Отець Іван перед власноруч збудованою церквою Івана–Воїна у Перевальному. (Фото автора.)
Церковних посад у протоієрея Івана Катькала наразі кілька: настоятель церкви Покрови Пресвятої Богородиці, духовник Кримської і Сімферопольської єпархії Київського патріархату, благочинний Сімферопольського району. Літургію він поєднує з ділами не менш праведними, які на вустах людей далеко за межами самого села Перевальне й навіть Криму. Дипломований педагог і вмілий різьбяр по дереву зцілює молитвами, надає консультації з лікувальної фізкультури, загартування і фітотерапії, зі своїми вірними парафіянами продовжує будувати свій третій храм. А ще на власному прикладі вчить, як треба цінувати життя.
Нашу розмову з отцем Іваном і його матінкою Світланою під склепінням церкви обірвав прихід статечної жіночки. Точніше — її дещо несподівана, якщо не сказати більше, поведінка. Солідно вбрана молодиця буквально на порозі притвору різко впала на коліна і в сльозах заголосила: «Ой, батюшко, я — грішна...»
Мені враз стало якось ніяково, відтак не відважився далі споглядати за цією мізансценою. Пізніше все ж довідався, що весь гріх жіночки полягав у тому, що вона зрадила... церкві. Спочатку, виявляється, ходила на службу Божу до отця Івана, а потім, піддавшись, як–то кажуть, зовнішній пропаганді (тоді ледве не на кожному стовпі та паркані в Перевальному можна було знайти листівку з «карами небесними» на голови парафіян «розкольницького» Київського патріархату та навіть їхніх дітей і внуків), перейшла на бік московської церкви. І майже відразу після цього жінка, за її ж зізнанням, серйозно занедужала. Усвідомлення таких перемін завернуло «вівцю, що заблукала» на шлях істини.
Ви їй чимось зарадили, отче Іване? — цікавлюся пізніше.
— Так, прочитав молитву...
У Перевальному отець Іван уже сьомий рік. По суті, він — настоятель двох невеличких церков — згаданої вище Покрови Пресвятої Богородиці, яка розмістилась поруч iз головним контрольно–перепускним пунктом місцевої військової частини, та Івана–Воїна, яку він, на прохання тутешніх вірян, самотужки звів на власному обійсті в тому ж селі, по той бік курортної Ялтинської автотраси. За великим рахунком, отець Іван гідно продовжує душпастирську роботу в загалі військовиків та їхніх родин, яку започаткував років 15 тому перший настоятель храму отець Іван Гаврилюк зі Львова (на жаль, він передчасно відійшов у вічність).
Заступник командира бригади з виховної роботи підполковник Валерій Бойко добре пам’ятає, як саме розпочиналася його плідна співпраця з нинішнім священиком. «Тієї осені, в листопаді, — згадує офіцер, — в нас у другому батальйоні матросів почали «косити» простудні захворювання. Медицина, звісно ж, працювала, але все одно бійці продовжували хворіти. Ми з комбатом — ледве не в розпачі. Комусь на думку спало вдатися до допомоги священика. Так і зробили: отець Іван освятив казарму. Відверто кажучи, ми мало сподівалися на ефект. Але через три–чотири дні пішла позитивна динаміка: госпіталізації більше ніхто не потребував, а хто в госпіталі лежав iз наших хлопців, почали повертатися у стрій. А 1 грудня отця Івана ми запросили на традиційний мітинг iз приводу початку навчального періоду. Він виступив на плацу з напуттям до вояків. І що ви думаєте — за той період у частині жодного злочину, серйозної пригоди не сталося. Ось тоді я мимоволі задумався: що це — випадковий збіг обставин чи все ж таки закономірність? Торік отець Іван благословляв наш миротворчий батальйон перед відправкою на Балкани, в Косово. Знаєте, я туди їхав iз твердим переконанням, що в нас усе буде нормально. Цю установку отця Івана намагався передати командирам підрозділів і їхнім заступникам. Можливо, це якесь навіювання. Але факт красномовний: за півроку в нас не сталося жодної ДТП, хоча раніше за ротацію їх було не менше десятка. Для мене це — незбагненне. І наостанок про своє, наболіле. На початку цього року я лежав у госпіталі — знайшли камені в нирках. Больовий синдром медики зняли, але не більше. Дружина порадила звернутися до отця Івана, мовляв, а раптом чимось зарадить. Я так і зробив. Через три тижнi мої камінці почали дробитися й виходити».
— Отче Іване, коли ви помітили за собою знахарські здібності?
