Відомий скульптор Анатолій Кущ каже, що вперше доторкнувся до глини в дитячому садочку. Йому тоді було років чотири. «Ми ліпили грибочки, — згадує він. — Я виліпив свій перший твір і «захворів» на все життя». Сьогодні твори цього скульптора є практично в усіх музеях України та в колекціях багатьох відомих людей. Його ж роботи прикрашають багато українських і закордонних міст, але кожен українець передусім знає його за візиткою головної площі столиці України — монументом Незалежності.
Напередодні 65–річчя скульптора ми зустрілися з Анатолієм Васильовичем у його майстерні. Тут можна ходити, як у музеї: скульптури займають увесь простір — стоять, лежать, висять на стелажах, підлозі, стінах. Скульптор зізнається, що навіть у вихідні й святкові дні він приходить у свою майстерню: «Мене ніхто не змушує, але інакше не уявляю свого життя».
— Анатолію Васильовичу, в Києві вже мав би стояти ваш пам’ятник Мазепі, ви перемогли в конкурсі. Яка зараз із ним ситуація?
— А ніяка. Я боюся, що при цьому уряді про нього й мови бути не може. На патріотичні й національні пам’ятники зараз грошей виділяти не будуть. Загалом я виграв конкурс по п’яти пам’ятниках, зробив ескізи, затвердив по всіх усюдах. Це Мазепа в Києві, Пилип Орлик для Батурина і для Києва, Петро Сагайдачний, Петро Могила — мав бути встановлений біля «Могилянки». І по всіх них справа заглохла. Особливо за Мазепу прикро. Бо це надзвичайна людина і великий патріот. При ньому Україна була і освічена, і досить багата, хоча й не мала повної незалежності. При Мазепі був порядок і розвивалася культура. Ця людина, безсумнівно, потребує увічнення. Думаю, прийде час і це станеться.
— А чому ви Мазепу вирішили зробити на коні? У Києві й так два гетьмани — Хмельницький та Сагайдачний — на конях сидять...
— А ще в нас прикордонник на коні і Щорс. І все. А скільки у нас фігур стоять? А скільки сидять? Знаєте, скільки кінних пам’ятників у Вашингтоні? Понад півсотні. І нікому не спадає на думку, що їх забагато. Ну давайте лежачих будемо робити! Таких ще не було. Багато хто хотів би побачити Мазепу босим і голим. Але він тоді був найбагатшою людиною в Україні, магнатом. Так, він на коні. Бо він гетьман України! Таким я його побачив.
— А чи правда, що монумент Незалежності ви ліпили з власної доньки?
— Правда. Коли ви побачите метровку, там моя Христина — один в один. Але Сан Саничу [Омельченку] хтось тоді нашептав, що з доньки ліплю. І він каже: «Як це так, за мої гроші свою рідню увічнити хочеш?». Довелося переробити.
— То на кого в результаті схожа наша Незалежність?
— Та на Христю мою! Тільки набагато старшу! Моє право як автора бачити образ таким, яким його уявляю. А не підлаштовуватися під смак конкретної людини. І Сан Санич, і ще чоловік 50 щотижня приходили тоді в майстерню, дивилися, і кожен мені щось радив. Це так смішно, коли людина в тому темна, як ніч, а намагається вставити свої п’ять копійок! І не просто радили, а примушували записати і взяти до виконання! Пригадую, дивилися тоді ці «фахівці» на метровку і казали: от що це за вишивка у неї на грудях? Нема такої вишивки, прибрати! А це була карпатська вишивка! Було в Оранти на голові чільце. А що це в неї таке? Навушники? Прибрати! Прибрав. Коли ж схаменулися, кажуть: поверніть усе назад. Та хто ж туди вже полізе — це ж 90 метрів майже!
