Божий дар свободи

Сьогоднi часто можна почути: «мораль і політика несумісні. Мораль — справа відносна. Набридли розмови про мораль...» То говорять посткомуністи. А комуністи взагалі насміхалися над мораллю, так само, як над релігією. Або сердились. Прокурор Погорєлий кричав: «Ви пишете: у нас нині головна відмінність між людьми виступає у вимірах морально–етичних, а не політичних. То хто кого буде судити — ви мене з моральних, чи я вас — з політичних позицій?» — «Хто як уміє», — відказав я. З тих пір ми мало змінилися. А тим часом проблеми моральні стукають у вікно. І щораз голосніше. А вуха закладені ватою комунізму, потім — посткомунізму і просто кримінального індиферентизму...

Де ви, моральнi авторитети?

А в атмосфері часу — духовний голод. «У нас нема моральних авторитетів!» — гукають папуги. Нема. А коли вони були? Засланий в солдати рядовий Шевченко був моральним авторитетом? Вічно переслідуваний Франко був моральним авторитетом? Для кого? Чи ми мали якісь моральні авторитети в совєтські часи, коли поетів перетворювали на агітаторів?

А тим часом у кожному середовищі були люди надійні і гідні. У школі, на фабриках, у колгоспі були люди совісливі, яким вірили. Правда, вони першими потрапляли до розстрільних списків. Їх цькували, бо накази совісті у них переважали, превалювали, над вимогами партії. Після падіння імперії брехні загрози для порядної людини зменшилися. Мораль не ввійшла в моду, але таки перестала бути політично підозрілою. Головним ворогом моралі стали спокуси споживацького ринку.

Загалом усі ми від природи рівні. Усі носимо в грудях, за словом Шевченка, «Тії незримії скрижалі незримим писані пером».

Любимо згадувати відомий вислів Канта про дві речі, які не перестають дивувати: зоряне небо наді мною і внутрішній закон у мені. Тільки у Канта то не дві різні речі, а один закон єдності — у небі і в душі людини.

Отже, внутрішній лад корелює з небесним ладом. Моральні максими, імперативи структурують, зміцнюють, творять закон і саму людину.

Релятивізм — уневажлює всю ту будову і руйнує людину. І тоді вона волає про моральні авторитети — замість того, щоб творити самому той авторитет. У людей є туга за моральною силою. Люди поважають моральний принцип, втілений в особистості.

Як бути вiльним у неволi?

Зрештою, згадаймо найпопулярніший твір світової літератури, який уже чотири століття приваблює усі покоління, — «Дон Кіхот» Сервантеса. Багато там дивного і цікавого, але чи не найбільше дивує нерозлучна пара — високий і суворий ідальго на сухоребрім Росінанті й маленький Санчо Панса на віслюку. Вони разом зазнають багато невдач і поразок — після смішної битви з вітряками, прийнятими за злих чарівників, після здобування корчми, прийнятої за ворожий замок, після бійки з погоничами мулів... Що тримає кмітливого і практичного Санчо нерозлучно і безкорисливо при своєму панові? Що спонукає того простосердного селянина супроводжувати «премудрого ідальго» з Ламанчі? У чому сила тих шляхетних і беззахисних, сповнених духу хоробрих сміливців, що вирушають у світ на боротьбу з неправдою, за ідеали свободи і справедливості? Чому Санчо зачаровано слухає дивні слова свого пана і підкоряється його незламному духові? Його тримає моральна сила шляхетного ідальго.

Той одержимий дух.

Той профетичний тон.

Той круглощокий друг...

Що це було? Мій сон?

Може, в житті, як в сні,

Дійсність — зовсім пусте?

Справжнє єдине в нім —

Те, що в душі святе?

Серед головних принципів, якими жив автор Дон Кіхота, — свобода, Божий дар свободи. «Свобода — єдине, за що можна і треба віддати життя».

Народжені в неволі не знають того Божого дару, але колись–таки його відкривають.

Моє покоління дивилося на зміну влади, як на кінострічки — усі влади були чужими. Польські війська відступали ще парадно, совєтські — панічно, німецькі — в огні і диму. УПА не відступало: на стінах залишалося гасло: «Воля — народам. Воля людині».

От і будьте вільними — під найтяжчим ярмом «визволителів». Дивно, як ми, школярі, за три роки засвоїли філософію і фразеологію релятивізму. Пам’ятаю ганебний факт: у 10 класі на випускному екзамені я писав твір на тему: «Нас виховав Сталін на вірність народу». Був вибір між двома ідейно–фальшивими темами — я вибрав легшу: про покоління переможців...

Написав на «5». У той час таке читали навіть у райкомі. До мене дійшли відгуки: твір нещирий, брати — бандерівці, у батька «дом под жєлєзом...».

Усе це правда. Але у фальшиву ситуацію вони поставили цілий край. «Нас визволили — і на те нема ради», — казав композитор Людкевич.

