ збірка віршів Павла Безпощадного «Рік в кочегарці», дослідження О. Бирулі «Архітектурна історія Вінниці» тощо. Працює Сильвестров і в ролі газетного ілюстратора: упродовж двадцятих років мало не кожний номер губернської газети «Червоний край» виходить з його жанровими малюнками або карикатурами.
Його гравюри та живописні роботи отримують визнання за кордоном. Зокрема, 1934 року роботи Сильвестрова представляють українське мистецтво на виставці у Фінляндії. Туди відібрали шість картин, і вони мали успіх серед іноземних знавців, кілька придбав музей у Гельсингфорсі. Приблизно тодi ж десять графічних композицій Сильвестрова виставляють у Туреччині, невдовзі його запрошують підготувати твори для виставок радянської графіки в Англії, Естонії, Латвії.
Утім для «інтелектуалів» із темно–сірого будинку на вулиці Дзержинського великий талант не мав істотного значення. І навіть більше: все, що вони були не здатні зрозуміти, дратувало, а насамперед — особистості, які зберігають внутрішню незалежність. (Як тут не згадати слова Олеся Гончара із роману «Циклон»: «Мистецтво — це, можливо, останнє пристанище свободи»).
28 листопада оперуповноважений Боцянський готує постанову про порушення кримінальної справи щодо Сильвестрова: він, якщо вірити цьому документовi, у вільний від творчості час став «учасником антирадянської організації і проводив активну антирадянську діяльність». Того ж дня облпрокурор Тернівський санкціонує арешт художника.
Політична поліція працювала в режимі граничного перевантаження — не встигали заарештувати всіх і вчасно. Як розповідають архівні матеріали, на Вінниччині у розпал репресій щодня забирали 250—300 осiб, а всіх арештантів потрібно було ще й документально «оформити». Не дивно, що за Василем Івановичем приїхали аж через шість днів. При обшуку вилучили всього два предмети: паспорт і... ощадну книжку. На рахунку художника лежала велика для тієї злиденної пори сума — 3604 карбованці, і не виключено, що вона цікавила енкаведистів передовсім.
Сильвестрова кинули в переповнену камеру і забули. До нас не дійшло свідчень, що відбувалось упродовж наступних днів: чи то до ув’язненого попередньо застосовували засоби фізичного впливу, чи просто тримали, поки у слідчого дійдуть руки до чергового «ворога народу».
На перший допит Сильвестрова викликали 8 грудня. Слідчий Чаликов не церемонився, відразу заявивши: «Вы арестованы как участник антисоветской националистической организации. Дайте об этом показания». Підслідний заперечує: «Я не был участником антисоветской организации и ничего сказать не могу». На це — стандартна фраза: «Если вы сами об этом не скажете, мы сами вас разоблачим теми неопровержимыми фактами, какие имеются в нашем распоряжении». Ото, практично, і весь допит.
Сильвестрова відвели до камери, слідчий пішов за доказами його вини, які вважати «неспростовними» могли тільки представники репресивно–карального апарату та ще люди з нездоровою психікою. В попередні роки із зарештованих про всяк випадок вибивали голослівні бездоказові свiдчення на багатьох людей із їхнього оточення. Відтак іменні карточки з «компроматом» із запасом лягали в оперативну спецкартотеку і чекали, що в будь–яку хвилину, коли дійде черга до конкретного громадянина, їх можуть витягнути — так шулери витягують iз рукава крапленого туза. Під ковпаком політичної поліції перебувала більшість громадян.
Такий механізм задіяли і тут. Наступного дня слідчий пред’явив Сильвестрову кілька витягів із протоколів допитів 1933 року, де кілька чоловік під тортурами вказали на нього як на учасника Української військової організації (УВО) — фантома, вигаданого в надрах ГПУ. Сильвестров заперечив: «Я к УВО не принадлежал и не знал участников УВО». Його знову відвели в камеру.
Можливо, Василь Іванович сподівався, що пронесе, як у 1933–му, бо і тоді його заарештовували за тією самою «справою УВО», а потім випустили як невинного. Але настала інша пора.
Долю його вирішили за кілька годин. Стільки часу знадобилося, аби на основі матеріалів «слідства» (по суті — чотирьох коротеньких допитів) скласти і надрукувати обвинувальний висновок, а потім отримати на нього лаконічну резолюцію червоним олівцем із підписом начальника управління: «Расстрелять. 9.XII». Постанова трійки, за якою Сильвестрову присудили вищу міру покарання, датується 7—9 грудня. Могло бути й так, що прізвище художника вписали в неї ще до того, як його покликали на перший допит, а решта дій були суто формальністю.
Останній акт трагедії видатного митця розігрався 16 грудня, коли рішення про розстріл — цитуємо витяг з акта — «привели у виконання».
Сім’я довго нічого не знала про справжню долю Василя Івановича. Для рідні він, як тоді широко практикувалося повідомляти найближчим людям, був ув’язнений «без права листування». На початку перебудови, коли розгорнувся процес реабілітації і нарешті можна було написати про безвинно знищених «ворогів народу», дослідник його творчості Василь Порошин писав у статті, ніби Сильвестров помер у Сибіру 1940 року.
Після заяви його онука, Платона Сильвестрова (до речі, теж художника), поновили слідство у справі. З’ясувалося, що авторів «свідчень» про участь Василя Івановича в Українській військовій організації, на основі яких він був репресований, реабілітували ще 1960 року за відсутністю в їхніх діях складу злочину. Точно з таким самим формулюванням, але вже у липні 1988–го, обласний суд виправдав Василя Сильвестрова.
Для повноти картини наостанок залишається додати, що згадані вище керівники масових репресій на Вінниччині Корабльов і Запутряєв, які підписували смертоносні постанови трійок, незабаром пішли тим же шляхом: у травні 1941 року їх засуджено до розстрілу. Обидва реабілітації не підлягають. Нині про них пам’ятають лише фахівці з історії спецслужби.
Василь Сильвестров народився у багатодітній сім’ї бідняка із села Жихаревка Орловської губернії, у якого за несплату податків забрали єдину корову. Тому хлопець у дванадцять років подався сам заробляти на хліб — учнем до місцевого маляра–п’яниці. Згодом, не витримавши постійних побоїв, утік від нього до місцевого іконописця, де пізнав перші ази мистецького ремесла. Пізніше Сильвестров учився в художній школі в Києві та в академії мистецтв у Петербурзі з наступним переїздом до Вінниці, бо слабке здоров’я змусило перебратись у місцевість із м’яким кліматом.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
