Валентин Наливайченко перебуває на посаді голови політради «Нашої України» два місяці. Він жартома зауважує, що йому «пощастило» прийти в партію під час дуже напруженого періоду — перед місцевими виборами. Кампанія стала для Наливайченка першим бойовим хрещенням на посаді голови політради. Тепер «нашоукраїнці» готуються до парламентських виборів і, мабуть, першими серед інших політичних сил оголосили про це публічно. А раптом вибори відбудуться все–таки наступного березня...
Наливайченко каже, що «Наша Україна» не має наміру розправлятися з тими партійцями, які не видали на виборах достойний результат. Це не манера нового голови політради. Колишній очільник СБУ хоче згуртувати колектив, відмовляється від конфліктів і сподівається повернути в «НУ» колись активних партійців. За словами Наливайченка, це і є рецепт того, як слід вливатися у новий для нього колектив — «Нашу Україну».
Окрім того, Валентин Олександрович розповів кореспондентам «УМ» про те, чим шкідлива робота в СБУ, як на дипломатичній службі доводилося фарбувати паркани, чи часто його родина бачить удома та де забув свої спінінги...
«Голови не полетять»
— Валентине Олександровичу, по гарячих слідах хотілося б поговорити про місцеві вибори. Партія «Наша Україна» набрала менше голосів, ніж на минулих місцевих перегонах. Як ви оцінюєте підсумки виборів?
— Я почну з того, що наша партія цінує голос кожного українця. Ми дякуємо всім, хто голосував за «Нашу Україну». Цей голос був відданий у той час, коли партія перебувала в непростому стані. Дуже важко говорити про довіру виборця до партії, адже перед тим було багато рішень, які виборець, на жаль, не зрозумів... Ми з командою об’їздили багато сіл і міст по всій Україні, тому знаємо, як люди оцінюють минулі вчинки.
Головне — не зупинятись. Ми багато говорили на засіданнях політради та президії, і вирішили: треба постійно їздити в регіони, зустрічатися з представниками наших партійних організацій, треба втілювати у життя все те, що ми обіцяли на виборах. Місцеві вибори тим і відрізняються, скажімо, від парламентських, що кандидати отримують мандат від місцевої громади, тому мусять відстоювати інтереси конкретної громади. Політизація тут зайва.
У деяких областях ми маємо значні результати. В Івано–Франківській області — 15 мандатів, це третій результат серед партій. Для нас важливо, щоб наші представники втілювали програму, яку довірив виборець. Для кожної області є план дій, є плани для конкретних громад. Наша партійна команда мусить докласти максимум зусиль, щоб виконати обіцянки. В якому форматі — подивимося. Якщо у демократичних сил вистачає голосів для створення більшості в раді, то бажано увійти в більшість. Якщо демократів замало — будемо в опозиції і вимагатимемо вирішення питань.
— Чи є якийсь перелік сил, з якими рекомендовано створювати більшість?
— Ні, в нас нема списку, де ми б написали: «Туди — йдемо, туди — ні». Ми можемо об’єднатися з демократичними та патріотичними силами. Народний рух підходить під ці критерії? Безумовно! Українська народна партія? Аякже!
— «Свобода»?
— Якщо вони відстоюють інтереси конкретної громади — чому б і ні? Деякі їхні гасла, звісно, не збiгаються з нашими... Але конкретна діяльність — українська, патріотична, та ще й у інтересах місцевої громади — заради цього ми підтримаємо одне одного.
— Партія планує ухвалювати якісь кадрові рішення за підсумками виборів — наприклад, звільняти людей, які невдало провели кампанію?
— Ні, для мене це повний «совок»! Ми маємо бути модерною партією. На першому місці має стояти принцип солідарності. Цей принцип має бути нормою партійного життя. Йдеться про солідарність у цивілізованому значенні. Не так, коли зграя розриває того, хто слабший. А тоді, коли є підтримка один одного. Для нас головне — згуртувати тих, хто залишився з партією.
