Олександр Войтенко.
«Історія як шкільний предмет має серйозну місію: дати можливість дитині стати відповідальним громадянином. І для цього слід навчити учня працювати з історичними фактами, з джерелами», — каже відомий педагог–новатор, історик, автор–упорядник мультимедійного посібника «Голодомор в Україні 1932–33 років. Людський вимір трагедії» Олександр Войтенко. Посібник складається з DVD (на якому записано вісім відеосвідчень очевидців терору голодом) та покрокового плану уроку з історії Голодомору. Також тут є рекомендації щодо використання відеоресурсу, хронологія голоду, масив тогочасних офіційних документів, радянські плакати, карта демографічних втрат і висновок відомого правознавця Євгена Захарова «Правова кваліфікація Голодомору 1932–33 років в Україні та на Кубані як злочину проти людяності та геноциду». Посібник стане в пригоді також викладачам правознавства, літератури, етики й філософії. Пан Войтенко каже, що все, що потрібно вчителеві — це грамотно побудувати роботу з цими джерелами. А учні хай мислять і вчаться робити власні висновки.
— Пане Олександре, зазвичай на уроках про Голодомор учителі переказували учням, як «люди в 33–му їли лободу». Досі не було запропоновано, як на основі розповідей очевидців голоду, записаних на відео, навчити дітей співчуття й відповідальності...
— Останнім часом стала важливою на уроках історична емпатія. Вона виховується, формується у підлітковому віці. Це здатність людини зануритися в історичні реалії і через співпереживання конкретній людині резонувати історичній епосі. І тут велику роль відіграють свідчення простих людей, які говорять доступною мовою. Це своєрідний місток між поколіннями. Історія з підручника переходить у реальне життя. Для дітей стає зрозумілим: те, про що говорять свідки — це справжній світ.
— Напевне, так свого часу і відбувалося передання історичного досвіду — від бабці й діда онукам...
— Так. Історична пам’ять — поняття широке. Є колективна пам’ять, є групова, є індивідуальна. Кожен спогад сам по собі — це вияв пам’яті індивідуальної, суб’єктивної. Але коли цих спогадів багато, ми вже маємо загальну картину пам’яті колективної. І вона стає об’єктивною. У посібнику ми використовуємо свідчення колишнього червоноармійця, який стояв на Перекопі й не пускав голодних українців у Крим, де було набагато ситніше. Подаємо спогади жителя міста, який, зустрічаючи голодних людей на вулицях Херсона, не міг зрозуміти, чому вони голодують. Адже в порту стоять завантажені зерном іноземні кораблі, і матроси кидають хлопцям хліб у воду, спостерігаючи, як вони за ним пірнають. Маємо спогади колишнього вчителя, а на той час дуже освіченого хлопчини, який працював у газеті і згадує все, що відбулося, зі страшним болем. Усе це, та ще при доповненні документами, створює загальну картину. Учні розуміють, що відбувалося. Мені дуже хотілося б, щоб через таке навчання вони були здатні адекватно реагувати на заяви політиків. Зокрема, що Голодомор — то «великий вимисел», або «трагедія усіх народів СРСР». Бо стає зрозуміло, як голод планувався, як і на що реагувала влада.
— Складається враження, що є також якісь несловесні канали передачі знань, які «працюють», коли не просто читаєш підручник, а переглядаєш відеозаписи...
— І це є історичною емпатією. Здатність відчути свій зв’язок із попередніми поколіннями. Згадую, як я вперше це збагнув. У США є меморіал солдатам, які загинули у В’єтнамі. Це мармурова стіна з іменами загиблих воїнів, яка спускається у яму. Поряд доріжка, що веде у прірву. Американці проходять біля цієї стіни і проводять рукою по іменах. І от ішла жіночка й вела рукою по стіні, а поряд із нею крокувала дівчинка років десяти. Донька в якийсь момент спитала: «Чого ти плачеш?». Мати відповіла: «Доцю, ці ні в чому не винні люди загинули. Вони воювали за ідеали не свої, а нав’язані державою». Дівчинка, вірогідно, ще не розуміла, про що говорить мама. Але в мене було таке відчуття, що вона назавжди запам’ятає, як мама ставилася до того.
Це те, чого, на жаль, бракує нашій історичній пам’яті. Старше покоління, виховане в школі, переказувало не історію, а фантастичні радянські казки. І ми часто не можемо своїм дітям дати відчути, як ставимося до того чи іншого історичного факту. І якщо ми хочемо, аби в нашій державі були люди, котрі люблять країну, в якій живуть, потрібна історія не комуністичної партії чи визвольних змагань. Хочеться, щоб у кожного була власна історія своєї Батьківщини, на рівні особистісного ставлення. Тоді, можливо, гроші не відсилатимуть в офшори, податки платитимуть чесно — не тільки приватні підприємці, а й власники великих заводів і фабрик. Бо це буде «своя країна».
— Чи готові, на вашу думку, вчителі працювати за таким незвичним посібником?
