Погралися в Чехонте

На честь свого 150–річного ювілею Антон Павлович Чехов цього року удостоївся шаленої уваги з боку режисерів. Але коли знайомишся з новинками театральних афіш, то розумієш, що наші постановники перебувають у полоні стереотипів: як не «Вишневий сад» ставлять, то «Дядю Ваню», як не «Дядю Ваню» — так «Чайку»... Зрідка хтось дозволяє собі «крок вправо» і бере до роботи не популярну драматургію російського класика, ставлену–переставлену в усьому світі, а, наприклад, його оповідання. І хоча такі експерименти потребують зайвої ланки в підготовці вистави, що називається інсценізацією, фінальний продукт виходить, як правило, цікавішим.

Національний театр імені Лесі Українки, який цього року вже відсвяткував ювілей Чехова «Вишневим садом», зацікавився «Строкатими оповіданнями» — їх письменник написав ще будучи Антошею Чехонте (він же — Людина без селезінки). Результат перевершив найсміливіші сподівання: настільки щирих, живих, дотепних, душевних вистав сьогодні в Києві, не те що в Театрі Лесі Українки, — одиниці. «1001 пристрасть, або Дрібниці життя» народжувалися із самостійних робіт акторів театру. Атмосферу пошани до матеріалу, особистої симпатії до героїв, яких обирали за власним бажанням, тепло репетицій на домашніх кухнях вони перенесли на сцену. «Майже (!) водевільні пригоди, старі й вічно нові житейські історії у питаннях і відповідях» — це кілька окремих мініатюр, які водночас утворюють єдину театральну конструкцію.

Самостійні роботи акторів на тему «Чехов» у Російській драмі переглядали протягом двох вечорів. (Для студійців такі самостійні роботи — обов’язкові, інші ж актори до цього проекту долучаються за бажанням). З величезної кількості представлених епізодів Михайло Рєзнікович відібрав п’ять — «Донька Альбіону», «Довгий язик», «Обивателі», «Гаманець» та «Беззаконня», переповив цитатами з різних творів Чехова, його записників та щоденників, вибудував композиційно — так з’явилася «1001 пристрасть...». Навскоси через сцену перекинули дерев’яний поміст (художник — Олена Дробная), вздовж якого розставили ліхтарі: «картинка», яка в залежності від ситуації нагадує то набережну Ялти, то кладку біля річки, з якої вудять рибу, або ж дерев’яні тротуари, що ними вимощували тоді міські вулиці. На стіну спроектували автограф Чехова — Антон Павлович ніби розписався під усім тим, що відбувалося на сцені.

Герої першої історії — два поміщики та гувернантка (Михайло Аугуст, Станіслав Москвін, Наталя Шевченко) демонструють проблему нерозуміння один одного, причина якої — не стільки в несхожості російської та англійської мови, як у принциповій відмінності менталітетів. Фірмова чехівська іронія, помножена на прекрасну акторську гру, дає неперевершений результат. Це спостереження підтримали й герої інших мініатюр. Три бродячі актори (Євген Авдєєнко, Максим Нікітін, Віталій Овчаров) у новелу «Гаманець» привнесли акценти та прийоми, характерні саме для молоді, аж до ексцентрики та здорової безшабашності включно. А їхня фінальна сцена смерті — стискання одноразових стаканчиків у руці — «вихоплює» глядача з веселого настрою, налаштовує на зовсім інші, далекі від жартівливих роздуми. «Беззаконня» з Олександром Бондаренком примушує внутрішньо напружитися і разом із його колезьким асесором пережити пікантну історію з підкинутим малям. «Довгий язик» Анни Гринчак та Віктора Алдошина — поспівчувати літньому чоловіку, якому молода дружина «наставила роги» за його ж гроші. «Обивателі» від Юрія Дяка та Андрія Кронглевського передадуть персональні вітання совісті людини, для якої так властиво засуджувати інших, але тільки не свої лінощі та життя у стилі «не відкладай на завтра те, що можна зробити післязавтра».

На такий розкішний матеріал у Російській драмі глядачів налаштували ще до початку вистави. У театрі замість програмок пропонують розширений буклет, в якому вміщені не лише прізвища акторів, задіяних у виставі, а й фотографії, інформаційні матеріали, цитати тощо. Перед переглядом «1001 пристрасті...», наприклад, можна було почитати вірш Саші Чорного «Пам’яті Чехова», познайомитися з оцінкою творчості драматурга від Дмитра Мережковського, Костянтина Паустовського, Івана Буніна... Щоб після спектаклю погодитися із Дмитром Сергійовичем, який вважав: «Око Чехова влаштоване так, що він завжди і в усьому бачить це невидиме звичайне і разом із тим бачить цю незвичайність звичайного...»