Ну що б здавалося — трава...

Про батька і сина Михайла та Івана Носалів у багатьох рівнян до цих пір живуть добрі згадки. Й про створення музею Носалів у будинку, де їхня родина свого часу мешкала, у місті велося теж багато розмов. Адже довгий час до скромного священицького будинку навпроти Свято–Успенської церкви, де завжди пахло чебрецем та м’ятою, по допомогу приходило чимало людей. Нині ж мало хто з рівнян згадає, де розташовувався цей будиночок на вулиці Шевченка. Затиснутий серед висотних споруд, обшарпаний вітрами, з обдертою штукатуркою, продірявленим дахом, зарослий бур’янами, він ніби доживав свої останні дні...

Проблему знімає бульдозер

«Ще кілька років тому, коли в приміщенні розташовувався столярний кооператив, була можливість цю хату врятувати, — розповідає завідуюча відділом виставок Рівненського обласного краєзнавчого музею Галина Данильчук. — Хоч вона і була старенькою, але після реконструкції могла б простояти не один десяток літ. Певні сподівання з’явилися у жовтні 2004 року, коли рішенням міської ради Михайлу Андрійовичу Носалю було присвоєне звання «Почесний громадянин Рівного». Ми зверталися до тодішнього міського голови Віктора Чайки з пропозицією зробити в цьому будинку комплекс народного цілительства імені Носалів, водночас він був би музеєм відомих травознавців. Та той відповів: «Я нічого не маю проти, але де взяти гроші?»... Над цією хатою знущалися, як над «бомжем», — обписували стіни, повибивали шибки, намагалися підпалити, а ще почали підкопувати по кутках, мабуть, шукали якісь скарби... Тож до нинішнього керівництва міста з такою пропозицією звертатися сенсу вже не було».

Міська влада Рівного, здається, лише чекала, щоб хтось піднатужився та штовхнув цю хатинку, аби вона впала. Тоді й проблема зникла б. І ось в останні дні жовтня важка техніка й сліду від хати Носалів не залишила. Хто дав на це «добро», можна лише здогадуватися. За деякими даними, і хатина, і земля, на якій вона розташовувалася, належать церкві.

Волинський травознавець

Михайло Носаль народився 12 квітня 1886 року поблизу Любліна, що у Польщі, в українській родині. Закінчив духовне училище, згодом семінарію й за покликом серця служив священиком спочатку на Холмщині, пізніше на Могилевщині, а згодом на Волині. Бог покликав Михайла Носаля служити церкві, а ще дав йому неоціненний скарб — розумітися на травах, вивчати їхні цілющі властивості, збирати, застосовувати, допомагаючи людям долати всілякі хвороби. Зі спогадів тих, хто його знав, був він надзвичайно чуйною, доброю людиною, завжди приходив на допомогу нужденним, ніколи не брав грошей за свої зілля та настанови. Де б не доводилося перебувати священику на службі, кожну вільну хвилину він використовував для досліджень рослинного світу, впливу його на людський організм, а ще скрупульозно занотовував свої висновки на папері. Михайло Андрійович був високоосвіченою, інтелігентною людиною. Знав кілька мов, зокрема, латинь, польську, німецьку, французьку. Мав також велику бібліотеку, в якій були зібрані книги з хімії, фармації, фізіології людини.

Коли Михайло Носаль перебував на службі в одному з сіл поблизу Шацьких озер, то залюбки вивчав багату природу Волині. У 1926 році травник був учасником рільничої виставки у Познані, де його нагородили срібною медаллю. А за кілька років одержав похвальний лист від міністра сільського господарства Польщі за участь у промислово–рільничій виставці у Володимирі–Волинському в розділі «Плантації лікарських рослин».

Згодом, у 1929 році, священик одержав парафію у Дубно, куди переїхав із дружиною та чотирма дітьми. Михайло Носаль був настоятелем Свято–Іллінського собору і проживав у містечку до 1935 року, доки не був переведений до Рівного. Тут він поселився з сім’єю на вулиці Омелянівській (нині — вул. Шевченка) поблизу найстарішої містечкової Свято–Успенської церкви, в якій і правив службу. А ще допомагав людям словом Божим та помічним зіллям долати їхні недуги. За життя Михайло Андрійович не мав ні великої слави, ні почестей. У 2001 році на подвір’ї Свято–Успенської церкви, де Михайло Носаль слугував протоієреєм останніх 15 років свого життя, поряд із дзвіницею на його честь встановлено пам’ятний знак.

