Люсин Харків

Як геніально вона грає саму себе, коли ходить старими вулицями Харкова у супроводі свого друга, колишнього мера Михайла Пилипчука та однієї–двох телекамер. Усе в міру, зі смаком, зворушливо. Це ніби кіно, навіяне реальністю або реальність, вмонтована в кіно. Ось зірка на Клочківській, де вже немає її будинку, ось біля Маріїнської гімназії на Римарській, де колись вчилася юнкою, ось пройшла Сумською повз театр Шевченка, монологи з вистав якого й понині цитує українською. На обличчі — зворушливий сум, в очах бринить сльоза. Можливо, це всього лише геніально «прочитаний» матеріал, але чомусь щоразу хочеться вигукнути за Станіславським: «Віримо!». Вона, може, й грає, але ж саму себе — зірку, що й досі любить місто, в якому народилася і прожила сімнадцять найщасливіших років. Так каже вона сама.

«Який політ душі, скільки віри і грандіозних планів!»

З Харкова вийшло багато видатних людей, але чомусь тільки для Людмили Гурченко він не став минулим. Вона часто ображалася на нього за жорстокість і холодну байдужість. Могла приїздити інкогніто, ховаючись під чорними окулярами і безнадійно чекала публічно–офіційного визнання, ятрячи душу великими образами. Але, як не дивно, щоразу поверталася знову, навіть якщо між останнім і новим візитом минали десятиліття. «Навіщо їй це потрібно?» — питання без відповіді. Можливо, завоювати прихильність міста, що апріорі скупе на почуття, — особлива амбіція зірки. А може, тому, що тільки тут її любили по–справжньому.

Найповніше свої почуття до Харкова Людмила Гурченко висловила у першій книзі «Моє доросле дитинство». Написане багато що пояснює. Наприклад, її маніакально дотошну звичку в усьому доводити свою першість, бо, виявляється, Харків ніколи не вірив у те, що «ця вискочка з Клочківської» може досягти в житті чогось путнього.

Народилася Людмила Гурченко у сім’ї «культмасовиків». Мати, яку всі називали Лелею, працювала організатором дозвілля скрізь, де тільки в цьому була потреба, — в Палаці піонерів, що й понині «живий» на майдані Свободи, у кінотеатрах, у парках, на концертах. Батько, Марко Гаврилович, допомагав їй грою на дуже видатному баяні. Кажуть, такого у Харкові більше ні в кого не було — величезний 12– кілограмовий ін­струмент, всипаний яскравим камінням. Коли Марко грав, з баяна лилася не тільки музика, а й яскраве сяйво від переливу коштовної оздоби. По­дружжя Гурченків просто обожнювали діти: за Лелею ходили слідом, обнімаючи з усіх боків її огрядну фігуру, а з Марка «просто не злазили», вмощуючись на руках. Бувало так і грав: на одному коліні баян, на другому — двійко дітлахів. Тож нічого немає дивного у тому, що Люся надто рано захопилася ідеєю піти в акторки. Нею вона була завжди. Тобто стільки, скільки себе пам’ятає.

Першою платою за виступ стала для дівчинки тарілка «густого квасолевого супу», заробленого під час німецької окупації. З балкона свого будинку Люся помітила, як у фашистському гарнізоні солдат налив сусідській дитині у каструлю якоїсь гарячої страви. Вмить опинилася на вулиці. Але щоб не виглядати прохачкою, вирішила чесно заробити собі обід власною працею й чимдуж затягла «Розквітали яблуні та груші». Так учив її батько — щоб досягти успіху, треба обов’язково чимось виділитися. От вона й виділилась, як могла. Німці оцінили кмітливість голодного дівчати, і невдовзі Люся стала справжньою годувальницею для себе і мами.

До школи №6 Людмила пішла у 1943 році, як тільки німців вигнали з міста. «Парт не було, дощок не було, книжок і зошитів не було, крейди не було, але навчання почалося!» — пише вона у своїй книзі про дитин­ство. Її однокласниця Тая Перель пригадує, що ходили всі дівчата до третього класу «в чому прийдеться». У неї особисто було плаття, зшите з підодіяльника. Але Люсю мама одягала, мов панянку — шерстяна сукня, шовкові панчохи. Такий вишкіл не минає безслідно. «Я й досі не переношу, коли мені нічого вдягти, — розповість акторка на харківській презентації своєї третьої книги. — Виглядати на всі сто, вклавшись у три останніх рублі, — це теж з Харкова, і цього у мене ніхто ніколи не відніме».

Вчилася Люся так собі. Ольга Даниленко (її вчителька англійської) довго зберігала зошит майбутньої зірки, де двійки–трійки явно переважають над четвірками. Каже, що одного разу не витримала й присоромила дівчину. Мовляв, старайся, куди годиться таке навчання. На що Люся відповіла дуже категорично: «Мені це не потрібно. Я буду актрисою». Вчителька спробувала заперечити: «Усі ми в юності мріємо бути акторками, а життя складається так, як складається». На що дівчина без вагання заперечила: «А я все одно буду актрисою!».

Першу акторську школу Люся пройшла у Театрі імені Шевченка, будівлю якого дівчина бачила з вікна свого класу. Таїсія Перель пригадує, що якось адміністрація мистецького закладу попросила директорку, аби та прислала дівчат для шиття театрального реквізиту. Дівчата пішли та й застрягли там на півроку. «Нас стали пускати до театру і вдень, і ввечері, — пригадує жінка. — Ми по сто разів подивилися усі вистави і в результаті знали всю українську класику. Але наше надмірне захоплення сценою, що заважало навчанню, не сподобалося Люсиній мамі. Вона поскаржилася директорці, після чого усіх дванадцятьох викликали на килим. Довелося походи припинити».