Друге, що ми зараз вирішуємо, — пропонуємо повернутися в «Нашу Україну» всім тим, хто з різних причин відійшов від партії, особливо це стосується наших районних і сільських осередків, і перейшов у дрібніші проекти. Нас не цікавить минуле — ми дивимося у майбутнє. Зараз знову час бути єдиною політичною силою. Не звільнити когось за той чи інший результат, а тим більше, не проводити ротації з Києва. Я нікому списки на вибори не складав. Осередки мають нести відповідальність і самі здатні зробити принципові висновки — там зміни і відбуваються.
Із цією командою ми маємо намір працювати якнайближче з людьми. Треба відходити від партійної бюрократії і братися за вирішення конкретних проблем. Треба розуміти, що патріот — це не лише той, хто сповідує патріотичні принципи, а й той, хто здатен діяти.
«Я радив би усiм готуватися до виборiв у березнi»
— Наскільки вам удалося влитися в колектив «Нашої України»? Як партійний організм сприймає нове керівництво?
— Я прийшов у партію з переконанням, що між керівництвом і рядовими партійцями мусить бути безпосередній зв’язок. Ми мусимо почути кожного члена партії. Парадокс, але коли я виголосив свої наміри, то навіть у власній партії мені не повірили: «Що він має на увазі? Раніше ми не знали як із керівниками зв’язатися, лише бачили якісь портрети у газетах». Але минув час — і багато людей пересвідчилися, що керівництво партії не відгороджується. В осередках, де я був, знають номер мого мобільного. Коли люди побачили і відчули, що їх чують і хочуть чути — ставлення змінилося. Справді, це важко і це забирає багато часу. Але це єдиний шлях. Саме через такий механізм я і вливаюся в «Нашу Україну».
Ми взяли динамічний темп. Президія партії засідає щотижня, а іноді й по кілька разів на тиждень. Політрада зустрічається частіше, ніж раз на місяць. Найближчий з’їзд ми плануємо провести 11 грудня, хоча зовсім недавно, 24 вересня, відбувся попередній. Засідання проводимо по скайпу (це спеціальна програма, яка в режимі реального часу дозволяє спілкуватися двом користувачам iнтернету; може передавати не лише голос співрозмовника, а й його зображення. — Авт.). У нас дуже велика структура. І коли члени президії чи, скажімо, статутного комітету не можуть доїхати з інших міст, вони виходять на зв’язок дистанційно.
— Так, як на селекторній нараді?
— «Селектор» — це коли один дядько лається, а решта виконують вказівки (посміхається). А в нас відбувається живе обговорення. Це справді дуже зручно: бачимо і чуємо людину, вона бачить і чує нас.
— Валентине Олександровичу, коли, на вашу думку, мають відбутися парламентські вибори: у 2011 чи 2012 році?
— Після рішення Конституційного Суду в Україну повернулася Конституція 1996 року. Це означає, що вибори мають відбутися в березні 2011 року. Для мене це питання конституційне. Якщо його хочуть зробити політичним питанням — це моральна відповідальність політиків, які цим спекулюють.
— Які шанси, що проект конституційних змін, який передбачає проведення виборів у 2012 році, набере конституційну більшість голосів у Верховній Раді?
— Обговорювати шанси — це прерогатива політиків, які є авторами цих політичних сценаріїв. Ми виходимо з того, що нині діє Конституція. Поки не ухвалювалося інших рішень, треба керуватися її положеннями.
— Тобто сьогодні ви готуєтеся до виборів у березні?
— Не тільки ми! Я радив би усім готуватися. Хто знає про інші сценарії, нехай їх оприлюднить.
— Який намір при цьому сповідує Партія регіонів? Ваш однопартієць Андрій Парубій припускає, що «регіонали» хочуть розслабити опонентів, запевняючи, що вибори відбудуться у 2012 році, а насправді будують плани на березень...
— Саме тому ми й не розслабляємося. Ми уточнюємо програму дій, регулярно проводимо засідання політради і президії, готуємо з’їзд.
