Так знімали фільм «Марійка–невірниця». На фото є сценарист Іван Ольбрахт і актори: подружжя Бірчаків та двоє євреїв.
Фільм «Марійка–невірниця» через 76 років після виходу на екрани удостоївся міжнародної нагороди. У Болоньї на фестивалі архівних та реставрованих стрічок у категорії «Найкращий знову відкритий фільм» ця картина отримала першість. Утім жоден з її творців не дожив до світового визнання.
1934 року, коли «Марійку–невірницю» вперше показали в чеських кінотеатрах, офіційна критика сприйняла фільм більш ніж прохолодно. Режисеру Владиславу Ванчурі дорікали у зловживанні поетикою, сценаристові Івану Ольбрахту — в заплутаності сюжету, операторові Ярославу Блажеку — у технічній невправності. Експеримент творчої групи назвали чесним, та водночас «близьким до халтури». Глядачам, однак, фільм подобався. Кінотеатри Праги, Брно і Братислави були переповнені.
У центрі фільму — сімейна драма родини Бірчаків. Поки Петро рубає ліс у горах, його молода дружина Марійка кохається з парубком Данилом. Повернувшись додому, Петро вибачає дружині. Все його життя минає у важкій праці — йому не до з’ясування стосунків. Проте скориставшись нагодою, Петро топить свого суперника під час сплаву бокорів (плотів) річкою Тереблею. Марійка–невірниця особливо не побивається, подружжя будує нову хату і живе далі, наче нічого не сталося...
Саме під час перегляду західна частина Республіки нарешті без прикрас та патетики побачила її східну частину, а саме гірську околицю — Верховину (себто бойківську частину Закарпаття). Лісоруби у кошлатих баранячих гунях та шкіряних постолах, із сокирами та довгими пилками на плечах. Вони не мають іншої роботи, аніж іти на літо в гори рубати ліс. Удома на господарстві залишаються їхні дружини — сором’язливі й полохливі, у домотканому одязі, квітчастих хустках та барвистих запасках. Контрастують на тлі верховинців чеські жандарми у важких чоботях та чорні купки довгобородих євреїв–ортодоксів. Ліві політичні погляди Ольбрахта втілилися у фільмі: до сценарія включили також страйк лісорубів, обурених непомірним визиском керона (бригадира).
За стилем фільм порівнювали з творами режисера з СРСР Ейзенштейна: динамічні масові сцени, перехресний смисловий монтаж, символічні деталі великим планом. Однак, на відміну від світових кіношедеврів, у «Марійці–невірниці» грали місцеві люди: верховинці — лісоруби та вівчарі, євреї — крамарі та корчмарі, чехи — урядовці та жандарми. Новаторським у стрічці стало використання автентичної мови. По–іншому, мабуть, не могло і бути: верховинці не володіли чеською, євреї — також. Відповідно чеські службовці не знали добре ні літературної мови, ні говірки місцевих жителів, ні ідиш. Від залучення аматорів, кожен з яких спілкується рідною мовою, фільм виграв: у ньому кожен грав самого себе, тому й виглядали актори невимушено, природно і самобутньо.
Колочава розташована поруч iз долиною річки Мокрянки — місця з найбільшою кількістю опадів. Дощ може йти тут iз невеликими перервами упродовж 10 днів. Для знімальної групи, що орендувала техніку і платила людям щодня добові, дощова погода була катастрофою. Окрім дощових хмар, зйомки були затьмарені ще й вервицею християнських та іудейських свят. Як писав Іван Ольбрахт, «на один тиждень їх разом випадало цілих п’ять». Як довідалися чехи, на Верховині є дні, коли не можна брати до рук сокири, не можна працювати на городі або прясти коноплі.
Найменше труднощів було з лісорубами. Дисципліна та спільна кухня переносила їх у часи воєнної дружби. Гріла й удвічі більша платня, ніж від лісового управління, за працю, яку самі вважали радше дитячою забавкою. Коли однієї неділі не пішли до церкви, священик мовив під час проповіді: «За 20 крон ще ніхто не відкупився від пекла, а гроші, зароблені в неділю, підуть на лікарів...». Наступного ранку до режисера Владислава Ванчури та Івана Ольбрахта прийшли збунтовані жінки акторів із вимогами: «Не заважайте нам жити по–християнськи!»
«Стільки грошей немає в цілому світі», — так відповідали й іудеї, коли творча група благала їх в єдиний погожий день за додатковий гонорар долучитися до участі у зйомках. Іван Ольбрахт потім згадував: «Скільки було інтриг, сварок і криків у синагозі! Що з євреїв (у фільмі) будуть глузувати. Що жандарми розженуть знімальну групу. Що гроші за участь у фільмі ніхто не виплатить. А головне, що Господь узагалі суворо заборонив євреям зніматися в кіно». Обурення громади сягнуло апогею, коли Іцко Коган, перевдягнувшись у верховинський одяг, подався на зйомки з сокирою та пилкою за плечима на самісінький іудейський Новий рік. «Не будете грати! Буде дощ!» — з такими вигуками чехів перестрівали єврейські діти. Але Всевишній став на бік кінематографа і послав у Колочаву 10 погожих днів для завершення зйомок.
Мало хто нині здогадується, але зйомки в Колочаві зроблені німою камерою. «Ми не маємо в розпорядженні досконалої пересувної апаратури, — пояснював чеській пресі режисер Владислав Ванчура. — Ми змушені везти головних акторів до Праги, щоб записати діалоги. Вириваємо їх зі звичного оточення і дуже ризикуємо, адже ці люди надто вразливі».