— Сьогодні, на жаль, ніхто не готує вчителів історії працювати з першоджерелами, свідченнями, фактами, документами. Набагато легше підготувати слухняного «предметника», який переказуватиме підручник, написаний тим чи іншим автором. Утім досвід, якого ми набули з попередніми посібниками, співпрацюючи з Асоціацією учителів історії «Нова доба» та Українським центром вивчення історії Голокосту, підвів нас до висновку, що можна подати просту систему підказок для вчителя: як допомогти учневі навчитися мислити і працювати з джерелами.
— Яким чином цей посібник можна використовувати на заняттях із правознавства, філософії, літератури?
— Ми вибирали матеріал, який серйозно впливає на формування громадянських компетенцій. Питання Голодомору дотичне до міжнародного права. Сьогодні є чимало досліджень з приводу того, чи є Голодомор геноцидом. Ми даємо посилання на низку міжнародних документів, які дають змогу учням, спираючись на них, зробити самостійні судження. Чи був голод спланований? До яких наслідків він призвів? Як його кваліфікувати?
Пропонуємо також морально–етичні питання, дотичні до філософії. Це питання особистої відповідальності як за вибір, який ми робимо в умовах системи, так і за пам’ять про минуле. Свідчення Василини Сітко демонструє багатовіковий, глибоко вкорінений у свідомості українця досвід ставлення до минулого. Вона розповідає, що більшість померлих з її родини поховали у великій братській могилі на краю села. Вона її доглядає. І з вогником в очах говорить: «А от дядькові пощастило. Його поховали в окремій могилі, поставили хрест, і є табличка з іменем». Ми пропонуємо учням працювати з цим відеофрагментом для розуміння ставлення до минулого. Для цієї жінки важливо зберегти пам’ять про конкретних людей. І догляд за могилою є її відповідальністю перед тими, хто не пережив голоду. Мені дуже хотілося б, щоб молоде покоління сьогодні сформувало власне відчуття відповідальності за пам’ять про минуле. Бо це є шляхом формування відповідальності взагалі. Сьогодні ми можемо перегорнути сторінку історії і сказати: «Це в далекому минулому, нас це не стосується». Або ж ми запалимо свічку на вікні у День пам’яті в останню суботу листопада. Те, що лишається після вивчення історії, — ось що важливо. Хотілося б, щоб це було відчуття громадянської відповідальності.
— Чому саме в Каліфорнії ви шукали спогади очевидців для посібника про український геноцид?
— Американці загалом дуже шанобливо ставляться до історії. Там є чимало фондів, які збирають історичні документи. Серед них — Інститут візуальної історії Університету Південної Каліфорнії, відомий як Фонд Спілберга. Сьогодні там понад 53 тисячі відеосвідчень, що стосуються Голокосту. Ми знайшли там понад 300 свідчень про Голодомор — українців, євреїв, росіян, які жили на теренах України. Чому ми співпрацювали саме з Фондом візуальної історії, а не з якоюсь українською установою? Та чи є сьогодні в Україні фонди, де зберігаються відеосвідчення, побудовані на методологічній науковій базі? Хто взагалі в Україні працює над цим? Я не певен, що сьогодні я, учитель історії, можу звернутися до Інституту національної пам’яті і вже через кілька годин отримати доступ до таких свідчень. Фонд візуальної історії надає доступ до всіх цих свідчень в інтернеті. На жаль, в Україні вони не доступні, бо нашій державі, виявляється, дуже важко і дорого забезпечити для громадян інтернет–2.
— Знаю, що посібник уже має схвальні відгуки від учителів...
— Ми провели для педагогів кілька семінарів, як працювати з цим посібником. Спершу підготували понад 25 тренерів — для кожної області, які тепер навчають учителів при інститутах післядипломної освіти педагогів. Хоча наклад посібника поки що всього 1000 примірників. У мене було бажання зробити його загальнодоступним як веб–ресурс, але на це, на жаль, немає коштів...
— А у виданні посібника і диска хто допоміг фінансово?
— Ви знову зачіпаєте болючу тему. Посібник вийшов коштом Фонду Інституту візуальної історії університету Південної Каліфорнії. На жаль, державних коштів на це не було виділено.
— Олександре, методики, які ви розробляєте і запроваджуєте в Україні, залюбки запозичують педагоги за кордоном — у Литві, Польщі, Німеччині, Нідерландах. У Хорватії в інституті післядипломної освіти вчителів за ними проводять семінари. Ви ж запевняєте, що залишаєтеся «провінційним учителем»...
— Так, я викладаю історію в Гадяцькій гімназії імені Олени Пчілки. Те, над чим зараз працюю, спрямоване на простого учителя, який кожного дня приходить у сільську чи районну школу. Адже для того, щоб освітньо–виховні методики «працювали», їх має розробляти учитель, який хоча б раз на тиждень заходить у клас і бачить своїх учнів.
Історик, випускник Харківського державного університету ім. О. Горького. Є освітнім експертом проектів Дому Анни Франк в Україні, співкоординатором Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини». З 2002 р. бере участь у розробці навчальних матеріалів з громадянської освіти за проектами DEEP, CIVITAS, Дім Анни Франк. Стажувався у США, Нідерландах, інших країнах. У 1990–х, коли було знято заборону з вивчення історії єврейського геноциду, став співпрацювати з новоствореним Українським центром вивчення історії Голокосту. Розробив, зокрема, власну, зовсім нову, ефективну методику роботи з відеосвідченнями на шкільних уроках.
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