А найприкріше, що монумент Незалежності — головний пам’ятник усього мого життя — так і залишився незавершеним. Позаду колони ще мали стояти скульптури 12 найвідоміших державних діячів. Але потім усе зупинилося так би мовити на півслові — начебто через відсутність фінансування. Ще там планували зробити Музей державності, а зробили «Глобус», торговий центр. Тому вирішили й державотворців не ставити, бо вони не ліпляться до гастронома. Пам’ятник «пав» жертвою бізнесу.
— Гадаєте, що той задум заморозили назавжди?
— Я сподіваюся, що колись, як казав Тарас Григорович, «прийде наш Вашингтон» і в Україні з’явиться справжня національна і державницька влада, бо зараз ми маємо бізнесову. І тоді пам’ятник буде завершено.
— А коли бралися за пам’ятник засновникам Києва, не боялися, що його не сприймуть? Бо ж один уже є...
— Це не є пам’ятник засновникам, це є початок Київської Русі. У моєму початковому задумі скульптури засновників кріпилися до основи колони монумента Незалежності. Потім я його доопрацював, колона була встановлена на основу, яка нагадує храм, як символ того, що наша державність спирається на християнську віру. А засновників я виніс в окрему композицію. І вона несе в собі не просто розповідь про трьох братів і сестру. Там більш глибинний зміст. Ідеться про три племені, з яких складалося слов’янство: поляни — Кий, чехи — Щек, хорвати — Хорив. Усі слов’яни поклонялися праматері нашій Ладі, символом якої є лебідь (Либідь). Усі четверо вони ще й уособлюють чотири стихії: Кий має на щиті зображення вогню, Щек тримає плуг (земля), Хорив із луком і рогом, духовим інструментом (повітря) і Либідь–лебідь (вода). До того ж лук — це ще й древній герб Києва. На вишивках, орнаментах там ще багато символіки. За кожною цяточкою стоїть зміст. Людина, яка на тому не розуміється, думає що то просто прикраси, а той, хто вміє ті символи прочитати, усе зрозуміє.
І хто не полінується й візьме бінокль, щоб роздивитися дівчину–Незалежність, теж побачить, що в орнаментах на її одязі — вся наша історія від Трипілля до християнства. В мене жодна деталь не є прикрасою, а кожна має підтекст.
— До вашого Архангела Михаїла, що на Печерських воротах, теж були претензії. Мер Леонід Черновецький його якось навіть пропонував прибрати, бо дуже похмурий і не відповідає християнським канонам.
— Який же він похмурий? Він красень і повністю відповідає християнським канонам. Якщо у Черновецького була претензія, що він чорний, то я скажу: якщо у нього пастор чорний, то це ж не значить, що він диявол! Он Володимир–Хреститель теж чорний. Чому в Черновецького не виникає бажання його зняти?
Моя помилка: я пішов на поводу в архітекторів і занадто його розцяцькував. Там забагато золота, особливо на крилах. Вони, до речі, дуже класно виліплені, а позолота сліпить — і форма не читається. Щодо канонічності, то він вбраний, як раніше було прийнято, у військовий обладунок Візантійської імперії. Ще опонентів зачіпає, що він такий могутній. Це й справді міцний хлопець з атлетичною фігурою. Треба читати Біблію: Михаїл — це рівний Богу. Архистратиг — це той, хто очолює всі війська. Саме він поборов диявола і загнав його в пекло. То що ж, робити його таким як на Михайлівському соборі — з жіночою задницею і черевцем? Звісно, оту чортівню, проти якої й бореться Михаїл, дуже крутить зсередини. Бо образ вийшов справді сильний!
Ще одна моя помилка. На одній із нарад образно сказав: Михаїл постане над Лядськими воротами, щоб ні одна зараза в Київ більше не пройшла. Я й не думав, що цю ідею одразу підхоплять. Бо Михаїл мав стояти на куполі «Глобуса» — якраз на одній осі з монументом Незалежності. І коли дивитися на них одночасно, він своїми крилами наче піднімав Оранту. А потім звели Лядські ворота, чого, вважаю, не слід було робити, і Михаїла перенесли туди.