«Жертви Голодомору мають отримати компенсацiї»
— На діяльність СБУ, яку ви свого часу очолювали, в громадськості сьогодні багато нарікань. Архіви закривають, істориків переслідують. Вас це бентежить?
— Я неодноразово висловлювався з цього приводу і моя позиція залишається незмінною: не громадяни мають відповідати перед співробітниками Служби, а навпаки — співробітники СБУ мають захищати громадянина — історика, журналіста, секретоносія і кожного з нас від проявів тероризму й інших глобальних загроз сьогодення. Саме такий наголос має бути в роботі спецслужби. А відтак я дуже критично ставлюся до протилежних випадків. При мені істориків iз неурядових організацій навпаки держава заохочувала: шановні друзі, приєднуйтеся, досліджуйте український визвольний рух, репресії, тортури, які чинила проти власних громадян комуністична система та її каральні органи. А що тепер змінилося? Ми що, перестали вважати ці злочини злочинами проти людяності? Ні. Навіть є рішення українського суду від січня цього року, який визнав Голодомор геноцидом. Теперішнє керівництво СБУ має зрозуміти та почути реакцію суспільства на ті події, які громадськість не сприйняла і через які вийшла на акції протесту. Тоді це буде та спецслужба, яка дійсно потрібна Україні. Інакше виникає запитання, а чиї інтереси обстоюємо?
Так само й до міліції моє ставлення не змінилося. Я переконаний: міліціонери мають отримувати гідну зарплату, житло, але міліціонер не може бити кийками українського студента, не можуть наші діти втрачати життя у відділку міліції. І якщо таке сталося, то не у відпустку треба ховати керівника, а притягувати до відповідальності.
— Як ваша родина свого часу пережила Голодомор?
— Я сам із Запоріжжя, де від голоду загинуло багато людей. Мені про це розповідала бабуся Олена Антонівна, на жаль, нині покійна. Я був піонером і ніяк не міг зрозуміти, що то за голод і звідки він узявся. Бабуся розповідала, що їм із дідусем удалося втекти тоді на територію Росії. Так вони уникнули оточення військовими загонами і вижили. А коли це все скінчилося, повернулися в Україну.
— От і відповідь на запитання, чи був це геноцид, спрямований проти України...
— Та був злочин! Був геноцид! З організаторами, виконавцями, з реквізицією майна і багатомільйонними людськими жертвами. Я говорив і ще раз повторю для всіх, хто політизує це питання: слід провести розслідування на території Росії і Казахстану, які теж постраждали від голоду. Нехай слідчі органи тих країн це зроблять! Нехай розсекретять, як це зробила Україна, архіви радянських каральних органів. Може, тоді ми нарешті дізнаємося, чому був можливий так званий «червоний демпінг». Коли в тридцятих роках у Німеччині зерно з Радянського Союзу лежало просто неба великими горами і не знали куди його подіти. А в самому Союзі люди пухли з голоду!
Наше ж розслідування довело, що саме там, де компактно проживали українці — Україна, Кубань, Середнє Поволжя, частково Кавказ, — і був організований штучний голод. І саме там існував режим чорних дощок, була заборонена торгівля тощо. Ми не підтасовували мапи. А взяли мапу компактного проживання українців ще царських часів від 1906 року, і вона чітко збiглася з картою геноциду 1932—33 років. Ця мапа була одним із доказових матеріалів, долучених до кримінальної справи.
Зараз наближається річниця вшанування пам’яті жертв голодоморів, і «Наша Україна» буде наполягати на тому, щоб жертвам цього геноциду були виплачені компенсації. Саме так! Тому що ці люди постраждали не менше, ніж в’язні концтаборів.
— А хто має виплачувати ці компенсації і хто на них може розраховувати — жертви Голодомору, які вижили, чи й їхні нащадки ?
