На пагорбі села Бровахи на Черкащині височить бронзовий пам’ятник Матері — простій жінці у хустинці. Ніби чекає вона на когось. «Спинись у задумі, поклади їй квіти як шану матерям усього світу», — викарбувано на підніжжі. А біля монумента ростуть десять тополь і п’ ять верб. Тополі — то її сини, а верби — дочки. Про родину Лисенкiв розповідають експонати музею однієї сім’ї, який розміщено у сільській школі. А ще про свою унiкальну родину може розповiсти 89–річний Степан Макарович, один iз синiв Євдокiї Лисенко.
Окропляла святою водою
«Батьки наші були заможні, — згадує Степан Макарович. — І корів, і коней тримали. Овець мали, мабуть, iз півсотні. Але й робили не розгинаючи спини. Та у 30–х роках їх розкуркулили. Все забрали, і переселили у невеличку хату. А тут голод... Батько, Макар Нестерович, помер. І лишилася мати з п’ятнадцятьма дітьми. Коли почалася війна, старшому, Феодосію, було 30 років, молодшому, Олександру, — 14. Я добре пам’ятаю, що всім мати давали одне напуття: «Діда Нестора і батька не соромте». І кожного сина, виводячи на шлях, окропляла святою водою».
Різними шляхами йшли вони до перемоги — артилеристи, танкіст, розвідники, піхотинець. Феодосію і Михайлу судилося зустрітися під Кишеневом. Один ішов у розвідку, а інший — iз завдання. «Живий!» — встигли сказати один одному та розійшлися. Олександр дійшов до Берліна. Повернувся з однією ногою. Мати — у сльози, а він ще жартував: «Зекономимо на шкарпетках!»
Кілька років тому, коли я вперше побувала у Бровахах, ще спілкувалася з братом Павлом. «Мене погнали в Німеччину, — розповідав він. — Два роки наймитував. Спочатку вночі хазяїн зачиняв нас на замок. Згодом, упевнившись, що бігти нам нема куди, замка зняв. Годували нас добре, але ось молока ніколи не давали. А я змалечку до нього звик. На світанку, поки хазяїн спав, тишком випивав кварту з вечірніх надоїв... Був такий гріх... Щонеділі водили нас у кіно, дивитися фільми про нас, слов’ян. У ролях же були самі німці. І безносими, і кривими, і косоокими, і божевільними нас показували. Душа боліла...»
Павла, до слова, мати не впізнала. Бо ж повернувся він останнім, у 1947 році. Думала, на чужині згинув, а то — якийсь солдат проситься на нiчлiг.
Степан до війни був ковалем. На фронті потрапив на передову. Брав Вітебськ, Смоленськ, пройшов японську війну. Додому повернувся у новорічну ніч. «Хоча час плине, війну згадувати важко, — каже він. — Друзі на очах вмирали. Досі приходять у сни». Чотири роки тому в Степана Макаровича померла дружина, з якою любилися понад 60 років. Живе він один, сам собі куховарить, город обробляє. Інколи дочка навідується. «Сусіди часто у мене питають: «Чого ж баби не візьмете? Їх у селі повно». А я відповідаю: «Для серця будь–кого не візьмеш».
Релiквiї — шинелi та чоботи
«Євдокія Данилівна Лисенко померла у 74 роки. Пам’ятник їй спорудили у 1984 році, за ініціативою «Літературної газети». На відкриття приїздила мати першого космонавта Юрія Гагаріна. —Тоді ж у школі відкрили музей, — розповідає колишній директор школи Валентина Троян. — Серед експонатів — рушники, вишиті руками Євдокії Данилівни, потерта скринька, де вона зберігала листи синів iз фронту. Реліквії — десять пар солдатських чобіт і десять шинелей, у яких брати поверталися на рідну землю».
А ось ще один зворушливий експонат. На газетному знімку — Єлістинія Федорівна Степанова із Білорусі. Вона виростила дев’ятьох синів. І на всіх отримала похоронку...
«Зазвичай згадують про наше село і музей лише у травні, на День Матері, — не приховує Валентина Митрофанівна. — Тоді навідуються великі гості, особливо їх понаїхало перед президентською кампанією. А потім цілий рік дорогу до нас забувають. Школа не працює, бо нема кого вчити. Але ж музей тут залишився. Думаємо, як приміщення опалювати, щоби зберегти експонати. Це святе...»
Лариса ГУТОРОВА