«Мої помічники — десять пальців»

Село Северини на Хмельниччині — за п’ять кілометрiв від траси. Понад сто дворів, де мешкають, здебільшого, люди літні. Най­старшу, Пелагею Марківну Терещук, якій у жовтні виповнилось 98 років, шанують, але бояться потрапити на її гострий язик.

Двері у хаті напіввідчинені, але господарки там нема. Іменинницю знаходжу на городі, де вона збирає біля яблуні падалку. «Давайте торбу понесу», — пропоную свою допомогу. «Та вона важка для тебе, — чую несподівану відповідь. — Хочеш — закинь торбу мені за спину». І дійсно, на кілограмів десять ця ноша потягне....

До криниці йти метрів двісті. «А хто вам воду носить?» — питаю. «Десять пальців», — показує долоні. Хоча та вигляд вона тендітна, з королівською поставою, спину тримає рівно. Середня донька, 72–річна Люба, її сварить за непосидючість: «Ви б, мамо, відпочили». А вона, як відрізала: «Я ще жити хочу. А не лежні справляти».

Освіта — три класи

У школу Палажку виряджала мати Глафіра. «У тебе є хист до науки», — казала вона. Хоча на той час, у 1920 році, у селі освіту здобували переважно хлопчики. У класі було дванадцять хлопчиків і дві дівчинки. Дітлахам частенько діставалося від учителя, і по спині лінійкою бив, і за вуха тягав. Палажку він любив. Вона швидко читала, множила, чудово співала. Та на якомусь уроці дівчинка заплуталась у дробах, отримала першу «двійку». Втім і останню. Бо вирішила у школу більше не ходити, як мати не лупцювала. Ось і виходить, що вся освіта — лише три класи.

«У громадянську війну мені запам’яталися галасливі бійці в кудлатих шапках, які збивали кіньми куряву, — розповідає Пелагея Марківна. — А ще, згадую, дуже розчарувалася, коли ми бігали з дівчатами дивитися на панський двір. Підлога нефарбована, стіни якісь облізлі... Коли помер Ленін, у селі оголосили траур. Щоб люди плакали — такого не бачила. Я взялася за голку, спідницю шити, та дістала від матері стусанів — бо гріх».

Шити, зазначимо, Палажку ніхто не вчив. Шістьох своїх дітей сама обшивала — від сорочок, штанців до кожухів. Навіть куплені речі переробляла: то квіточку вишиє, то рукави підріже, щоб не так, як в інших було.

Свекруха врятувала від ганьби

У 1941 році на руках у Пелагеї Марківни було четверо дітей: старшій — десять, молодшому — три. «Село окупували, — згадує вона. — Фріци різні траплялися. Деякі любили «розважатися»: коли побачать малу дитину, на неї автомати наводять та регочуть... Коли нас евакуювали в сусідній Остропіль, один німець підніс до воза дві ковдри, хоча речі нам заборонили із собою брати. Подивився він на мене, утираючи сльозу, та промовив: «У мене в Німеччині залишилося двоє малюків, може, про них хтось подбає».

Свекруха, вважає Пелагія Марківна, врятувала її від ганьби. «Якось уночі грюкають у двері. Відчиняю. Стоять два фріци і молодиця–повія. Звеліли хутко збиратися, йти з ними. Темно–темнісінько, дороги не видно. І тут чую, хтось мене штовхає, шепоче: «Біжи!» То була свекруха, яку німець, коли я втекла, взяв попід руку. На ранок свекруха прийшла, обличчя руками закриває. Фріц, побачивши стару бабу, люто її побив. Думала, що тепер мене вб’ють. Та Господь милував. Того ж дня у село увійшли радянські солдати».

Орден Червоної Зірки виміняла на хліб

Чоловік iз війни повернувся з орденом Червоної Зірки. Народила ще двох дітей. Здавалося б, жити та життю радіти. Не довелося... Сталася трагедія — чоловік обгорів, коли розпалював гас біля каністри з бензином. Не вижив...

У післявоєнні роки не дуже дивилися — вдова ти чи багатодітна, веде далi бабуся свою сповідь. Косити пішла, коли сину минув місяць. Орден чоловіка у неврожайний рік виміняла на хліб. Але ображати себе не дозволяла нікому. Коли швейну машинку, «годувальницю сім’ї», хотіли відібрати для потреб колгоспу, пішла на міліціонера і голову колгоспу з... вилами. Втікали — тільки п’яти мигтіли.

А тут ще лихо: під час грози блискавка вдарила у дах, і хата згоріла вщент. Довелось будувати нову. Діти вже підросли, то ж мала поміч.

Коли звали її у солістки, співати в церковному хорі райцентру, відмовилась: «Мені добре на своїй землі. Та й робити треба на полі. А співаю у нашому храмі, а ще коли на городі, біля худоби». Ще торік баба Палажка тримала козу, курей, гусей. І лише минулої суворої зими її умовили переселитися у хату доньки.

Рецепт її довголіття

Родичі Пелагеї Марківни (а вона має шістьох дітей, дванадцять онуків, чотирнадцять правнуків та шість праправнуків) мене попередили: не треба розпитувати її про рецепти довголіття і взагалі питати, як вона почувається — буде сердитися. Вона завжди ігнорувала поліклініки. «У лікарні була лише коли дітей народжувала. Зуби вставила ще за Брежнєва, — каже син Петро. — Якось у село приїхала медична машина робити рентген. Вона уперлася: «Не піду я в цю будку!» Коли по радіо чує рекламу пігулок від алкоголізму, коментує: «Пігулок йому! А кнутом по голому м’якому місцю, щоб аж підскакував!» Найкращими ліками бабуся вважає мед. А найбажаніший подарунок — шоколадні цукерки…