— Ще до того, коли став священиком. До нас приходили знайомі, друзі (Іван Іванович викладав малювання в середній школі, пізніше працював дизайнером на меблевому комбінаті. — Авт.). У когось там голова заболить чи щось таке подібне. Руку прикладу до хворого місця чи просто погладжу — і гість одразу: «О, біль пройшов». Одначе це мене насторожило, бо лізти туди, чого не розумієш, не можна. Богослужіння ж дало мені, так би мовити, і право духовно зцілювати. Але це не є якесь моє лікування. Це Боже лікування. У цьому процесі я, можливо, трішечки присутній, бо читаю молитву. Читаю, як усі читають.
— Але народ звідусіль звертається до вас по допомогу передусім як цілителя?
— Так, люди у нас здебільшого прагматичні — бажають не стільки Бога прославити, скільки допомогу отримати.
— А що вас особисто спонукало присвятити життя служінню Богу?
— Хвороба привела мене до Бога. У дитинстві я переніс два компресійні переломи хребта — результат падіння з коня і скирти. У 33 роки це далося взнаки. Я якраз тоді оформляв одній поважній людині в Сімферополі інтер’єр квартири. Увесь час у зігнутому положенні, поступово відчув, що стояти більше не можу. Кажу про це Михайлу Григоровичу, замовнику. Він мені: «Ви вже доробіть, а я вас відвезу до Києва. Там безнадійних на ноги піднімають, а не те що таких, як ви». Михайло Григорович справді відвіз мене в третю клініку Київського iнституту неврології. Сорок днів там мною займався професор Алієв. Але безрезультатно. Біль тільки посилювався. Був я і в Касьяна, й у Матроса, але мене навіть не прийняли. Виявилося, компресійні переломи — не їхній профіль. Один харківський професор запропонував мені операцію. Я відмовився, бо не давали бодай одновідсоткової гарантії на одужання. Майже рік я пролежав у лікарнях Києва, Сімферополя, Євпаторії. Зрештою мене виписали і дали другу групу інвалідності. Невропатолог із Сімферополя при цьому пророкував мені майже повну нерухомість через ушкодження саме тих хребців, що відповідають за ноги і руки. Цим самим він мене підштовхнув до порятунку.
— З чого ви почали свій порятунок?
— Із розробки спеціальної програми. Вона включає в себе ранкову гімнастику, фізичні навантаження за різними системами, скажімо, Дикуля, дихальні, водні процедури, голодування, здорове харчування, молитви і відпрацювання добрими справами. Їх я виконую й досі. Щоденно — i взимку, і влітку. У Аяні (річці бiля підніжжя Кара–Дагу. — Авт.) купаюся за будь–якої погоди . Якщо зранку мені на службу, то спочатку йду на річку.
— Добрі справи — це що ?
— У мами в селі Товста на Сумщині я навколішки посадив сад. Згодом викопав колодязь. Мама з матінкою опускали мене туди на мотузці. Знову ж таки це відпрацювання добрими справами триває донині. Так, нині ми будуємо церкву Преображенія Господнього в селі Краснолісся.
— І все в комплексі вам допомогло здолати фізичну неміч?
— Приблизно через рік я самотужки встав на ноги. Ця сама програма допомогла і моїй старшій доньці Марії — у неї вроджений дитячий церебральний параліч (у отця Івана дві доньки і два сини, якi навчаються в Київській духовній академії. — Авт.). Хоча біль мене досі не відпускає. Я просто навчився з ним жити, бо сильно змiцнив дух. Дух той біль дуже послабив. Колись я серйозно займався східними напрямами, зокрема кунг–фу. А коли прийшов до православ’я, то переконався, що глибина духу тут усе ж більша.
— Яке людське вдосконалення для вас первинне — духовне чи фізичне?
— У церкві на першому плані ставиться дух, а все решта — вторинне. Але сьогодні час такий, що треба приділити увагу однаково духовному і фізичному. Бо ж ми бачимо, як наша фізична плоть дуже страждає. І це повсюдно спостерігається. Тому треба піднімати і дух, і плоть. Я відчув це на собі. Дивіться, як буває: людина ходить у церкву, молиться день, місяць, два. А результату немає. Як тоді вона міркує: Бог відвернувся від мене, більше не піду до нього — не допомагає. Мало ж людей, які ладні терпіти рік чи два, а потім на рівні духу, врешті–решт, отримати бажаний результат. А коли одночасно «вмикаємо» і фізичне, і духовне, то він настає значно швидше. Христос нам говорить: тіло наше — храм Духа Святого. Себто ми повинні до свого тіла ставитися як до храму, берегти його, дбати. Не можна розвиватися тільки в одному напрямi. Це тупик, якщо людина молиться і нічого при цьому не робить. Віра без діла мертва так само, як людина. Повинна бути гармонія. Я так своїх парафіян наставляю.
— Що ще вписується у вашу практичну гармонію?
— Бджоли. Це моє уподобання з раннього дитинства. Тому зараз у мене 90 вуликів, сам iз ними пораюся. Є невеличкий садок, виноградник. Люблю займатись прищепленням дерев. Узагалі мені робота на землі подобається...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
