Як я став Нiною...

...На початку фільму хлопчик представляється: його звати Гвідо, йому одинадцять років. А далі починається історія. Гвідо схожий на дівчинку. І з дитинства йому хотілося гратися в ляльки, носити сукні — бути дівчинкою. Звичайно, у школу він ходить одягнений, як хлопчик, — мама боїться, що його дражнитимуть. Утім, цього боїться й він сам. А от на день народження до подружок Гвідо одягається по–дівчачому. І ми стаємо свідками цих гостин, де йому цілком комфортно, а дівчатка зовсім не акцентують, що він не такий, як усі. Гвідо розуміє: таких, як він, — один на тисячу. Але вже знає, що коли виросте, два роки має прожити, як дівчина, аби отримати право на операцію зі зміни статі. Про це йому розповіла мама. Він навіть ім’я собі обрав. Тому наприкінці фільму знов представляється: «Мені одинадцять років, мене звати Ніна».

Фільм нідерландських документалістів «День, коли я вирішив стати Ніною», іде 15 хвилин. Але міркувати над ним доведеться значно довше. Перша думка, що виникла, зокрема, в автора цих рядків: що було б, аби така дитина жила у нас? Чи змогла б вона вільно виявляти себе не лише в школі, навіть у родині? Чи витримала б тиск наших стереотипів? І як можуть сприйняти подібне кіно наші підлітки?

З огляду на такі нюанси директор Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Dokudays UA Геннадій Кофман переконаний: на фестивальних показах мають працювати досвідчені модератори. Ми не готові сприймати відверту «неформатну» документалістику. Тим більше, коли йдеться про юну аудиторію. Може бути цілковите неприйняття. Можуть бути аргументи на кшталт «у нас і так багато проблем, для чого говорити про таке». Але ж iдеться не про особливості нідерландського хлопчика, за великим рахунком, — про толерантність до інших, до різних, не таких, «як я».

Цього року вперше на фестивалі продемонстровано програму саме для юної аудиторії. Документалістам загалом непросто говорити з молодшим поколінням, надто ж коли йдеться про такі дорослі проблеми, як права людини. З іншого боку, цю розмову варто почати.

Інша унікальність цьогорічного фестивалю, який восени традиційно мандрує областями України, — він започаткував ретроспективну програму. Її склали фільми двох режисерів: Сергія Буковського (присвячена 50–річчю митця) та поляка Яцика Блавута.

Ще одне «вперше» пов’язане безпосередньо з Су­мами. Геннадій Кофман ставиться до Сум особливо, «як до талісмана», каже він. Адже завдяки голові обласної організації кіноосвіти Іллі Фоменку фестиваль свою першу мандрівку зробив саме на Сумщину. Саме тут кінопокази вийшли за рамки обласного центру й поїхали до районних міст. Нині фільми також дивитимуться в Лебедині, Глухові, Шостці. «Суми є єдиним регіоном в Україні, де роблять таку велику заявку на фільми і де відбувається так багато показів, — говорить пан Геннадій. — Цього року замовлено тридцять фільмів і має відбутися сто зустрічей із фестивалем».

Особливим є й те, що вперше за всю історію фестивалю його мандрівки отримали державну підтримку, — знову–таки на Сумщині. «Громадська організація — обласний осередок кіноосвіти — подала свою заявку на конкурс проектів громадських організацій, що вже традиційно проводився обласною адміністрацією, — розповідає заступник голови обласної адміністрації Сергій Грицай. — Проект цей було підтримано, надане фінансування. Це дуже добре, що люди хочуть долучатися до якісного документального кіно. Ми маємо намір і надалі підтримувати подібні проекти».

Ще, на думку Геннадія Кофмана, нинішній фестиваль вирізняє якась загальна оптимістичність стрічок. «Немає такого, як було і у нас на показах, що виходиш після перегляду і, здається, й жити не хочеться, — розповідає пан Геннадій. — Навіть якщо йдеться про проблеми, то герої якось вирішують їх».

Додамо ще одну «впершість»: цього року на Dokudays UA головний приз міжнародного журі отримав фільм українського митця — режисера Максима Васяновича «Мама померла в суботу на кухні...» «Це дуже особистісна, але дуже зворушлива історія, — говорить Геннадій Кофман, — яку не можна переказати. Загалом відмінність фестивального кіно, власне, критерій, за яким ми відбираємо фестивальні роботи, саме в цьому й полягає: його треба дивитися. Це не продукція з «ящика», яку ми звикли дивитися навіть спиною — просто слухати сюжетний розвиток. Це стрічки, які треба сприймати від першого до останнього титру, не пропустивши й слова. Інакше сприймати справжню документалістику просто не можна».