Місце зустрічі — Проточі

Те, що в Проточах уже шість років як усамітнився актор, який свого часу засвітився в популярному телесеріалі «Місце зустрічі змінити не можна», повідомила одна з місцевих газет. Звати цього чоловіка Станіслав Бондаренко. Певна річ, і я не міг утриматися від спокуси з ним поспілкуватися. Коли зателефонував, Станіслав Антонович саме приїхав до церкви у значно більшому селі Могилеві. На зустріч погодився люб’язно.

«Навіть взуття, щоб ходити до школи, у мене не було»

До Проточів їхали вже в «ДЕУ» Станіслава Антоновича. І я неабияк здивувався, що мешкає він разом iз вівчаркою та котом «у хатинці на курячих ніжках», у якій тільки двоє вікон поруч зі вхідними дверима, а дві бокові стіни та задня — глухі.

— Це звичайна «шевченківська» хата, ото й тільки вкрита шифером, — пояснює господар оселі, неподалік від якої можна побачити й справжні палаци — тутешні місця розташовані на берегах найчистішої річки на Дніпропетровщині — Орілі, тому їх облюбувало чимало небідних людей. Завдяки чудовій екології Станіслав Бондаренко й опинився в Проточах, рятуючись від астми. Адже на історичну батьківщину — Дніпродзержинськ, де й досі стоїть батьківська хата, не поїхав жити саме через забрудненість.

— Я народився в Романковому, робітничому поселенні на околиці Дніпродзержинська, — розповідає Станіслав Антонович. — Коли мені виповнилося два роки, у 37–му розстріляли батька. Тому жили у жахливій бідності. Навіть якихось галош, щоб до школи ходити, у мене не було. Одного разу взимку забіг на урок просто босоніж, але вчителька на це дивитися спокійно не могла — відправила назад додому. Дідусь зшив для мене ниткою зошит iз багатошарового мішка для цементу — в ньому й писав бузиною. Із дитячих спогадів на все життя запам’ятав, як на новорічне свято ми знесли до школи все, що могли, аби вбрати ялинку. Коли ж ялинку стали розбирати, вчителька придумала забаву — із зав’язаними очима кожен iз нас мав зрізати якусь іграшку, що йому ж і залишалися. Я тоді націлився на єдиний мандарин (невідомо де хтось дістав небачений тоді фрукт) і треба ж такому статися — ледь–ледь промахнувся. Зайшов я тоді до іншого класу й розплакався — настільки мені хотілося того мандарина скуштувати.

— Ну а театр, кіно як з’явилися у вашому житті?

— Кіно мені сподобалося відразу, як тільки вперше його побачив. Проте у Романковому лише вірші на публіку читав — заспівав значно пізніше. Хіба до пісень тоді було? З голоду б не померти! У 1946 році був неврожай і всю живність, яка в нас була, забрали до колгоспу, чи як тоді казали созу. Тому мусив порати людям городи, навіть хати білив за скромний харч чи мізерні гроші. Але завдяки цьому з матір’ю та молодшим братом, вже пухлим, врятувалися від голоду.

Після четвертого класу вступив до Дніпродзержинського ремісничого училища, де вивчився на слюсаря з ремонту промислового обладнання і став працювати на вагоноремонтному заводі аж доки не призвали до армії. Служив у ракетних військах на Уралі. Потім повернувся додому, де працював на будівництві Дніпродзержинської гідроелектростанції. А потім куди мене доля тільки не кидала! Працював екскаваторником на будівництві Нурекської ГЕС в Узбекистані, потім два роки на будівництві дороги військового призначення у Туві, де серйозно травмував руку і знову повернувся додому. Згодом друзі з Нурека допомогли — коли їхню бригаду направили до «Гідромонтажу» в Москві, порекомендували начальству й мене. Там і прижився. Саме в Москві у 1977 році моє життя зробило кардинальний поворот — мене взяли в трупу Театру оперети.

Із «Гідромонтажу» до «Королеви чардашу»

— Виходить, професійним артистом ви стали вже після 40?

— Саме так. Виявилося, для жанру оперети я вписався органічно — і фактуру мав непогану, і голос... От тільки зарплату запропонували мізерну — 80 карбованців. А в нас же з дружиною Сонею двоє дітей. У тому ж «Гідромонтажі» я мав 130 карбованців, з якими жили у страшній нужді. Правда, в театрі мене заспокоїли, що сприятимуть iз підробітками.