Підручник для народу

Мешканці Рівного й досі пам’ятають худорлявого чоловіка, одягненого завжди у підрясник, котрий поспішав зранку на потяг, щоб за містом — у полі чи лісі — збирати лікарські рослини. Навчав цьому й дітей зі школи, мав потребу передавати свої знання іншим. А ще прагнув видати книгу своїх спостережень про цілющі трави. Тернистий був її шлях до читача, нелегкі тоді були часи. Під час війни, у 1942 році, Носаль звернувся з листом до видавництва «Волинь» у Рівному. Це послання згодом пощастило віднайти дослідникам в обласному архіві. Ось уривки з нього: « Із перших свідомих днів свого життя я займаюся збіркою зіль лічничих і уважно стежу за тим, який вплив на організм людини має окрема лікарська рослина. Уся моя священича практика проходила по селах... Коли село положено на 50 кілометрів від міста, а до волосного фельдшера 24–30 верстов, то в тяжких недугах при невилазному болоті та весняній розторопі за що візьмешся як не за лікарські рослини... Я безкінечне число разів бачив, як діяльна їх сила виривала людей із рук смерті. У лікуванні рослинами за своє життя придбав багато практичного досвіду, і про лікарські зілля маю таке знання, як і в пастирській практиці. Щоб «не забирати» з собою усього того, що знаю про лікарські зілля, з однієї сторони, а з другої, щоб це святе знання учинити насліддям усього народу, я написав книгу про лікарські рослини. Вона носить титул: «Волинські скарби — рослини лікарські (збір, сушка, переховування та застосування в медицині науковій та народній). Підручник для народу».

У видавництві схвально зустріли наміри автора, на сторінках часопису «Волинь» про відомого травознавця писали: «Зайшовши до нього, завжди застанете когось... Дядька з села, якусь пані, якогось лікаря. Усі виходять від отця Носаля з маленьким подаруночком. Що ж це таке? Нічого особливого. Вузличок того чи іншого зілля, зібраного отцем Носалем по наших полях і лісах. У цілому світі велика війна. Вона несе смерть, руїну, відчай. А отець Носаль з першим сонцем весни йде в природу і цілими пригорщами черпає з неї бальзам життя».

Утім до друкування книги справа так і не дійшла — завадила війна. Проте частина тексту була опублікована в сільськогосподарському журналі «Український хлібороб», що видавався у той період. Свою книгу про лікарські рослини Михайлу Носалю не вдалося видати і після закінчення воєнних дій — у 1950 році він помер. Та залишились його рукописи, сотні рецептів, порад, застережень.

І син, і внук, і правнуки...

Справу Михайла Андрійовича продовжив син Іван, який збагатив і доповнив багаторічний досвід батька. І в 1958 році вийшла з друку книга «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі», яка надзвичайно швидко розійшлася поміж людьми. Книжка стала настільки популярною, що вже наступного року, незважаючи на тодішню боротьбу офіційної медицини з «шарлатанством», Держмедвидав перевидає її ще й російською мовою.

Пригадується, в селі, куди в дитинстві автор навідувався до рідні, жила знахарка баба Никонориха. Її маленька хатинка, що майже по самі вікна вгрузла в землю, була непомітна з дороги за чималою кількістю різнотрав’я, яке росло навкруги. Та відразу та хата виростала в очах, коли заходили всередину. У сінях, в яких не було стелі, а відразу виднілася солом’яна стріха, пахло лісом, лугом, полем, адже скрізь, де тільки можна було причепити, висіли пучки й пучечки, вузлі та вузлики з духм’яними травами. Ними баба лікувала селян. Збирала трави переважно вдосвіта. Вставала до схід сонця та йшла в мандри — у пошуках лікарських рослин. І коли ми, малі, перед обідом забігали до неї на подвір’я, то завжди заставали бабу за звичною роботою — сортуванням трав. Тоді обсідали стареньку з усіх боків і, затамувавши подих, слухали її оповіді: ось подорожник, щоб рани лікувати, то бобівник, щоб животики не боліли, а це мати–й–мачуха — помічна від кашлю. А ще баба раз по раз брала до рук книжку, примовляючи: «Ось звідки черпаю найбільше знань. У Носаля вчуся!».

Пройшло чимало літ, перш ніж побачила світ нова книга Івана Носаля «Від рослини — до людини» (1992), що стала підсумком його траволікувальних знань та досвіду, а ще пам’ятником батьку Михайлу Носалю. «Мені вельми пощастило, що своє дитинство, юнацькі роки і пору ранньої зрілості я був під добрим і мудрим батьковим зором. Дуже, дуже багато почерпнув я від нього, завжди спокійного і розсудливого. За вдачею він був дослідником природи і душі людської, за фахом — православний священик, збирач і заготівельник лікарських рослин, організатор сільських споживчих кооперативів, автор посібника», — писав Іван Насаль у передмові до книги.

Немає вже в живих і сина відомого травознавця. У Рівному його ім’ям названо вулицю, а Дубенський медичний коледж нині клопочеться щодо присвоєння цьому закладу імені Івана Носаля. «Працівникам коледжу дуже хотілося б, щоб наш заклад носив ім’я такої славетної людини, як Іван Носаль», — зазначила директор навчального закладу Надія Венгрин. Остаточне ж рішення щодо цього має прийняти Кабінет Міністрів.

А сьогодні справу, розпочату дідом і батьком, продовжує онук Михайла Андрійовича — Костянтин Носаль, а ще є великі сподівання, що ниточка поколінь не перерветься й надалі, адже правнуки Кирило та Павло теж займаються народною медициною. Тож варто сподіватися, що недалеко той час, коли з’являться нові праці династії Носалів.