— Виплачувати має уряд України. Злочин стався на нашій території. Він доведений судом. А кому — це має визначати законодавець. Безумовно, почати треба з тих, хто пережив цю страшну трагедію і втратив родичів. Цих людей залишилося не так і багато.
— Але наскільки це реально? Зайві кошти у державній скарбниці навряд чи знайдуться...
— Де взяти кошти, я можу відповісти. Одна з наших програм передбачає наведення порядку в тендерних закупівлях, завдяки чому втричі стануть меншими видатки, які йдуть зараз на централізовану закупівлю ліків. Якщо запитати правдиву статистику в профільному комітеті ВР, скільки ж мільярдів витрачається з бюджету на закупівлю тих чи інших медикаментів по галузевих програмах МОЗу, то побачимо, що тільки через підставні фірми–одноденки й інші непрозорі механізми «зникає» 30—40 відсотків цих сум. Ось вам і гроші для компенсацій жертвам Голодомору.
— Сам День пам’яті як плануєте відзначити?
— Я та мої колеги будемо вшановувати загиблих свічками біля меморіалів жертвам Голодомору та місць масових поховань. Це не партійний захід, а данина пам’яті тим, чиє життя обірвала голодна смерть. Запрошую усіх приєднатися 27 листопада о 16.00 до акції «Запали свічку». А ще попросив би кожного небайдужого українця в 20–х числах прийти до меморіалів та місць скорботи, може десь хрест повалився чи бур’ян виріс, і навести там елементарний порядок.
— Пане Валентине, зрозуміло, що тема Голодомору була болючою для вас від початку, а, наприклад, темою українського визвольного руху ви зацікавилися під час роботи в СБУ чи раніше?
— Це сталося ще в студентські роки. Вже тоді було зрозуміло: багато що не збiгається — офіційна історія, яку викладають в університеті, й ті джерела, які ми могли знайти в бібліотеці Вернадського чи ще десь. Потім я довгий час працював дипломатом. В Америці, Фінляндії мав вільний доступ до бібліотек цих країн і, володіючи англійською і фінською, багато читав. Зокрема, про злочини сталінізму та радянських спецслужб. Про український визвольний рух багато дізнався в Америці, де діаспора має унікальні архіви. От звідти й таке зацікавлення. Вже коли працював у СБУ, з’явилася ідея: відкрити при кожному обласному управлінні електронні комп’ютерні зали — безкоштовні й доступні для всіх громадян України, де оцифровували все, що не є державною таємницею. Сподіваюся, що цю роботу і зараз продовжують. Більше того, такі бази ми передали Києво–Могилянській академії, Університету імені Франка у Львові, щоб студенти й науковці мали доступ до першоджерел.
«Керiвником у СБУ довго працювати не можна»
— У вас багата біографія: вчилися на філолога, потім була дипломатична робота, далі — СБУ. А все–таки, яка робота вам найбільше припала до серця?
— Завжди припадає до серця перша робота. Це було Міністерство закордонних справ, воно тільки створювалося, нас там було ще дуже небагато, а відповідальність — величезною. Бо кожен документ, який ти писав, потрапить якщо не в історію, то в архіви точно. Іноді починався ранок із урядових переговорів, а ввечері навіть паркан фарбували, бо завтра важливий візит. Як зараз пам’ятаю обличчя фінів, які йдуть увечері повз будівлю посольства України, а українські дипломати паркан фарбують. А що робити?
Коли я сюди прийшов (в офіс «НУ». — Ред.), то побачив, що треба відмити ліфт та повісити україномовні таблички. От з цього я і почав. Я так усе життя живу. І не розумію нарікань: брудно, бо грошей немає. А навіщо для цього гроші? Просто візьми і помий.
— У народі кажуть: чим менше знаєш — тим ліпше спиш. Очевидно, через специфіку роботи в СБУ вам довелося знати дуже багато... Чи обтяжує вас цей масив інформації?