— Ви створили багато пам’ятників Тарасу Шевченку. Вони стоять і в Україні, і за кордоном. Чим ця тема близька для вас?
— Справді, в мене лише по Україні 29 пам’ятників і пам’ятних знаків Кобзарю. На Звенигородщині, його батьківщині, в яке село не заїдете — скрізь мої роботи. Починаючи від Тарасика на руках у матері — «Мене там мати повивала» — до Шевченка–академіка.
Особливо приємно, що мій Шевченко стоїть у Варшаві. Для мене це велика честь, бо Тараса можна ставити де завгодно, але поставити в Польщі — це проблема. Вони згадують Шевченкову поему «Гайдамаки» і їх уже трясе. Я зробив туди красивого 16–річного Тарасика. Стоїть він у чудовому місці в центрі Варшави. Цим треба завдячувати моєму великому другу, поетовi Дмитру Паличку, який тоді був амбасадором і багато зробив для того, щоб у 2002 році пам’ятник у столиці Польщі таки з’явився.
— Важко не повторюватися, працюючи над пам’ятниками одній і тій же людині?
— Ні! У мене задумано стільки, що я міг би Шевченка робити ще і ще. Це надзвичайно багатогранна постать. Я ж не зациклююся над Шевченком лисим і з вусами. Був же він молодим і красивим. І саме в цьому віці написав багато своїх відомих творів. Коли вийшов перший «Кобзар», йому було лише 26 років.
Я ніколи не дозволяв собі підходити до скульптури, як колись підходили до Леніна — кепка на голові, кепка в руці. Якось прийшла комісія, подивилася — а в Леніна кепка і на голові, і в руках (сміється). Коли підходять до мистецтва як до заробітку, то таке й виходить. А коли робиш від душі — важко повторитися.
— А вам не доводилося працювати над образами Леніна або інших вождів?
— Мене часто про це просили, але зазвичай вдавалося «з’їхати» — казав, що не готовий до цього образу. Колись, років 15 поспіль, я був експертом Мінкультури, їздив у складі комісії і приймав цих Леніних. Мені це дуже подобалося, бо після прийому зазвичай накривали щедрі столи в обкомах–райкомах (сміється). І коли всі ліверній ковбасі раділи, там ікру ложкою можна було їсти.
Але одного разу мене таки вмовили — я оформив станцію метро «Ленінська» (нині «Театральна». — Авт.). Пообіцяли, що зверху, на розі Прорізної, мені дозволять зробити у сквері паркову скульптуру на тему Лесі Українки. Але обдурили! Скульптуру навіть затвердили, а зробити так і не дали.
Ви, мабуть, звертали увагу, що «Театральна» дуже темна і похмура. Пригадуєте оті флагштоки із написами? Я дуже хотів, щоб вони не читалися. І придумав таке: зроблю їх у вигляді бра, щоб спіднизу вони підсвічувалися. Це сліпитиме і написи не читатимуться. Головний архітектор Києва Жаріков каже: давай один зробимо і подивимося, що буде. Коли змонтували, мій задум розкусили. Освітлення зняли. Ті отвори для ліхтарів і досі можна розгледіти за прапорами. А уявіть, що в тому підвалі під назвою «Театральна», все сяє, бра горять...Було б значно краще.
А ще зверніть увагу на погруддя самого Леніна. Якщо підійти до нього близько і стати метрів за десять — він красень, а якщо відійти метрів на 50 — то ви побачите, що це потвора, в нього не мозок, а куля. І от приймати об’єкт приїхав Щербицький, а з ним ціла братія, душ п’ятдесят. І тут чую один кричить: «Це не Ленін!» У мене все опустилося. Але підійшли до того чоловіка двоє і вивели його попід руки. Коли ж всі наблизилися до Леніна — а він красунчик! Я був із п’ятирічною Христею. Щербицький узяв її на руки і ми разом сфотографувалися біля вождя... Принаймні, я намагався бути чесним, працюючи над ним.