Як би там було, опереті я віддав 12 років. Грав у багатьох відомих виставах — «Моя прекрасна леді», «Королева чардашу», «Граф Люксембург», «Маріца», «Скрипаль на даху» та багатьох інших.

— У пресі вже написано, що вас навіть помітив генсек Леонід Брежнєв?

— Це було у виставі «Нехай гітара грає», де я мав роль ад’ютанта генерала Захаренка. Цей спектакль Леонід Ілліч дуже любив. Не в останню чергу тому, що прототипом адмірала Захаренка вважали його самого. І от після однієї з вистав директор театру в прагненні піддобрити генсека запитав того, чи сподобався йому спектакль. Леонід Ілліч відповів ствердно.

«А знаєте, Леоніде Іллічу, в цьому спектаклі грає ваш земляк?» — повідомив директор. «Хто такий?» — «Та ось, Станіслав Бондаренко — ад’ютант адмірала Захаренка». — «Я помітив, добре грав хлопець. Треба б відзначити...» «Ми вже подали до Міністерства культури», — відповів директор.

— А кіно у вашому житті як з’явилося?

— До кіно я виступав і в знаменитому циганському театрі «Ромен», і в Державному академічному театрі імені Моссовєта, де особливо пишаюся своєю роллю у спектаклі «Живий труп» за Львом Толстим, і в МХАТі поруч з Юрієм Богатирьовим, Олександром Калягіним, Анастасією Вертинською, іншими відомими акторами, і в Московському художньому академічному театрі СРСР імені Горького. Але найцікавіше, що відомий Всесоюзний державний інститут театрального мистецтва (ВДІК) я закінчив заочно тільки у 1987 році.

— Знову поворот долі несподіваний — театральну освіту ви здобули тільки після 50–ти...

— Як бачите... У своєму житті зробити новий якісний поворот ніколи не пізно. І в кіно я прийшов швидше випадково. У фільмі «Береги в тумані» захворів болгарський актор, який грав болгарського комуніста. Режисер кинувся шукати дублера у картотеці кіностудії «Мосфільм» (там були знімки театральних акторів, які могли знадобитися для другорядних ролей). І мене з такою пропозицією розбудили буквально серед ночі.

Були в моєму творчому житті й інші фільми. Як от «Захочу — покохаю», де у ролі цигана–тамади знімався разом з Аллою Баяновою. І в «Самогубці» Ердмана також виконував роль цигана. Взагалі циганські пісні, романси завжди були моїм улюбленим жанром. Із цим репертуаром я навіть протягом чотирьох років заробляв собі на прожиття, співаючи у популярному московському кафе «У дяді Гіляя», яке відвідувала публіка дуже солідна.

«Мені здається, що все ще повернеться»

— А на знімальному майданчику фільму «Місце зустрічі змінити не можна» як опинилися?

— Помічник режисера запросила мене як другого актора на роль Промокашки. Знімався я одночасно з прекрасним актором Іваном Бортником. І так вийшло, що у фільмі більше «світиться» він, а я, приміром, прикурюю цигарку в будці, отож вважаю й себе причетним до цього образу. Хоча мого прізвища в титрах фільму «Місце зустрічі змінити не можна» ви не побачите...

Розкрию невеличку таємницю: у сценарії цього фільму, написаному братами Вайнерами, для Промокашки, члена банди Горбуна, взагалі ніяких слів не передбачалося — така собі безмовна роль. Але потім другий режисер запропонував Промокашку озвучити. Так і з’явилися в його вустах оті «вовки позорні» та «прокурорчики на лавочці».

...Станіслав Бондаренко каже, що на долю не нарікає. «Є в мене квартира в Москві, і діти, але бронхіальна астма дістала — і вже шість років, як живу в ось цій, «шевченківській», хаті у невеличкому приорільському селі. Місця тут справді благодатні і дихається легше. Тільки недавно став їздити до церкви у Могилеві та співати у їхньому хорі. Але моє мистецтво тут не затребуване, — зізнається актор. — Щоправда, після того, як у місцевій газеті про мене написали, з районного Палацу культури приїздили: «Люди хочуть вас почути». Тому слова з однієї з моїх найулюбленіших пісень «Мені здається, що все ще повернеться» нині я згадую особливо часто. А тепер, бачите, ще й ремонтом гітар захопився.