Так виглядає ігрове поле «Монополії». (Фото з сайту blogspot.com.)
Це зараз українських підлітків не відтягнеш за вуха від комп’ютерних ігор. А ще років 25 тому вони фанатіли від банальних настільних ігор. І справжньою сенсацією стала, звісно, вона — «Монополія», символ далекого і чужого Заходу для радянських підлітків. Вони створювали саморобні «Монополії», активно грали в її радянські варіанти. А сьогодні згадують цю гру, як славний шмат свого дитинства, як свої перші зароблені, хай і не справжні, гроші. На «Монополії» виросли цілі покоління в усьому світі, в неї грають і досі — вже цілих 75 років.
Свого часу Едвард Паркер, колишній президент компанії «Паркер Бразерс», яка випустила у світ гру–бестселер «Монополія», дав надзвичайно влучне визначення своєму дітищу: «Магія «Монополії» полягає у можливості вщент розорити свого найкращого друга, не завдавши йому реальної шкоди». З’явившись у США в роки Великої Депресії, «Монополія» давала можливість будь–якій людині, незалежно від статків, відчути себе заможною, розбагатіти до непристойності, мати власний бізнес... Можна контролювати залізниці, відправляти суперників у тюрми, купувати готелі — створювати власну справжню монополію! А потім, за кілька хвилин гри, «спустити» накопичене «непосильною» працею майно.
І якщо для США комерція була звичним явищем, то можна уявити собі реакцію на таку забавку в соціалістичному Радянському Союзі! Вона стала справжнім фурором.
Віце–президент Української асоціації грального бізнесу Григорій Трипульський пригадує своє перше знайомство з «Монополією»: «Це було в Москві, десь у 1988 році, — цю гру привіз із Америки моєму товаришеві тато. Тоді «Монополія» була для нас не просто надзвичайно цікавою і дивною грою, це був символ зовсім іншого, західного, світу».
Так, із привезених із–за кордону «Монополій» почалася хода комерційної гри Радянським Союзом. «Ми почали грати в «Монополію» школярами — році у 1987–му чи 1988–му, — розповідає Дмитро Липовий, менеджер із нерухомості однієї столичної компанії. — Точніше, не в «Монополію» і навіть не в її радянський різновид — «Менеджер», а в саморобну гру за схожими правилами. Справжня «Монополія» тоді була дефіцитом, як і багато чого іншого. Тож хтось із друзів десь це диво побачив, хтось — краєм вуха почув правила, й от уже цілий клас київської школи малював ланцюжки квадратів із назвами фірм, гримів на партах кубиками й рухав фішки».
За словами Дмитра, це виглядало зворушливо і смішно. Це зараз кожен школяр без запинки назве десять марок виробників усілякої електроніки, аудіо– чи відеотехніки, автомобілів–іномарок, фастфудів тощо. «А тоді нам доводилося доповнювати, скажімо, лінійку логотипів телеапаратури квадратом Elektron, а магнітофонів — маркою «Bесна». Багато хто читав то як «Беча», але вона була простою «Весною», — посміхається Липовий.
Звісно, торгуючи вигаданими будинками в різних містах світу в «самопальній» «Монополії» в роки горбачовської перебудови, Дмитро й уявити не міг, що згодом стане справжнім ріелтором і зможе укладати операції на сотні тисяч доларів не «понарошку».
«Та наша «Монополія» з часом поступилася місцем іншим захопленням та заняттям, — каже Липовий. — Однак саме «Монополію» можна назвати символом тієї доби. Адже саме в той час у СРСР почали з’являтися кооперативи, якісь власні справи й торгові марки. У країні регульованої економіки проклюнулося щось схоже на ринок. Прощання з соціалізмом і занурення в капіталізм відбувалося якраз під акомпанемент кубиків «Монополії».
Про свою, також «мальовану», сконструйовану з картону та наклейок із–під закордонних пляшок «Монополію» з посмішкою згадує і Григорій Трипульський: «Для мене ця гра дуже символічна. І навіть зараз у мене на телефоні стоїть «Монополія», іноді з величезним задоволенням граю».
Популярність цієї гри Григорій Трипульський пояснює так: «У «Монополії» поєднується багато цікавих речей. Ця інтелектуальна гра не тільки навчає торгівлі нерухомістю, а тренує навички поводження з грішми.
Але, крім успіху, потрібно дійсно мати економічний спосіб мислення. Ти повинен розуміти, що тобі слід робити в той чи інший момент — куди вкласти гроші. Що цікаво: у людини з певним складом характеру значно більше шансів виграти. У цьому її відмінність від інших ігор «на удачу» — тут потрібно думати. Я її порівняв би з покером — по співвідношенню розуму і везіння».
