Таким солідним стажем перебування при владі, вочевидь, можуть похвалитися хіба що монархи, котрі замолоду успадкували трон, або диктатори–довгожителі. Підтверджувати свою незамінність на керівній виборній посаді впродовж трьох десятиліть — талант, який не передається у спадок. Хоча, як сказати. Переповідають, що прадід Марії Карпенюк колись — чи то за Австрії, чи за Польщі — таки був у Нижньому Вербіжі війтом, а рідний брат її батька очолював тутешню сільраду в 60—70–х роках минулого століття.
На нинішні вибори вона вже йти не збиралася. Мовляв, відслужила дев’ять каденцій сільській громаді — пора й на заслужений відпочинок: онуків бавити, квіти плекати, яких на її обійсті — видимо–невидимо. «Не збиралася, а довелося знову братися за цей гуж, — зізнається пані Марія. — Люди почали просити — і не сміла відмовити. Збоку може здатися, що там робити нічого — підписуй папери та тішся владою. Аж ні. Буває, приходить людина з такими проблемами, що й у мене серце починає боліти. Ось старій жіночці, яка живе в хаті з донькою–калікою, «відрізали» світло за борги, то я вже тиждень їжджу до РЕМу: переконую, прошу, плачу, аби її не штрафували. У неї ж нема що взяти — хіба що душу».
Ділові ворота в Гуцульщину
Гарний Вербіж за тихої погоди, коли його чотири річки, що протікають селом, не «захлинаються» від дощової води. Гарний і давній. Перша письмова згадка про нього, тоді ще адміністративно не розділеного на два села — Верхнє і Нижнє, датується 9 грудня 1375 року. В «Актах гродських і земських» зазначено, що князь Владислав Опольський на певних умовах передав село якомусь Васкові Тептуховичу. Яку територію воно займало, скільки в ньому було мешканців невдовзі після занепаду Галицько–Волинського князівства і як їм жилося «в концесії» в Тептуховича, хроніки тих часів не зафіксували.
Нинішній Нижній Вербіж починається з лівобережжя, відразу за мостом через Прут. Далі траса веде до Косова і вглиб Карпат. Це вже — передгір’я, північно–східні ворота в Гуцульщину. В’їхавши сюди зі сторони Коломиї, відразу потрапляєш у діловий центр села — своєрідну торговельно–економічну зону, такий собі гуцульський міні–Гонконг. Тут розмістилися триповерхові гіпермаркети меблів, побутової, вело– та мототехніки, авторемонтні майстерні, великі будівельні магазини. Сюди з’їжджаються по соліднi покупки звідусіль, бо й ціни не так кусаються, як у містах, й асортимент — на будь–який смак.
Земний рай для підприємців
Саме комерція та дрібне виробництво витягнули Нижній Вербіж з економічного занепаду. Село, де нині мешкає 2780 осіб, живе й розвивається за рахунок самофінансування, не простягаючи руку за дотацією з державного бюджету. Як же їм удалося випрямитися з принизливої пози прохача?
«Ми все робили обдумано, по–ґаздівськи, тому не розвалили жодної стайні, не розікрали жодної іншої споруди з колишнього колгоспу імені Довбуша, — пояснює Марія Василівна. — Зберегли все до цеглини, а потім ці приміщення продали підприємцям, котрі почали там розвивати свій бізнес. Як сільський голова я не тільки ні в чому не відмовила жодному підприємцю, а навпаки, — максимально сприяла в усьому, що не заборонено законом. І це дало добрі плоди. Наші бізнесмени самі міцно стали на ноги й селу підставляють плече, коли треба. Ми дитячий садочок створювали на ентузіазмі, але зробили справжню казку — спробуйте в місті знайти щось подібне. Підприємці суттєво підсобили: хтось будматеріалами, той — телевізор подарував, інший — пральну машину. Допомагали щиро — добром за добро».
Подружжя Ігор та Оксана Шургалюки, нижньовербіжці з діда–прадіда, 15 років тому розпочинали свій скромний бізнес в маленькій будці, де продавали морозиво. Тепер те місце змінилося до невпізнання — успішні підприємці збудували гіпермаркет, торговельні та складські приміщення якого розмістилися на кількох тисячах квадратних метрів. «Такого сільського голови, як наша Марія Василівна, мабуть, немає в цілому світі, — щиро підтверджує пані Оксана. — Від неї йде така позитивна енергетика, що не передати словами. Вона всім у всьому сприяє. І не тільки підприємцям, а й усім мешканцям села».
