«Спина — залiзобетонна, руки — як крила»

Балерину побачиш здалеку. Дівчатка, що йдуть на заняття у Київське державне хореографічне училище, відрізняються від звичайних школярок характерною поставою, ходою. Вони вже звикли до зацікавлених поглядів перехожих. А ті — мимоволі зупиняються. Бо ж юні балерини випромінюють енергію і дарують наснагу...

А який шлях до великої сцени? Уранці поріг хореографічного училища переступила кореспондентка «УМ», де провела кілька годин.

Усе життя за станком

Директор училища, заслужений артист України Дмитро Клявін, відразу пропонує відвідати уроки з хореографії. По коридору — вісім просторих залів. У кожному вздовж стінок закріплені круглі палиці — так званий станок для спеціальної гімнастики. Дзеркало — від підлоги до стелі, щоб бачити, як пояснює Дмитро Робертович, не лише себе, а й інших. Зазвичай на уроці шість–вісім учениць, не більше. Лише так учитель кожній може приділити увагу. Перед заняттям учениці обов’язково збризкують поливальницею дерев’яну підлогу. За рояль сідає концертмейстер...

Я на уроці з хореографії у 14–річних учениць. На думку чомусь спадає порівняння з ювелірною фабрикою: як там відточують кожен камінчик, так і тут ретельно працюють над кожним жестом.

«...Руки ростуть від лопаток, як у птаха крила!», «Жодного м’яза немає на спині, немов вата. А має бути залізобетонна!», «Як на порожніх ногах можна триматися? Ноги — як стрілки! Так тягніть носочок, щоб у мозку віддавало». «І не треба дивитися у підлогу з сердешним виразом обличчя. Уявіть собі, що ви на сцені, перед глядачами. Де ваша наснага, окрилення?»...

Репліки і зауваження Марини Юліївни Добрякової, яка сама у вирі танцю показує різноманітні па, не вщухають. Для пересічної людини, яка вперше опинилася на уроці, може здатися, чи не занадто вони жорстокі? Так, промовляється, можливо, і жорстко, але без злоби. «У нашій справі робити що заманеться — результату не буде. Треба робити те, що кажуть», — пояснює педагог. І вже до дівчат: «Ви танцюєте за звичкою, а цю звичку треба поламати».

Мені здалося, що найбільше зауважень Марина Юліївна робила саме тій дівчинці, у якої вправи виходили краще за інших. Не втрималася, щоб запитати, невже помиляюсь. Добрякова посміхнулась: «Ви правильно запримітили. Але зауваження їй підуть лише на користь. Ця учениця серед інших має дійсно найкращі дані. І їх треба розвивати, а не лінуватися».

Японці з українцями добре розуміються

Цікаво, кого беруть у балерини? Набирають дітей iз десяти років. Батьки везуть своїх чад, які мріють про високе мистецтво (на щастя, такі дітлахи не перевелися), з усіх куточків України. Комісія звертає увагу на поставу, гнучкість. Обов’язкова так звана виворотна позиція — п’ята до п’яти з носками по горизонталі, і щоб колінця були підтягнуті. Навчаються в хореографічному училищі вісім років. Окрім класичного танцю, вивчають історико–побутовий, народно–сценічний та український. На старших курсах викладають майстерність актора. Іноземною мовою обрано французьку — вона дала балету всю термінологію. (Тому, до речі, коли японці, великі шанувальники українського балету, зустрічаються з колегами, нашими співвітчизниками, дуже добре розуміються без перекладача). Викладають в училищі, звичайно, і точні науки — математику, фізику. Замість фізкультури — спеціальна гімнастика. Причому — щоденно, по дві–три години.

До слова, приймають в училище не лише мешканців нашої країни. За 60 років існування дипломи про його закінчення отримали вісімдесят громадян Монголії, В’єтнаму, Японії, Бразилії, Болгарії, Колумбії, Португалії. Тож випускники Київського хореографiчного училища танцюють не тільки в оперно–балетних театрах України, а й по всьому світу.