Але тоді почалося кіно. Льоля Гурченко влаштувалася ведучою «джаз–оркестру», що грав публіці перед сеансом у кінотеатрі імені Дзержинського. «І я після школи — в кіно, — пригадує актриса. — З собою приводила півкласу. Фільмів було мало. Їх так подовгу крутили, що, бувало, один і той самий фільм дивилися разів по п’ятдесят!»

Незважаючи на голод й інші воєнні жахіття, які довелося пережити, пані Людмила пригадує своє харківське життя з якимсь особливим пієтетом. «Як не дивно, для мене то був найпрекрасніший період, — каже вона. — Попереду все — світло, впевненість у тому, що поїду до Москви, знімуся в кіно, читатиму книги! Додому прийдеш — голод, злидні, там — гуртожиток і взагалі казна–що, а водночас — який політ у душі, скільки віри і грандіозних планів!»

«Я поки навчилася всьому цьому, думала, уб’ю там когось»

Людмила Гурченко каже, що, можливо, ніколи б і не поїхала до Москви, якби у Харкові з його добротною театральною школою можна було вивчитися саме на акторку кіно. «Коли ж приїхала до омріяного з дитинства міста, одразу хотілося вигукнути: «Ну постривай, столице! Бачиш–но, вони «разгаварівают здєсь всє», — ділиться спогадами зірка. — А я для них зі своїм харківським «шо ви говорітє», — немов тварина якась. Я поки навчилася всьому цьому, думала, уб’ю там когось. Мене так вимордували українським, а когось ростовським, одеським діалектом (одеський взагалі прирівнювався до інвалідності третьої групи — це виправленню не підлягало взагалі), що іноді йшла Арбатом, сльози котяться градом, а я співаю: «Відійшли в непам’ять дні полону, відгули за обрієм бої. Слався, Харків, слався рідне місто, із руїни вставши назавжди».

У самому Харкові звістку про те, що дівчина вступила до ВДІКу, сприйняли з певною долею іронії. «Там, мабуть, усі 25 тисяч заплатили, тому що коли навіть таку, як наша Люся, прийняли в кіно, то що вже можна у тому кіно хорошого побачити», — шепотіли сусіди. З подібним настроєм, на думку Людмили Гурченко, земляки сприйняли і її роль Лєночки Крилової у «Карнавальній ночі». Правда, не все так просто й однозначно. Існує легенда, що після цього фільму на юну дівчину кинув оком якийсь високопоставлений чиновник, але його залицяння студентка відхилила. Тоді й посипалися на актрису всілякі негаразди з нищівною критикою у пресі. Її називали вискочкою з буржуазними «замашками». До цього негативу нібито приєдналися й харків’яни, що було особливо боляче Людмилі. Вона тривалий час їздила до батьків інкогніто, пробираючись до рідної домівки манівцями, а потім забрала Льолю з Марком до Москви і на довгий час забула про Харків узагалі. По–справжньому повернулася лише у 1996 році, коли земляки, окрилені ідеєю створити міжнародний клуб харків’ян, запросили її у гості й навіть присвоїли звання Почесного громадянина міста.

«Ніяких пам’ятників: ні за життя, ні після смерті!»

Новий «роман» Люсі з Харковом тривав цілих десять років, поки вдячним землякам не спало на думку спорудити їй пам’ятник. Скульптор Сейфаддин Гурбанов постарався на славу: бронзова Лєночка Крилова приємно вразила легкістю, душевним поривом і якоюсь глибокою вірою у те, що все її життя — попереду. Точнісінько все так, як і в Люсі Гурченко, коли вона ще тільки збиралася до Москви.

Але після першої презентації пам’ятника земляків ніби лукавий біс поплутав. У пошуках місця для скульптурної композиції вони так ганебно між собою пересварилися, що ображена зірка навіть надрукувала у газеті «Труд» відкритого листа, в якому сказала все, що з цього приводу думає. І оскільки різка відвертість — головна риса її характеру, кинуте на шпальті «Прощай любимый город» залишалося актуальним на довгу п’ятирічку.

Відтануло серце актриси тільки у серпні цього року, коли вона несподівано погодилася виступити на концерті, присвяченому Дню Незалежності й Дню визволення Харкова. Співала на сцені під відкритим небом перед 100–тисячним майданом і неподалік від усіх місць, якими дорожить з дитин­ства. А ось кілька тижнів тому приїхала знову знятися у сюжеті для документального фільму, присвяченого її ювілею. «У мене в Харкові душа залишилася, — каже вона. — Бруківку з мостової, якою ходила до школи, знаю напам’ять, тому що це Батьківщина, тому що моє».

Таке і справді з серця навмисне не викинеш. А значить, далі обов’язково буде...

ДОСЬЄ «УМ»

Людмила Марківна Гурченко

Народилася 12 листопада 1935 року в Харкові.

Народна артистка СРСР (1983р.) Лауреат Держ­премії РСФСР та братів Васильєвих (2004 р.)

У 1956 році дебютувала у фільмі Яна Фріда «Дорога правди» і знялася у картині Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч», яка принесла їй всесоюзну славу.

Серед її кращих робіт — «Двадцять днів без війни», «Сибіріада», «П’ять вечорів», «Вокзал для двох», «Кохана жінка механіка Гаврилова»

За 54 роки кінематографічної кар’єри знялася майже в 90 картинах. Останній раз — минулого року у фільмі «Пістряві сутінки».