— Ні, не обтяжує. Зате я повністю згоден із тим, що на керівних посадах у Службі безпеки не можна працювати дуже довго. Мусить бути ротація. Бо дійсно: на цій посаді занадто багато бачиш і знаєш. На цій роботі людина постійно перебуває у напруженні від потенційних загроз, які треба зняти, перш ніж вони втіляться. Щоб не сталося ані вибухів, ані замахів, ані всього іншого, ведеться важка робота. Дуже добре, коли все проходить вдало і загрозу знято, але надзвичайно прикро, якщо хоча б одну загрозу пропустив... Все це треба пережити. Напруження давалося дуже непросто. Я не перебільшую, бо знаю ціну питання. Це не типовий правоохоронний орган, який стикається зі злочином і має його розслідувати. Головна місія СБУ — запобігти злочинам. Насамперед я маю на увазі міжнародний тероризм, загрозу життю посадовців і громадян, боротьбу з наркобізнесом, той же сепаратизм. Це питання треба вирішувати ще до того, як якась область оголосить себе територією іншої держави.
— Ви хотіли б повернутися в СБУ?
— Ні. Я не хочу назад у СБУ.
«Я вже наїздився, тепер хочу працювати в Українi»
— Ви вільно володієте фінською й англійською. З англійською все зрозуміло, а знання фінської часто стають у пригоді?
— Колись фінською взагалі володів на рівні синхронного перекладу... Але зараз, на жаль, розмовляю цією мовою уже не часто. Колись в Україні була послом Фінляндії Лаура Рейніля, й вона організувала в Києві такий фінськомовний клуб. Нас туди входило п’ятеро (сміється) разом із пані Лаурою — я, посол Естонії, представник фінської фірми та один український професор. Ми всі говорили фінською і зустрічалися раз у місяць на ланчі. І це була єдина нагода підтримувати свої знання з фінської. Але Лаура Рейніля поїхала, клуб розпався. Зараз, щоб зовсім мову не забути, читаю спогади Урхо Калево Кекконена, колишнього президента Фінляндії, якого скорочено називають УКоКо. А от підтримувати рівень англійської легше: газети читаю «Нью–Йорк таймс», «Файненшл таймс», та й для спілкування більше можливостей — під час виборів із міжнародними спостерігачами розмовляв без перекладача.
— Чому обрали собі такий профіль — вивчення фінської мови?
— Не стільки я вибрав, скільки мені запропонували. Після Київського університету в 90–х роках мені запропонували велику розвідницьку перспективу і навчання в Москві. Звідти й фінська мова.
— І яка у вас була місія?
— До місії справа не дійшла. Це був початок 90–х , а я — останній українець, який там опинився. Я вже закінчував і мені пропонували: або лишайся тут, або... Я сказав «або». Україна вперше здобула державність, у мене батьки в Україні, тож повертаюся додому...
— Ви працювали дипломатом у багатьох країнах. В яку з них хотілося б повернутися ще?
— Хай не ображаються ці країни, особливо Білорусь (сміється), але не хочеться в жодну! Зараз єдине бажання — жити й працювати в Україні.
— Невже зовсім нікуди не тягне? Ну бодай сентиментально пройтися старими місцями?
— Та нема особливих сентиментів. Що таке консульська робота? Приїжджаєш — аеропорт, проблема, поліція, заарештовані, тюрми... У жоден із цих закладів нормальну людину не тягне і мене теж. Я не з тих дипломатів, які на своїх посадах мали можливість десь поїздити, щось побачити, відвідувати театри. На жаль, така була специфіка моєї діяльності. Наїздився я свого часу, тому навіть на відпочинок зараз не дуже люблю кудись вирушати. В Україні мені найкомфортніше.
— Вам як колишньому послу України в Білорусі доводилося зустрічатися з Олександром Лукашенком. Що можете сказати про цього досить неоднозначного політика?
— Він надзвичайно харизматична і білоруська постать. І керівник своєї країни надзвичайно людяний. Можливо, це нестандартна і несподівана оцінка, але після багатогодинних зустрічей, розмов і роботи я можу зробити такий висновок. Більше того, він iз тих людей, які дуже позитивно ставляться до України. Відтак і мої компліментарні оцінки багато в чому викликані саме цим. Він чудово ставився до Віктора Ющенка на особистому рівні.