Мені стало соромно за себе — і я зарікся лукавити. «Раб лінивий і лукавий» — ту євангельську істину я відкрив пізніше...

Як бути вільним у неволі? То була школа становлення, постійного... Принаймнi на слідстві у 1972 роцi я міг сказати: «Я чесно заробляв на свій хліб, а комунізм будуєте ви — він мене не цікавить. Я вільний...» Слідчий посміхнувся. Потім насторожився...

Втеча з полону

Втеча з полону — то початок історії. Невільники не мають історії.

Творчість потребує свободи. А як же бути з 9 книгами Василя Стуса? Де він їх створив? Із них тільки книга листів була дозволена лагерною цензурою... Решта — втеча з полону!

Весь «самвидав» створений вільними людьми, що писали так, наче наглядачів нема. Книга моїх есеїв видана в перекладі св. п. проф. Юрія Луцького на англійську Clandestin Esseys — усе це написано вільною людиною — в неволі. Може зміст там не зовсім актуальний, але там є дух свободи — вічно актуальний. І спокусливий для молоді кожного покоління. Втеча з полону — вічно актуальна. І вічно скаржаться на труднощі...

Озирнiмося навколо — безліч ситих невольників тягнуть ярмо — без любові, без вірності.

Одна з моральних максим того «закону в собі», що його Кант корелює з законом неба — то принцип безкорисливості. Він лежить і в основі етики, і в основі естетики. І в основі моралі.

Шляхетний ідальго може пробачити своєму зброєносцеві Санчові бажання стати губернатором. Але чи міг би Санчо любити Дон Кіхота, якби запідозрив за ним корисливі мотиви або побачив якусь розкішну річ у кишені? Мабуть, любов його охолола б... Високий дух не обтяжений спокусами до багатства.

Раби влади мало відрізняються від рабів багатства і розкошів. Важка проблема посткомуністичної України — спадкоємність рабства. Учорашні раби влади переступили свою заповідь про «священну дер­жавну власність» і Божу заповідь «не кради» — і стали рабами капіталу. Їхній розум каламутний. Зоряного неба над собою вони не бачать і закону в собі не відчувають. Їхня влада важка і сіра. Вони не люблять рідного краю. Вони не вірять один одному. У них нема радості і свободи. Вони і дітей своїх не люблять, бо хіба такими дорогами їх виводили б у люди?

І народ відчуває, що найтяжчий гніт — то гніт моральний.

Знову на барикадах

Недавно до редакції газети «Наша віра» зателефонувала незнайома читачка з Дніпропетровська. Вона розпитала про історію газети і її зв’язок із конфесією. Я уточнив, що газета не церковна, більш культурологічна і загальнохристиянська. Тоді вона запитала: «Євгене Олександровичу, то ви знов на барикадах?» — «Чому на барикадах?» — «Я ж бачила вас по телевізору серед молоді на демонстрації проти державного двоязичія — то ж ви виступали?» — «Що, погано виступав?» — «Ні, але ми чекаємо від вас більш кваліфікованої праці...».

Резонно. Але як працювати кваліфіковано, коли маєш міністра освіти і науки, якому не можна подати руки? Коли відчуваєш наступ на твою мову з боку людей малокультурних і агресивних. Коли соромишся за свого Президента, який спекулює на незагойних національних ранах Голодомору?

Нація жива, чинить опір брутальній силі, і коли ти не приєднуєшся, то чи здатен ти щось путяще писати? І чи важить щось твоє слово поза силовим полем моралі і духовної свободи?

Мені згадується відома історія Антуана де Сент Екзюпері. У війну його не приймають до військової авіації за станом здоров’я. Він iде добровольцем. То не була гра зі смертю. Екзюпері не любив тореадорів. І то не була одчайдушна спроба стримати ворожу навалу. Але в авіагрупі, що з 23 літаків утратила 17, жоден пілот не відмовився від завдання. «Дух брав гору над розумом... Є істини вищі за доводи розуму».

Поки я не беру участі у війні — я морально хворий. Мені багато треба сказати про події. Я можу говорити про них як солдат, а не як турист...

Так народився у 1942 роцi «Військовий пілот», актуальна книга про моральний обов’язок.

ДОВІДКА «УМ»

Першого листопада Євген Сверстюк отримав нагороду «Світло Справедливості», засновану канадійкою українського походження Анастасією Шкільник на честь батька Михайла Шкільника (1891—1972), видатного юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917—1920 років. Нагорода задумана як відзначення за моральне, духовне та етичне лідерство.

Письменник та колишній дисидент Євген Сверстюк став першим лауреатом нагороди «Світло справедливості». Він був єдиним номінантом на премію, його кандидатуру українсько–канадському журі запропонувала сама Анастасія Шкільник. На її думку, саме Євген Сверстюк є одним із найяскравіших моральних та духовних лідерів незалежної України.