У битві за Дніпро 67 років тому загинули 400 тисяч радянських воїнів. Основні удари червоноармійці завдавали з Лютізького та Букринського плацдармів. Саме на цій території від початку літа пошуковці з археологічно–пошукового загону «Дніпро–Україна» знайшли останки 102 визволителів. Завдяки особистим речам чотирьом із них удалося повернути імена.
Труни, труни, труни… У братській могилі села Лютіж знайшли останній спочинок понад сто бійців... Але що це? Поруч із великими трунами ставлять маленькі. «Чи не дітей тут ховатимуть?» — подумалось раптово. «Маленькі труни — іменні. Це ті, кого вдалося розпізнати», — перериває думку чоловік у військовій формі, заступник керівника пошукового загону «Дніпро–Україна» Сергій Порай–Кошиць. Він розповідає, що віднайшли останки, орієнтуючись на залізо, яке було при загиблих (ґудзики, залишки зброї, зірочки на пілотках, пряжки ременів); тепер це зберiгається в пересувному музеї пошукового загону як речові свідчення трагедії й подвигу нашого народу.
До однієї з трун із портретом дівчини нахиляється засмучений і схвильований чоловік. «Я — родич вісімнадцятирічної Козленко Рози Яківни, — розповідає Павло Козленко, заступник директора Одеського музею Голокосту. — У цій труні — рідна сестра мого дідуся. Вона пропала безвісти в 1942 році в Ростовській області, з тих пір про неї нічого не було відомо. Ми писали і в ростовські архіви, і в німецькі, і в концтабори — все марно. Я навіть у інтернеті розмістив оголошення, що хочу дізнатися бодай щось про Розу Яківну. Мій дідусь до останнього сподівався, що його сестра жива. Ми майже втратили надію знайти хоча б якусь звісточку, але тут мені зателефонували археологи. І кажуть, що знайдено останки жінки, скоріш за все — медсестрички чи військового лікаря, а при ній — клаптик листа, де можна прочитати прізвище. У мене теж збереглися листи, які Роза писала своїм рідним. За ними судмедексперти й встановили особу загиблої».
Окрім Рози Козленко, вдалося розпізнати молодшого лейтенанта Олександра Коваленка, сержанта Михайла Дорохова та рядового Олексія Кузнєцова. Невістка та племінниця останнього вшанувати пам’ять родича приїхали аж iз Росії.
Як розповіли пошуковці загону «Дніпро–Україна», за останні кілька років це вже восьме масове захоронення останків воїнів. Загалом за три роки археологи знайшли останки понад чотирьох сотень воїнів. Двадцятьом із них встановили імена.
«Запеклі бої на Лютіжському плацдармі були тривалими, — розповідає Олександр, член пошукового загону. — Історики встановили — за цей час тут загинуло близько мільйона людей. Радянська влада у зниклі безвісти записала сотні тисяч. На жаль, дуже важко встановлювати імена бійців, які загинули в 1943 році. До 1942 року на випадок смерті радянські воїни мали капсули з особистими даними. Утім заповнювали їх не всі — прикмета була погана. З середини 40–х особу засвідчував військовий квиток, та з часом папір в землі зотлівав, залишивши сотні тисяч поховань безіменними. А в 1942 році Йосип Сталін видав указ про відміну солдатських «медальйонів смерті». На це були дві головні причини. Перша — економічна. Рідні загиблого на фронті солдата отримували пенсію «по втраті годувальника», а якщо немає прямих доказів загибелі бійця — він вважався «пропавшим безвісти». А в такому випадку ніяка пенсія «не положена». Була й друга причина — політично–пропагандистська, метою якої було приховати реальні людські втрати на фронтах». Саме тому, аби повернути й зберегти людську пам’ять, і працюють пошукові загони. На голому ентузіазмі.
Марина СУЧКОВА,
Наталя ПЛОХОТНЮК