Отож завершивши зйомки у Колочаві, група продовжила роботу в павільйонах студії «Баррандов». Паралельно з «Марійкою» там тривали зйомки французького бойовика. Французькі кіноактори спочатку дивилися на верховинців, як на дикунів. Але згодом були зачаровані їхньою безпосередністю. Баба Дьордяйка, котра виконувала роль свекрухи Марійки, щодня наділяла всіх пригорщею лісових горіхів. Згодом хтось із французів скаже: такою грою, яку показали ці селяни, можуть пишатися визнані актори.
Як довідуємося зі спогадів Івана Ольбрахта, дівчину на роль Марійки було підібрати дуже складно. Творча група запросила дівчат не лише з Колочави, а й з усіх навколишніх сіл — Синевира, Соймів, Волового. Але жодна не підходила. Хтось прохопився, що бачив гарну дівчину на виставі «Просвіти» у Верхньому Бистрому. Довелося йти... «Нашу майбутню Марійку я знайшов високо в горах, у хатині, де не було нічого, вартого уваги, окрім її молодших братів та сестер», — писав згодом Іван Ольбрахт. Батьків дівчини довго вмовляти не довелося: багатодітна сім’я дорожила кожною копійкою. Ганна Шкелебей (на Бойківщині Ганну називають Анцею) не ходила до школи, тому тексти слів їй довелося вчити на слух.
Разючі зміни, котрі почали відбуватися з Анцею вже під час зйомок фільму, чеський письменник сприйняв як «псування гарної дівчини з Верховини». Навчилася не лише грамоти, а й користуватися столовими приборами, робити манікюр, мила ноги духмяним трояндовим милом. «Кінослава вдарила їй у голову так, що просила написати додому: «Мамцю, не хвилюйтеся, я тут з–поміж усіх найперша і всі мене мають слухатись»...
Коли Анця приїхала до Праги, щоб завершити роботу над фільмом, із потяга вийшла у сльозах:
— Я не вийду заміж... Ніхто не вірить, що я знімалася у фільмі. Кажуть, що ті п’ять тижнів була в борделі у Кошицях.
Іван Ольбрахт розпорядився виправити ситуацію: весь Верхній Бистрий завісили плакатами із зображенням Анці та газетними вирізками про нову зірку чеського кінематографа. Заміж Анця, звісно, вийшла. І навіть не за простого лісоруба, а за художника Слабошпицького. Спочатку мешкали в Синевирі, а потім оселилися у Східній Словаччині, де й жили до смерті. В архіві уродженця Колочави, народного депутата Станіслава Аржевітіна, зберігається фотокартка Ганни Слабошпицької, зроблена у Снині на початку 1980–х. Жінка із сумним поглядом у простенькому в’язаному светрі. Мало що нагадує в ній запальну Марійку, чия сонячна усмішка прикрашала у 30–х проспекти Праги, Братислави і навіть Парижа.
«Майбутнє Закарпаття — за українським напрямком», — писав у 1932 році Іван Ольбрахт. Чимало акторів iз Колочави стали січовиками Карпатської України. У селі комендантом Січі був Микола Шимоня — один із лісорубів з «Марійки–невірниці»; 1950–ті роки він провів у таборах для «політичних». Микола Скира, який виконував роль Данила, завдяки гонорару за участь у фільмі зміг довчитися в Ужгородській учительській семінарії, учителював у рідному Синевирі. Також добровільно вступив до Карпатської Січі, після поразки його ув’язнили в угорському концтаборі. Колочавський керон Михайло Дербак, який так переконливо зіграв роль бригадира лісорубів, дожив до глибокої старості на закарпатських рівнинах. Владислав Ванчура, режисер «Марійки–невірниці», загинув у німецькому таборі. Іван Ольбрахт помер у Празі в поважному віці. Обставини цієї смерті називають загадковими...
Цього літа в Ужгороді відбувся фестиваль фільмів, знятих у цьому селі: окрім «Марійки–невірниці», презентували ще десяток картин. Навіть зараз у Колочаві на кошти Станіслава Аржевітіна знімають художній фільм «Колочавські повстанці». У ньому — трагічна доля колочавських хлопців під проводом Михайла Штаєра, які вийшли на зв’язок з УПА, збудували криївку, де вчилися грамоти, щоб записувати визвольні вірші. Влада вистежила непокірних лише в 1955 році.
Про «Марійку–невірницю» тут теж не забувають. Саме завдяки цій картині у селі упродовж 10 років улітку відбувається мистецький фестиваль романтичних душ, особливо популярний він серед чехів, перейменований з якогось дива на «Відлуння Тереблянської долини». Сюди приїжджають закохані. Туристів приваблюють в Колочаві багаті традиції, майже 10 краєзнавчих музеїв, понад 20 пам’ятників та пам’ятних знаків, єдина в Україні Школа вівчарства. Навіть ватру в Колочаві розкладають особливу — опришківську.
Життя у верховинському селі багато в чому залишилося таким, яким воно було в 1930–х роках. Винищуються місцеві ліси. Більшість чоловіків вимушені їхати на заробітки, переважно за кордон, залишивши вдома жінок. І селом знову ходить знімальна група в пошуках цікавих кадрів та самобутніх типажів.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
