Свiтлана та Вiталiй Бiлоножки.
Цього тижня українські телевізійники відзначають одразу два свята — День працівників радіо, телебачення та зв’язку України (16 листопада) та Всесвітній день телебачення (21 листопада). Чим не привід згадати, а яким було ТБ у не такому вже й далекому минулому. Розпитати про це «УМ» вирішила Світлану Білоножко — колись одну з найвідоміших постатей українського телеекрана. Я зателефонувала пані Світлані з пропозицією дати інтерв’ю, а вже години за три ми зустрілися. «Я дуже організована людина, — каже пані Світлана. — І цьому мене навчило телебачення. Ніколи нічого не забуваю, як це часто в артистів буває, не спізнююся і не маю звички підводити людей, коли щось пообіцяла».
Уявити собі Світлану Білоножко без чоловіка Віталія важко — ця пара сприймається як органічне єдине ціле. Тож навіть не здивувалася, що в редакцію «УМ» вони приїхали разом. Отже, втрьох ми й розмовляємо про те, що було за лаштунками радянських блакитних екранів...
— Пані Світлано, ви закінчили театральне училище, а як потрапили на телебачення?
С. Б.: — Після училища мене запросили до Київського театру оперети. У нас з’явився перший син, а в театрі гастролі — іноді по три місяці. Було нелегко. І тут я дізнаюся про конкурс дикторів на телебачення. Пам’ятаю, прийшла — людей повно, всі тремтять. А я не хвилювалася, робота в мене була: пройду — чудово, ні — є куди повернутися.
В. Б.: — Але конкурси тоді теж були креативні. Це зараз на екрані може з’явитися ведуча, яка не вимовляє кілька літер, чи має отаку щілину між зубами! Тоді таких не брали! Ведучим, як коням, теж заглядали до рота! Диктор — це ж був інформаційний символ держави. Її обличчя. І це обличчя обов’язково мало бути слов’янським, з милозвучним українським прізвищем.
С. Б.: — Справді, ми всі були спеціально відібрані: за фактурою, зовнішністю, вимовою, прізвищем. Коли мене вже відібрали, голова Держкомтелерадіо УРСР запитав: «Свєто, яке прізвище будемо прославляти: Моїсеєнко (це моє дівоче) чи Білоножко. Оскільки я вже була заміжня, то сказала: «Мабуть, чоловік образиться, тож нехай буде Білоножко» (сміється).
— По цей бік екрана здавалося, що у вас дуже легка робота — всміхнутися й оголосити наступну програму. А насправді?
С. Б.: — То тільки здавалося. Для мене спочатку все було дивним. Я працювала в театрі, там вийшов на сцену і бачиш глядачів, оркестр. А тут — якась маленька студія, з ким говориш — не зрозуміло... Важливо було внутрішньо налаштуватися на спілкування з цим маленьким віконечком камери, за яким на тебе дивляться мільйони. Старші колеги — Тетяна Цимбал, Тамара Стратієнко, Олександр Сафонов — учили нас так: уявіть собі одну людину, з якою вам приємно спілкуватись, і думайте, що говорите з нею. Поступово я почала закохуватися в свою професію. Але дозволити собі чогось зайвого — Боже збав! Це сьогодні ведуча може сказати від себе якусь фразу, повернутися в кадрі, а ми тоді були затиснуті в чіткі рамки поведінки в ефірі.
Пізніше мені доручили читати новини. Це був особливий фронт роботи, бо зараз новини — сказала підводочку і сюжет пішов. А раніше суфлерів не було, перебивок i сюжетів — теж, тексти треба було вчити мало не напам’ять. Уявіть, півгодини ти читаєш у прямому ефірі новини. Це дуже важко!
В. Б.: — Світлана першою читала Акт про незалежність України.
С. Б.: — Так, якось приходжу вранці на роботу, а мені кажуть: «Світлано, у вас сьогодні особливий день — будете читати Акт про незалежність». «Ні, це дуже відповідально! У нас же є досвідчені диктори, нехай вони!» — кажу. Досі не знаю, чия це була вказівка, бо у нас був такий умовний поділ на спеціалізації. Наприклад, майстром некрологів був Саша Сафонов, і коли помирав хтось із партійного керівництва, викликали тільки його. Читати постанови ВР, уряду викликали когось із старших і досвідченіших дикторів. І раптом такий відповідальний текст доручають мені. Це було 45 хвилин «Актуальної камери» в прямому ефірі з сюжетами з Верховної Ради — як голосували, що там відбувалося далі. То була велика радість! Вважаю, що добре впоралася із завданням — з переляку, мабуть. Віталій був удома і все це записав — ми завжди такі родинні «історичні моменти» записуємо. Я потім той запис переглянула і залишилася собою задоволена.