Щоправда, була й інша сторона моєї діяльності там. Коли в 2006 році на вибори до Білорусі приїжджали українські журналісти, то проти них дуже жорстко працювали і КДБ, і правоохоронні органи. Не раз доводилося їх шукати, виручати, й особисто мені як послу втручатися, щоб повернути наших людей в Україну. Працювати там було непросто.
«Важко дружити із сусiдом, коли вiн повертається спиною»
— Ви казали, що, коли поставало Мiнiстерство закордонних справ, то доводилось, вибачте, паркани фарбувати. Є думка, що українське МЗС за своїм кадровим наповненням націлене на Євросоюз. Але уявімо ситуацію, що влада намагається загальмувати європейські проекти. Наскільки стійка структура МЗС до таких впливів?
— Так і є, в Міністерстві закордонних справ є дуже міцний стрижень. Із самого початку у МЗС прийшли дуже сильні постаті. До речі, я вважаю, що всі серйозні інституції в незалежній державі мали створюватися з нуля, а не успадковуватися із радянських часів, із радянських традицій... У середині 90–х у МЗС прийшла амбітна молодь. Ці люди добре знали мови, міжнародне право — і творили фантастичні речі! Я згадую ту команду: Олександр Чалий, Костянтин Грищенко, Олександр Моцик, Борис Тарасюк — це були «монстри». Так, як сперечався Чалий про угоди щодо Чорноморського флоту, то я хотів би бачити, чи зараз хтось з урядовців міг би витримати цей шквал аргументів... Я відповідав тоді за створення консульської служби. Ми багато працювали, хоча нас не завжди сприймали, ставили нам мури. Чого вартувала відміна червоних радянських паспортів, але ж відмінили! Про спрощення візового режиму з американцями тоді чути ніхто не хотів — але першу угоду про візи терміном на 5 років ми підписали!
Міністерство закордонних справ ставило перед собою чіткі амбітні завдання. І найбільшою насолодою було те, що їх вдавалося вирішувати, та ще за таких складних обставин. Сподіваюся, ці традиції збережуться.
— Тобто наказати Міністерству закордонних справ щось на кшталт: «Давайте тісно співпрацювати із Росією, а про ЄС поки забудемо» — неможливо?
— Насправді жоден фаховий дипломат ніколи не говоритиме про іншу країну, забувши про свою. Справжній дипломат починає з інтересів власної країни.
А якби мене спитали про взаємини з Росією, то я сказав би, що наша держава найбільше зацікавлена у добрих стосунках із РФ, бо там ринки збуту, звідти надходять енергоносії...
— За останні п’ять років маємо два приклади співпраці з Росією. Перший — це часи Віктора Ющенка, коли президенти по кілька років не зустрічалися, обмінювалися критичними заявами, а другий — це зовнішня політика часів Януковича і надмірно солодка дружба з Кремлем. Що краще?
— Дружба — це насамперед паритетні та взаємовигідні відносини. Однак важко дружити із сусідом, коли він повертається до тебе спиною. На жаль, за президентства Ющенка через політичні перепони, причому саме з російської сторони, не вдалося розвинути економічну співпрацю щодо тих проектiв, у яких була зацікавлена Україна. У Москві не сприймали демократичних процесів, які відбувалися у нас. При цьому обсяг взаємної торгівлі був не нижчим, ніж зараз. Тому не можна сказати, що тоді було гірше.
Чи змінилося щось зараз? Економічна ситуація не стала кращою. Говорили про те, що Україна матиме нижчу ціну на газ, а її немає і навряд чи буде. Водночас ми віддали частину власної території, і на довгий строк, під базування Чорноморського флоту Росії. Паритету та взаємовигідності у відносинах немає.