Табу на морозиво та яблука

Наступний урок — у випускному класі. Вісімнадцятирічні дівчата вже мають сценічний досвід. Вони брали участь у балетних виставах Національної опери і Дер­жавного муніципального театру. У репертуарі — «Дон Кіхот» та «Баядерка» Мінкуса, «Спляча красуня» і «Лускунчик» Чайковського, «Спартак» Хачатуряна, «Лісова пісня» Скорульського.

Зізнаюсь, дивлячись на па, фуете, та ще під супровід класичної музики, мені здавалося, що я гублю почуття реальності, немов опинилася на добрій казковій планеті. Та педагог повернула мене на землю. Підсіла і тихенько, щоб не почули учениці, вказала на одну балерину: «Не вистачає дихання, хоча старається. А причина в тому, що набрала зайву вагу. Тепер знадобиться місяць сидіти на дієті».

Невже дійсно такі суворі правила харчування? Якщо десятирічним поласувати шоколадкою чи морозивом ще дозволено, то для старшокласниць на ці продукти — табу. Вони втрачають легкість. А зайвий кілограм — прямий ризик невдалої підтримки, коли танцюєш iз партнером. Для зросту 164 см максимальна вага — 47 кілограмів. Набрав «жирок» — сідай на дієту. На сніданок дозволяється лише ложка вівсянки і чай, на обід — нежирний супчик і стограмовий шматочок відвареного м’яса, на вечерю — кефір. І так два тижні. Навіть яблука не можна, бо вони підвищують апетит. Де ж тоді брати енергію? Їсти гранати і грейпфрути.

Хлопці ж повинні забути про футбол, хокей, ролики. Для них це великий ризик травматизму. На велосипеді кататися не бажано, щоб не накачувати стегна. А ось на лижах ходіть, скільки заманеться — добре для стрибків, розтяжки. Плавати теж корисно.Але головне — щоденна спеціальна гімнастика біля станка.

Утім, дивлячись на натхненні обличчя юних балерин, які поверталися з уроків додому, я зрозуміла: балет для них — це сенс життя. Попри всі труднощі.

«Знаєте, — наостанок сказав мені директор училища, — найголовніша проблема для нас — навіть не підготовка вистави, яка за традицією має відбутися у Національній опері, а придбання костюмів. Адже у виставі беруть участь і десятирічні, і вісімнадцятирічні. Костюми потрібні різних розмірів. Бюджетна стаття дуже мізерна. Залишається шукати спонсорів. Але це вже така «кухня», про яку глядачеві знати необов’язково. Він хоче бачити на сцені блиск, красу. І ми це свято подаруємо».

ОСОБЛИВИЙ ПОГЛЯД

Вiд кукурудзи до Коппелiї

Тетяна Таякіна, народна артистка СРСР і України,
колишній директор хореографічного училища (2002 р. — травень 2010 р.), яка нині викладає у Японії:

— Моя мати працювала у магазині передплатних видань, тато був водієм. Жили бідно, у театр майже не ходили, та й квитки тоді в оперу були в дефіциті. У балетний гурток при Палаці піонерів мене привела старша сестра. Ровесниці з’являлися на заняття в атласних спідницях. Як тоді бажала таку ж мати! Пам’ятаю, у міні–спектаклі мені випала роль «кукурудзи», хоча інші дівчатка грали «сніжинок». Було трохи образливо... За Хрущова, уявіть собі, кукурудзу навіть популяризували у мистецтві хореографічного танцю!

В училищі ж вимоги були зовсім інші й починати довелося все «з нуля». Ровесниці сідали на шпагат, а я — не вміла. Мої педагоги навчили мене не лише всім тонкощам мистецтва, а ще штопати пуанти — балетні туфлі, пришивати до них стрічки так, щоб вони добре трималися на нозі. Це зараз пуанти навчилися робити вдало. А тоді пальці на ногах стирали до крові.

Дебютом на київській сцені була Коппелія. Я ніколи не намагалася когось копіювати, хотіла показати свій внутрішній світ. Від педагогів я наслідувала правило: під час навчання не знати пощади до себе і до своїх учениць. Треба усвідомити, що ти даєш людині професію і відповідаєш за її долю. Якщо взявся — працюй, як у шахті. І вимагай того ж від своїх учнів.