Одначе, на думку пана Григорія, ця гра вже не викликає такого захвату в сучасної молоді: «Прийшли їй на зміну інші ігри. Популярність настільних ігор пішла на спад. Теперішня молодь більше цікавиться комп’ютерними мережевими іграми. Крім того, «Монополія» не є символічною для нинішнього молодого покоління».
Щоправда, соціальні психологи запевняють: настільні ігри входять у фазу свого ренесансу — людям не вистачає живого спілкування. А що може бути краще, ніж провести вечір за зароблянням грошей за кухонним столом?
«Монополія» за стільки років отримала десятки братів–близнюків. У Радянському Союзі швидко відреагували на попит адаптованими версіями — на початку 90–х була поширена гра «Менеджер» (із фабриками типу «Большевичка») та «Капітал».
У сучасній Україні є чимало доступних варіацій «Монополії» — «Монополія з банківськими картками», міні–гра — такий собі дорожній варіант. Є навіть «Монополія» для дітей від чотирьох років, яка супроводжується голосовими підказками. Особливо популярною є он–лайн версія цієї популярної гри, «Монополію» тепер навіть можна «закачати» собі на мобільний телефон — обмежень жодних.
Ціна настільної гри «Монополія» коливається від 250 до 400 гривень. І для особливих цінителів є навіть цілком адаптований український аналог — ліцензійна версія «Монополії» із назвами найбільш відомих вулиць і об’єктів українських міст: тут є майдан Незалежності, Хрещатик, є аеропорт у Борисполі, Одеський морський порт, Криворізький залізничний вокзал.
Не так давно виробник «Монополії», компанія «Хасбро», випустив нову всесвітню версію гри, де можна купити не лише певні об’єкти нерухомості, а й цілі міста. Приємно, що серед почесних 22 ділянок є і Київ, поруч — канадське Торонто та турецький Стамбул. До речі, ініціативу зі включення Києва до «Монополії» тоді виявила одна з великих українських іграшкових компаній, представник «Хасбро» в Україні — компанія Toy Toy Ukraine. Прикметно, що тоді ані українська влада, ані київська до проекту цікавості не виявили. Але директор української компанії Дірк Люстіг бачить у проекті не лише комерційну вигоду, а й рекламу Україні на найближче століття, причому майже безкоштовну. «Кожна дитина, яка купить «Монополію», неважливо де, буде бачити: Київ, Україна. Я думаю, це буде гарний піар. Надовго».
За право з’явитися на ігровому полі цієї версії «Монополії» боролося 70 міст світу, обирали найкращих шляхом on–line голосування. З усього світу було зібрано понад 5 мільйонів голосів. І Київ вибрали як місто, що посідає одне з перших місць за кількістю шанувальників «Монополії».
Фантазія любителів «Монополії» за 75 років її існування вражала навіть найсміливіших вигадників. Грати на кухні було нудно. А тому де тільки не організовували дислокацію «монополісти»! У 1983 році Клуб підводного плавання у Буффало влаштував «монопольний» бій просто... під водою: 350 дайверів, змінюючи один одного, грали в «Монополію» 45 днів! (До речі, найтриваліша гра зайняла 70 днів). Цікаво, що ще у 1954 році ті ж брати Паркери створили спеціальний комплект «Монополії» для гри під водою — водонепроникний. А згодом із чого тільки не виготовляли «Монополію» — із шоколаду, срібла та золота, і навіть зі справжніх будинків.
Які тільки рекорди та дивацтва не втілювали за допомогою «Монополії»: у цю гру поринали і в наметах на гілках дерев, і на вершинах Альп. Ще відомо, що гра «Монополія» свого часу стала найкращою розвагою для американських підводників, які здійснювали тривалі занурення.
Це сталося у 1935 році. Відтоді й почалася славетна хода «Монополії» усім світом. Цю настільну гру нині продають більш ніж у 80 країнах, вона перекладена на 26 мов, за ці роки продано вже 200 мільйонів екземплярів гри. А кількість гравців, охоплених магією цієї гри, вже сягає майже 500 мільйонів осіб. Нині проводяться міжнародні чемпіонати з «Монополії» із досить пристойним призовим фондом.
Цікаво, що два роки тому виробник іграшок компанія «Хасбро», якій тепер належать права на «Монополію», і кіностудія «Юніверсал Пікчерз» підписали угоду про створення фільму за мотивами популярної гри.
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