— А як вам вдалося досягти такого ефекту: спотворити Леніна здалеку й зробити гарним зблизька?
— Я ж скульптор чи хто? Я не хотів його робити. І якщо погруддя приберуть, плакати не буду. Деякі мої пам’ятники вже прибрали. Наприклад, пам’ятник Дзержинському, що стояв біля міського КДБ у Києві. Коли мені замовили його, робив із натхненням. Що я про нього знав? Що з 1924 року він дитячі будинки будував. Це вже зараз ми знаємо, що то за дитбудинки були — концтабори. А вже після 1991 року мені телефонують і кажуть: «Якщо стоїте, присядьте. Є розмова». Кажу: «Коли ваша організація каже присісти, мені так хочеться ще постояти» (сміється). Й мене питають: як дивитеся на те, щоб ми зняли пам’ятник Дзержинському?» — «Із задоволенням», кажу. Бо пам’ятник такій сволоті не повинен стояти.
— Поставити пам’ятник — велика удача для скульптора. Але це буває не так часто. Чим ви як скульптор заробляєте ще?
— Бачите, вся майстерня заставлена не пам’ятниками, а станковими роботами. Я їх роблю за велінням душі, бо мені це подобається. І часто–густо люди їх купують. З того й живу.
— Ваші роботи дорого коштують?
— От ця скульптура (показує композицію, не вищу метра), тільки щоб перевести в бронзу, потягне на 130 тисяч доларів. А чи можна цю механічну роботу прирівняти до роботи скульптора? Щоб зробити оце (показує скульптуру), довбатися треба півроку, день у день. Скульптура — це тяжке мистецтво. От і рахуйте, скільки може коштувати така робота.
Через салони я нічого не продаю, нема в мене цієї жилки підприємницької. Я «совєтікум». Знаєш, що це таке? Це страшна людина, практично ідіот. Мене запрошують із виставкою ООН у Нью–Йорк, а потім Дублін, і одна з робіт, що там будуть виставляться, це «Совєтікум». З одного боку — це насуплене обличчя, заляпане кров’ю і в клітинку — сліди ґрат, а з другого — красиве усміхнене лице. Отакими ми і були! Насправді з битою мордою, а для всього світу — жити стало краще, жити стало веселіш! От я й досі такий — заробляти соромно, продавати соромно. Молодь наша зовсім інша. Вони одразу можуть скласти собі ціну. Знаю, що деякі називають мільйон за свої роботи. А коли мене просять назвати вартість, почуваюся ніяково, мнуся. Про таких, як я, кажуть «лох». А хто такий лох? Це людина із совістю.
Скульптор, член Національної спілки художників України
Народився 30 листопада 1945 року в Києві.
У 1972–му закінчив Київський державний художній інститут. У 1977–му — аспірантуру Академії мистецтв СРСР. Із 2004 року дійсний член Академії мистецтв України.
Заслужений художник України (1979), з 1996–го — Народний художник України.
У творчому доробку скульптора — десятки пам’ятників і монументально–декоративних композицій. Зокрема, цикл пам’ятників «Шляхи Тараса», встановлених на Черкащині; пам’ятники «Берестецька битва», Жертвам голодомору в Україні 1933 року (Чикаго, США), Богдану Хмельницькому (Рокфорд, США), Тарасу Шевченку в Бурштині (Івано–Франківщина), Слуцьку (Білорусь), Варшаві (Польща); монумент Незалежності України та композиція «Засновники Київської Русі» в Києві.
Донька теж людина творча. Вона геніальний художник. Займається живописом, інсталяцією, скульптурою, керамікою — їй все цікаво й усе в неї виходить. У неї багато розписаних церков. Жила в Америці, працювала в Голлівуді, знає багатьох їхніх зірок, дружить iз Клінтонами. А зараз мешкає в Греції — проснулась кров предків. При цьому Христя — неймовірна патріотка України, ніколи не перейде на російську в розмові з українцем... А син обрав собі економічний фах. Він подарував мені трьох онуків.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