— Вас можна було побачити також у «Вечірній казці», «Зичимо щастя», «Ви нам писали». В якій з програм працювати було найцікавіше?
С. Б.: — У кожній програмі по–різному. Візьмімо «Вечірню казку» — це ж суцільний імпровіз. Щодня в прямому ефірі, без суфлера! Я вела її з Колобком, під столом сидів актор, який за нього розмовляв. Ми розігрували сценки, показували мультики — все це напам’ять! Цікаво було, хоча й надзвичайно важко. Щоразу новий сценарій, нова концепція — і так день у день! Потім стало трошки легше: повернувся дід Панас, звільнений після того, як випадково лайнувся в ефірі...
— То це не анекдот, а правда?
С. Б.: — Звукорежисер не вимкнув звук. І це пішло в ефір на заставці.
В. Б.: — Він сказав: дітки, ми з вами прощаємось, ідіть почистіть зубки, помийте ручки й лягайте спатки. І я піду — він же думає, що звук уже вимкнено, збирає свої папірці й продовжує: попісяю, почищу зубки і ну вас, дітки, на х...р, бо я вже додому хочу...
— А з вами, пані Світлано, якихось ексцесів в ефірі не траплялося?
С. Б.: — Одного разу я помилилася. Це вже за Горбачова було. Прямий ефір на 1 Травня, парад, включення — я розмовляю з головою колгоспу про продовольчу програму. А в нас же тоді полиці в магазинах порожні були! І я зовсім випадково видаю: продовольча проблема! Він біліє просто на моїх очах: у нас немає проблем! І тут я розумію, що проблеми тепер будуть у мене (сміється). Я швидко виправилася, але все одно отримала тоді за цю «продовольчу проблему» по повній! І на килим викликали, і познімали всі премії...
— Дикторки на телебаченні тоді були законодавцями моди: радянські жінки прискіпливо приглядалися, як вони вдягаються, які зачіски мають. Хто опікувався вашим стилем?
С. Б.: — Коли я тільки пришла на телебачення, то мала красиве довге волосся. Мене одразу повели в перукарню, яка була для нас, дикторів, безкоштовною. І мені з одного боку волосся раз — і відрізали, навіть не спитавши! «Що ви зробили?» — мало не плачу. — «Нам була така вказівка, бо з довгим волоссям в ефір не можна». Правда, пізніше я зрозуміла, що це не була вказівка вищого керівництва, бо там теж були здивовані: «Світлано, навіщо ти постриглася?». Це були якісь внутрішні кулуарні інтриги: підігнати мене під єдиний стандарт, бо всі дикторки були коротко стрижені, ходили з такими начосами. З одягом було складніше. Вдягалися здебільшого у своє вбрання. Якісь речі, правда, давали на прокат. Але коли ти виходиш в ефір мало не щодня, а тобі дають три речі на рік, то ти береш цю кофтинку з бантом, завтра вдягаєш її навпаки — там уже вийшло з вирізом (сміється). Ми вигадували, що завгодно!
А скільки листів отримували! Віталію якось пишуть: у Світлани є така красива сукня. Подаруйте! Вона навіть не помітить — у неї ж їх повно! Або мені пишуть: чи не могли б віддати білий фрак Віталія? Люди були щирі, довірливі, думали, що ведучі — це найбагатші, найзаможніші люди!
— Я теж була впевнена, що ведучих одягали за державний кошт.
— Ми мали право купити за державні гроші всього 3 чи 4 сукні на рік. І навіть мали привілей: могли скуповуватися у відділі спецобслуговування на шостому поверсі ЦУМу, де отоварювалися перші особи держави. Там можна було купити дефіцитні на той час дублянки, французькі парфуми.
В. Б.: — Я їздив на гастролі в Європу, Канаду, Америку, і нічого там не купував, тільки одяг Світлані.