Загроза, що тримає в тонусі
Соціально–побутові умови нині тут мало чим відрізняються від міських — різнопрофільні магазини, служби сервісу, аптека, лікарська амбулаторія, одна з кращих в області загальноосвітня школа, школа мистецтв. Це — безперечні плюси. Нижній Вербіж у конкурсі на кращий сільський населений пункт уже «піднімався» на найвищу сходинку обласного п’єдесталу і здобув третє місце в Україні. Хоча донедавна було ще й два мінуси — проблема з вивезенням сміття та постійна небезпека від розливу непередбачуваних за тривалої негоди річок. Із побутовими відходами ситуацію владнали, уклавши угоду з коломийською фірмою, яка щосереди вивозить контейнери зі сміттям від кожної садиби. Село стало ще чепурнішим і доглянутішим.
Із повенями складніше — угоду з ними не підпишеш. Це загроза, що змушує постійно перебувати в тонусі. «Якщо сильний дощ іде хоч кілька годин, я потерпаю від страху, бо з гір вода злітає, як із трампліна. Прут, Лючка, Пістинька і Сопівка стають дуже небезпечними. Коли згадую липневу ніч 2008–го, то й тепер важко стримувати емоції, — на очі Марії Василівни набігають сльозинки. — Скрізь бурлила вода, зникло світло, газ відімкнули — відчуття, наче людину раптово вдарив параліч. Думала, не переживу цього лиха — понад 700 наших господарств були підтоплені, чотири будинки завалилися, лише деінде на горбах стояли сухі подвір’я. Та, слава Богу, виборсалися з біди. Держава підсобила, а ми ретельно та чесно розподілили допомогу. Обійшлося без скарг».
Красиве і корисне
Визнання вона здобула ще в дуже молодому віці. Хоча життя змалку повело крутою стежкою випробувань, перетерпіла й вистояла. Батька–залізничника, який, за деякими свідченнями, співпрацював з ОУН, хтось убив у серпні 1952–го і кинув під потяг, імітуючи нещасний випадок. Марії тоді було лише трохи більше місяця від народження, старшій сестрі — три роки.
Мріяла стати юристом, та після десятирічки поповнила ряди робітничого класу. Працювала з повною віддачею. Її старанність і вміння не залишилися непоміченими — портрет 22–річної швачки Марії Карпенюк прикрашав районну, а потім і обласну дошки пошани, був навічно занесений до Книги трудової слави Коломийської швейної фабрики. Могла там зробити управлінську кар’єру, однак після народження сина цілком осіла в рідному Нижньому Вербіжі.
Те, що впродовж останніх років рівень життя нижньовербіжців упритул наблизився до міського, безсумнівно, позитивний процес. Хоча прикро, що при цьому втрачаються споконвічні традиції господарювання. Корова в селі, на жаль, стає майже такою диковинкою, як легковик півстоліття тому. Марія Василівна розуміє цей парадокс і від корови не відмовляється, бо «як же це жити в селі і не їсти свого молока?». Встаю, каже, раненько і до роботи встигаю обійти господарство, та й чоловік допомагає. Тішиться, що доля звела з «мудрим, добрим і роботящим» Богданом, міцна рука якого завжди була надійною підтримкою.
Ще донедавна пані Марія мала улюблене заняття для душі. «Ночами не спала, — усміхається, — ледь не до перших півнів сиділа над шиттям. Маю п’ять блузок, вишитих у національному стилі, інші оригінальні речі. Та тепер мушу зважати на зір — бережу очі й більше захоплююся квітами. З весни все подвір’я розквітає. Вийдеш уранці надвір — яка божественна краса! Хочеться весь світ обійняти і всіх людей». І через паузу уточнює: «Мені на людей завжди щастило — видно, Господь так дає».
Людям теж гріх скаржитися. «У селі кажуть так, — хвалиться завідувачка дитячого садка Надія Микитюк: — наша Марія Василівна буде головою повік, поки Всевишній даватиме їй здоров’я. Нам справді пощастило. Це відзначають усі, навіть зовсім чужі люди».