Що означає поняття «культова група»? І чому і в нас, і в наших сусідів таких груп обмаль? Передусім саме поняття культовості вказує на особливий характер популярності певного мистецького явища, його винятковість. Подібну репутацію групі від початку створює зовсім нечисленний загін гарячих прихильників, які ретельно стежать за кожним кроком і кожним словом обраного гуру–лідера команди. І та фанатична відданість фанів нерідко межує з непохитною вірою в істинність усього, що генерує у музиці їхній апостол. З усім тим «фльором культовості» регулярно стикаються «Кому Вниз» — київська арт–готик–група, яка скоро святкуватиме 23–річчя. Наш співрозмовник — бас–гітарист уславленого колективу Сергій Степаненко, який стояв біля витоків групи.

Побіжного погляду на Короткі списки вистачить, аби констатувати: нинішній книжковий сезон не подарував дитячій літературі якихось несподіваних відкриттів. Як ото було, коли Владислав Єрко зачарував і малих, і дорослих своєю «Сніговою королевою»; коли «Видавництво Старого Лева» повернуло дітлахам «Муммі–троля», коли «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» відкрила читацькому сві­тові нового блискучого дитячого письменника Володимира Рутківського або коли видавництво «Махаон–Україна» випустило вигадливу­ «Єгиптологію» водночас з усією Євро­­пою.

Минулої весни в арт–клубі «44» прогримів перший фестиваль Днів правильної білоруської музики. Тоді про періодичність і формат дійства мови не було. Мабуть, у Києві багато хто міркував, що в білорусів музиканти не родяться, як картопля, чи то пак бульба, і наступних Днів доведеться чекати як мінімум рік. Але не так сталося, як гадалося. З 25 по 27 листопада у клубі Sullivan Room, що на Прорізній, проходять чергові Дні правильної білоруської музики. Засновник і один з організаторів Олег Тихонов каже, що його дітище не має чітких традицій і рамок. «Коли складаються обставини, знаходиться клуб, збираються групи, тоді ми приїжджаємо. Хлопці, які грають у Мінську, мають виступати десь за межами своєї країни (поки такі заходи проводяться тільки в Україні. —Авт.). Я займаюся їхньою популяризацією, просуваю на міжнародні фестивалі, організовую гастролі за кордоном. У лютому, якщо все вийде, ми проведемо третій сезон Днів правильної білоруської музики у Києві», — розповідає Тихонов.

Із 16 по 26 грудня у «Мистецькому арсеналі» вiдбудеться Великий антикварний салон під знаком «Музей–гість». Буде представлено зіркові зібрання провідних музеїв Чернігова, Львова та Музею історії Києва. В одному з проектів продемонструють відомий та майже забутий Київ середини та другої половини ХХ століття. Сакральне мистецтво України ХVІ—ХVІІІ століть репрезентуватимуть експонати зі сховищ Чернігівського обласного історичного музею ім. В. В. Тарновського, Національної галереї мистецтв у Львові, Львівського музею історії релігії, Національного заповідника «Софія Київська» та Музею «Духовні скарби України». Це вперше за багато років в одному просторі буде представлено разом східну (православну) та західну (католицьку) мистецькі традиції.

Я підозрюю, що експерти рейтингу «Книжки року» погоджуються витрачати свій і без того куций час, який із кожним календарем дедалі більше ущільнюється, звалюється і скручується, бо не можуть побороти внутрішній порок — насолоду від гортання книжок. Може, це фізіологічний рефлекс організму на екранне читання, на яке багато пересіли — і консерватори, й інтелектуали–революціонери. Сама збираюся купити електронну книжку. По–перше, привід для гордощів — вітчизняний виробник зробив хоч щось путнє, і це підтвердили споживачі у 50 країнах світу. По–друге, 600–сторінковий том Ольги Вайнштейн «Денді: мода, література, стиль життя», який я вперто намагаюся читати в метро в годину пік, вивалюється з рук і прагне стукнути по руці чи по чолi моїх транспортних сусідів. Але гортати книжку, якісно, з любов’ю зроблену, людьми зі смаком і відчуттям культурного місіонерства — це герметичний естетський акт. 10 людей, які синхронно гортають книжки, перекладають їх з одного стовпця в інший, надовго зависають над сторінкою, погладжують обкладинки, схожі на учасників флеш–мобу. (Смішно звучить, цих затятих індивідуалістів, героїв–одинаків на якийсь правильний мітинг протесту рідко можна затягнути, не те що флеш–моб).