С. Б.: — У мене досі цей ексклюзив зберігся. Бережу! І хоча речі вже вийшли з моди, вони мені дорогі, як пам’ять.
— Чому ви пішли з телебачення, де ваша кар’єра так успішно складалася?
С. Б.: — Не пішла! Нас «пішли». Коли диктор виходив у ефір, на нього працювала ціла редакція. Редактори редагували текст, журналісти готували матеріал, а все це в ефір давали диктори. А потім журналісти самі захотіли доносити інформацію до глядача. Настали нові часи, керувати телебаченням прийшли нові люди, а ми, як тоді казали, «говорящие головы», раптом стали зайвими. Спочатку весь дикторський цех ліквідували в Москві. А через деякий час ця реорганізація докотилася до нас. Вважаю, що це була велика помилка. Бо ті диктори, які працювали в ефірі, були великими професіоналами. Всі з вищою освітою, грамотні, інтелігентні, ерудовані...
Пригадую, був останній день моєї дикторської роботи, я працювала на програмі — просто оголошувала, що за чим дивитиметься глядач, як це було раніше. Була 23–тя година, а в мене останнє оголошення десь о 2–й ночі. Раптом мені так стало боляче, стільки цій роботі віддала, а тебе викидають і ніхто навіть не подякував. Я набираю програмну службу і кажу: «Я їду додому...». Мені ніхто й слова не сказав: «Ми розуміємо, закінчимо самі».
Образливо було, особливо за своїх старших колег. Я пропрацювала на телебаченнi 14 років, а дехто по 20 і більше. Не всі змогли після того влаштуватися в житті. Хтось просто спився, хтось опинився на межі божевілля, бо не витримали нерви... А хтось «заробив» проблем зі здоров’ям. Тамара Іванівна Чала, завідувачка дикторського цеху, рано пішла з життя — в неї знайшли пухлину. Не думаю, що це випадковість. Нас щороку перевіряли на радіацію. Ми ж у своїх студіях працювали все одно, що в Чорнобилі.
В. Б.: — Це зараз скрізь цифрова техніка, а тоді ж камери давали велике опромінення.
— Невже вам, Світлано, не пропонували залишитися?
С. Б.: — Пропонували — щось за кадром начитувати. Але це не для мене, ніколи не змирюся з тим, що мені не до вподоби. Було прикро, але це відболіло. Інколи собі думаю: все, що не робиться, — на краще. Ми стільки встигли з Віталієм зробити, а чи подужали б, якби довелося поєднувати з телебаченням? Мені здається, що після того періоду в мене почалося нове життя. Ми вільні художники, вільні творці, в нас чудовий проект «Мелодія двох сердець». Я вдячна долі, що в нас знайшлася міць, щоб подужати його, розкрутити. І вдячна телебаченню — воно мене дуже сильно загартувало.
— Світлано, ви, як ведуча, багато грошей отримували?
С. Б.: — Спочатку 120, потім 160, а насамкінець аж 225 карбованців. Це було дуже багато. Але ми з Віталієм ще й на халтури ходили. Лишали дітей на няню, бо о шостій ранку вже мали бути на «об’єкті».
В. Б.: — На автопідприємстві перед водіями ми робили таку півгодинну «культурну програму». Спочатку о 6.00, потім о 6.30, о 7.00, о 7.30, а потім ще й в обід. Наприклад, Світлана в образі циганки танцювала і співала...
С. Б.: — Під баян, не просто так (сміється). Задля чого це все? Перед виходом водіїв на трасу ми мали їх позитивно налаштовувати — така була вказівка.
В. Б.: — Інcценізували якісь ситуації, що могли трапитися в дорозі. А я виходив і співав: (наспівує) «Тореадор, смелее, быстро не спеши, подожди. Помни, ты — не танк, а тореадор, красный цвет, зеленый цвет и желтый цвет». А тексти які: «Советский Союз опережает время, КамАЗы», «БелАЗы» бороздят дороги нашей страны». А на баяні музичний супровід — під відому мелодію з програми «Время»: туууу–ту–ту–ту–ту–ту–туууу! Отаке дурне було! (сміється). Зараз згадую — сміх та й годі. Але отримували ми по 10 карбованців кожен за один такий «концерт», тож у день заробляли дуже непогано..
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
