Віктор Ющенко: Найбільша сила — зрозуміти один одного

Досягнення п’яти останніх років залишаються ніби в тумані. А досягнення були, і неабиякі — у сфері гідності й свободи, самоусвідомлення і зцілення від історичної амнезії. Нинішня влада ніби не хоче помічати знакову для національної ідентичності дату — День пам’яті жертв Голодомору. Напередодні цього дня «УМ» запросила до розмови людину, яка заклала початок змін у самоусвідомленні українців.

— Вікторе Андрійовичу, Голодомор–геноцид за останні роки вже всебічно досліджений, розслідуваний і засуджений. Однак загальнонаціонального осмислення трагедії ще не відбулося. І серйозних кроків для виходу з кризи, спричиненої наслідками геноциду, також не зроблено. Чому так?

— Мене часто дивує короткозорий, дрібний підхід до Голодомору 1932–33 років. А ця трагедія пройшла через долю не лише тих 10 мільйонів, які загинули, не народилися, не жили. Вона — в долях мільйонів, які нині живуть і представляють українську націю. Це одна з найбільших гуманітарних катастроф, яку зазнало людство. Голодомор визнано злочином. Є формальне визнання, яке відбулося. Але щось ще має відбутися в душах мільйонів людей — цього, на мою думку, ще не сталося. У нас це ще попереду. Утім, як говорив наш видатний Григорій Сковорода, найбільша втрата — це втрата не грошей і не ресурсів, а втрата часу.

— Чим для вас особисто є Голодомор?

— Моя родина в ряду жертв така ж, як і мільйони українських родин. У моєму селі — 14 цвинтарів. Дві третини похованих у них — це односельці, які загинули в 1932–33 роках. Над ними десятки років не було хрестів. Там покояться і мій дід, і мої тітки, і мої бабусі. На жаль, де могилки багатьох із них, я не знаю. І не від того, що я поганий онук. А тому що ті, хто очолювали комуністичну владу, постаралися, щоб мільйони таких як я не знали ні діда, ні бабусю, ні де вони поховані, ні як вони загинули. Бо це є ще одна правда про те, що ми сьогодні називаємо найбільшою національною катастрофою. Голодомор можна зрозуміти лише в контексті нашого національного становлення. Адже найвільніший, найбільш незалежний клас — селянство, яке мало землю, хліб, формувало власне життя, мріяло про державу, організовувало тисячі повстань, щоб те все від них не забрали. А ще ж були розстріляні інтелектуали, знищені словники української мови. Голодомор прочитується в цьому ряду і ми розуміємо, задля чого це все робилося.

— Нині ситуація наближається до катастрофи. Про це свідчать якість життя, тиск на приватних підприємців, «переворот» в освітній галузі. До чого готується нація — дати відсіч чи стати жертвою?

— Я не вірю в те, що націям роблять подарунки, що замість них заочно хтось вирішує питання, які кожен має вирішити для себе — для свого самоусвідомлення і становлення. Ми часто дивуємося прикладу чехів, поляків, словаків, литовців — як їм вдається постати після неволі. Часто бере добра біла заздрість — чому так не стається в Україні? Коли проаналізувати, приходиш до висновку: ті нації, з яких ми хочемо брати приклад, зробили серйозне домашнє завдання. Бо питання національної соборності є ключовим для того, щоб реалізувати чи економічну, чи соціальну реформу, чи будь–яку зміну в житті.

— А яким чином ви бачите оту соборність? Про неї так багато говорять, але ніхто, здається, не відає, як її досягти...

— Не думаю, що це питання складне. Будь–який тлумачний словник говорить, що нація — це спільнота. І вона має спільне устремління. І коли ми говоримо про спільноту українську, нам часом говорять, що для того, аби ми почувалися братами і сестрами, питання української дер­жавної мови не є обов’язковим. Або ж що в нас немає власної історії. Утім вона є і складається зі сторінок боротьби за свободу. Написати чесну історію — це наш обов’язок. У нас є власна пам’ять. Це речі, які нібито й банальні. Але коли ми засвоїмо, що те, що перелічено — це наше, з нашим, українським поглядом, — з цього проростає те, що ми називаємо соборністю. В’ячеслав Чорновіл свого часу казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе. Не з президента, не з голови сільради чи обласної адміністрації. З тебе». Як ми себе визначаємо в українському світі — так значною мірою залежатиме те, як скоро ми станемо нацією соборною, нацією єдності.

— Наскільки є важливою солідарність між українцями? І тоді, в час Голодомору, і сьогодні?

— Думаю, це основа. Я виріс у селі й завжди вражався тому, що, зайшовши до найбіднішої бабусі, ніколи не вийдеш із хати, щоб тебе не пригостили. Чи молоком, чи скибкою хліба. Думаю, що за 70 років ХХ століття комуністичному режиму, безумовно, вдалося спотворити традиції, духовність, взаємовідносини між людьми. Але я оптиміст. Думаю, кожен з нас усвідомлює путь, яку слід пройти. Нас упродовж історії рвали на шматки — Російська імперія на Сході, три–чотири імперії на Заході. Нас привчали до чужої мови, давали медалі тим, хто виявлявся кращим у «справі забуття». Нас намагалися кидати в сюрреалізм — без Вітчизни, без своєї школи. Але мені здається, що базові речі в нас залишилися. Після 170 заборон української мови і книги, після 350 років небуття Української держави — ми все ж говоримо українською мовою. Моя нація має історію, в неї відновлюється пам’ять. І з кожним таким кроком ми стаємо ближчими один до одного. Ми більше починаємо розуміти: не варто шукати захисту в чужих столицях. Наше спасіння — в нашій соборності. Найбільша сила — це зрозуміти один одного.

ДОВІДКА «УМ»

У травні 2003 р. блок «Наша Україна», очолюваний Віктором Ющенком, зініціював перші в історії парламентські слухання з питання Голодомору.

У листопаді 2003–го з ініціативи «Нашої України» тисячі українців вперше вийшли на Михайлівську площу до Пам’ятного хреста і запалили свічки в пам’ять про жертв терору.

28 листопада 2006 р. Верховна Рада з ініціативи Президента Ющенка прийняла Закон «Про Голодомор» — його визнано злочином і геноцидом.

22 листопада 2008 р. за участі Президента Віктора Ющенка було відкрито Національний меморіал жертв Голодомору.

23 січня 2009 р., на виконання указу Ющенка, було розсекречено більшість архівних документів періоду Голодомору.