«Велика мрія». З життя — на екрани

«Тиждень італійського кіно» — новий проект для кіноманів від компанії «Артхауз Трафік» та інвестиційно–фінансової групи «ТАС». Засновуючи цей форум, який відтепер відбуватиметься щорічно, організатори заповнили прогалину в кінофестивальному русі, причина виникнення якої не піддається ніякій логіці. Річ у тім, що фестивалі фільмів з інших країн, у тому числі й таких далеких, як Мексика, у нас відбуваються регулярно. А італійські новинки українським кіноманам, які виросли на картинах Фелліні, Вісконті, Антоніоні, можна подивитися хіба що на якомусь кінофорумі, якщо вдасться туди потрапити. Відновити справедливість приїхав один із найпопулярніших італійських акторів, а останнім часом ще й режисер Мікеле Плачідо. Представляючи картину «Велика мрія» у кінотеатрі «Київ», Плачідо розповів, що «списував» її зi свого власного життя.

Події «Великої мрії» відбуваються в часи зародження студентського руху в Італії у 1968 році. Війна у В’єтнамі, убивства Каннеді і Че Гевари, молоді люди, які до приїзду президента Ніксона готують «коктейлі Молотова»... І в декораціях революційного піднесення — Він і Вона, які спочатку опиняються по різні боки барикад. Вона — прогресивна студентка з благополучної родини, активістка, розумниця і красуня, яка дуже болісно переживає тоталітарну ідеологію власної держави. Він — син служниці, поліцейський–початківець, марить театром, але замість сцени змушений ходити втихомирювати розгніваних студентів... Режисер вважає, що багато революцій відбувається через і заради кохання — для Плачідо це дуже близькі поняття. «Під час тих студентських заворушень я був поліцейським, а потім перейшов на бік студентів, — розповідає Мікеле Плачідо. — Й історія кохання у мене була дуже схожою, хіба що деякі деталі в житті, звісно, інші, ніж на екрані... Знімаючи цю картину, я прагнув об’єднати акторів в єдине ціле, прагнув, щоб вони перейнялися духом того часу і стали режисерами фільму. Акторка, що виконувала головну роль, і гадки не мала, які тоді були жінки, як вони прагнули змін... Актори передивилися дуже багато документальних фільмів, хроніки і деякі згодом про ті часи знали навіть більше, ніж я». Плачідо не посоромився зізнатися, що і він, як герої «Великої мрії», дозволяв собі разом із друзями повечеряти в дорогому ресторані й утекти, не заплативши, — «це був такий виклик». Засуджує він чи вітає ту революцію сьогодні? На це запитання актор відповів так: «Не може бути розчарувань... Коли вже так сталося, то, мабуть, у цьому була потреба. Той же Обама — син революції 68–го року». Велика мрія Мікеле Плачідо сьогодні — велика Європа, яка б об’єднувала багато країн, особливо ті, які донедавна були тоталітарними. «Життя жорстоке, але час від часу ми відчуваємо себе щасливими», — ця фраза Плачідо дуже влучно відтворює як естетику картини, так і сьогоднішні настрої актора.

Маестро прекрасно розумів, що, незважаючи на зірковий статус гостя «Тижня італійського кіно», українці його пам’ятають, у першу чергу, як комісара Каттані з серіалу «Спрут», а тому питань на цю тему не уникнути. На них актор, який уже п’ятнадцять років як відійшов від цього образу, відповідав так само детально, як і про свою «Велику мрію». Зізнався, що серіал дуже не любив Сильвіо Берлусконі — ще б пак! «Мабуть, йому не подобалося, що комісар Каттані став популярнішим за нього», — жартував Плачідо. Принагідно актор подякував своїм численним шанувальницям з України, які надсилали листи комісару Каттані. Там, як розповів Плачідо, були не лише освідчення в коханні, а й готовність допомогти: мовляв, якщо італійська мафія вже зовсім озвіріє — приїзди до нас, прихистимо...

ДО РЕЧІ

«Тиждень італійського кіно» проходить у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові та інших містах. Окрім «Великої мрії», глядачам пропонують ще чотири картини. Фільм «Нога Бога» Луїджі Сардіелло — алегорична стрічка, в якій життя Італії асоціюється з футболом, брала участь у багатьох престижних кіноконкурсах. Ода родинним цінностям — «Поцілуй мене ще раз» Габріеля Муччіно. Політична драма Паоло Соррентіно «Божественний» — історія про легендарного італійського прем’єр–міністра Джуліо Андреотті, який пропрацював на своїй посаді сім термінів. На Каннському фестивалі 2008 року цей фільм отримав «Приз журі». А також «Тримати дистанцію» режисера Карло Маццакураті — картина про життя маленького італійського села, кожен мешканець якого настільки самобутній, що заслуговує на окрему історію.

Фільми фестивалю демонструються італійською з українськими субтитрами.