«Це не реформи, це їх iмiтацiя»
— До нас, журналістів, часто звертаються люди по допомогу — від «потрібні гроші на операцію» до «не можемо добитися правди в суді». До «Нашої України» часто з такими проханнями звертаються?
— Дуже часто. І саме з такими проблемами, про які ви кажете. Коли перед виборами ми відкрили безкоштовну телефонну лінію допомоги, було безліч дзвінків. Телефонували прихильники всіх партій. І зараз, підтримуючи малий бізнес, запровадили телефонну лінію (0 800 50 28 18) і попросили наших економістів безкоштовно консультувати людей, бо звернень дуже багато. Під час зустрічей iз виборцями не було жодного села чи міста, де б до нас хтось не підійшов iз проханням про допомогу. В місті Калуш жінка просто під час прямого ефіру зателефонувала і попросила посприяти вирішенню питання в Мін’юсті щодо виплати допомоги на дитину. Наскільки я знаю, цій жінці допомогли, вона була вдячна. Це лише один приклад, але їх безліч.
— Хотілося б почути вашу думку про так звані реформи нинішньої влади. Наприклад, той самий Податковий кодекс подається як велика реформа...
— Це не реформи, це їх імітація. Насправді жодної реформи так і не започатковано. Ще у серпні–вересні нам обіцяли мінімальну зарплату на рiвнi 1500 гривень. Уже листопад, а маємо всього 900 гривень. Соціальні програми уряд не фінансує. Ні виплати одиноким матерям, ні дітям війни, ні молодіжні кредити, ні житло інвалідам війни. Але ж проблеми нікуди не зникають, люди живуть у жахливих злиднях. Щодо цього Центральна Україна найбільше вражає. У Кіровоградській області — чи не найгірша ситуація. Особливо якщо від’їхати подалі від того жахливого пам’ятника Кірову в центрі міста, то одразу бачиш, куди владі варто спрямовувати свої зусилля. А не протягувати в парламенті такі дурниці, як Податковий кодекс.
Реформи починаються тоді, коли є наповнення бюджету і можливість фінансувати соціальні програми. Чому сьогодні ми так жорстко критикуємо Податковий кодекс і підтримуємо Асоціацію малого і середнього бізнесу? Саме тому, що він iз точністю до навпаки звужує зайнятість населення, може збільшити безробіття. А відтак ще більше загострить соціальні проблеми. Відміна спрощеної системи оподаткування — це насправді підміна урядом теорії з практичним досвідом. Практика показує, що на ринках люди торгують не від хорошого життя. І замість того, щоб збільшувати підприємницьку малу ініціативу, відтягнути всілякі правоохоронні, пожежні та податкові органи від цієї сфери і дати людям у цій непростій економічній ситуації виживати власними силами, уряд як раз б’є по малих підприємствах. Бо Податковий кодекс знімає спрощену систему оподаткування, здорожчує в кілька разів ліцензії і патенти, які дають людям можливість працювати. І навіть не хоче слухати людей. Мовляв, це все провокації, а ми єдині, хто знає правду...
— Але важко повірити в те, що вони не усвідомлюють можливих наслідків!
— І ми не віримо! Тому вимагаємо, щоб не приймали антиекономічних і антинародних рішень, не звужували можливість людей заробляти собі на хліб. Саме у малому бізнесі! Ми не проти справедливих і серйозних податків для великого бізнесу. Прозорих і однакових для всіх правил гри на макроекономічному рівні. Але там цього чомусь нема. Жодного податку на нерухомість уряд не пропонує. Чому? Будь ласка, це нормальний податок у будь–якій європейській державі, яка розуміє, що виставляти на показ своє багатство — неприродно! Якщо в тебе кілька «Бентлі», то там податкова обов’язково запитає, звідки вони взялися, якщо у твоїй декларації — 300 євро на двох із дружиною. А в нас iз точністю до навпаки: хтось заробляє, щоб звести кінці з кінцями, і на його ж голову ще й податки! Це не соціальна і не справедлива податкова політика.
