Приємно поговорити з розумною людиною

У рейтингу найзагадковіших російських письменників початку минулого століття Даніїл Хармс — поза конкуренцією. Його твори, з одного боку, ніби повністю відповідали естетиці тодіш­ньої пітерської прози, а з іншого — залишають враження, що автор мешкає десь на Туманному Альбіоні. Реальність у Хармса перемежовується з вигадкою, але, здається, лише для того, щоб читач запитав сам себе: а невже цього не могло бути насправді?

Повість «Стара» — один із найвідоміших творів Даніїла Хармса. Компактна, але щільно «утрамбована» емоціями, асоціаціями, натяками, сюжет при цьому розгортається без зайвих «різких рухів» і кульбітів, словом, для театральної постановки саме те, що треба. І хоча «Стара» так і просилася у жанр моновистави — оповідь ведеться від першої особи, режисери Дмитро Богомазов та Лариса Венедиктова вирішили не спокушатися цією очевидністю і ускладнити партитуру майбутнього сценічного твору. Героєві (Олександр Комаренко), аби процес донесення головної думки до глядачів відбувався ефективніше, надали в помічники його друге «Я» (Ігор Швидченко).

Діалог цих двох не завжди нагадував розмову закадичних друзів. Іноді Внутрішній голос сумирно сидів на підвіконні, наче сторонній глядач, відпускав незначні репліки, доповнюючи якісь роздуми свого візаві. Іноді ж у ньому просиналася неймовірна жага лідерства, і тоді хлопець уже не ходив за товаришем «хвостиком», зазираючи йому у вічі, а наче забігав наперед, вступав у супереч­ку, випереджаючи його слова і фрази. Були моменти, коли герой Швидченка узагалі брав ситуацію у свої руки і навіть дозволяв собі познущатися над співрозмовником, ігноруючи його прохання не розповідати про покійників. До речі, старт спектаклю задає Внутрішній голос. Саме з його, на перший погляд, досить дивного підбору слів «там, не тут, те, це...» починається дія. А вже потім на сцену виходить Олександр Комаренко і починає свою розповідь про жахливу стару з годинником без стрілок, що якимось дивним чином потрапила в його квартиру, померла там, і йому довелося вирішувати проблему конспіративного трансферу покійниці у валізі до озера. Постійно нагадуючи про «там» і «тут», герої дають зрозуміти, що це — лише умовність. І якщо незнайомі бабусі у наших квартирах щодня не помирають, то ситуація, коли герой обіцяє собі сісти за оповідання про чудотворця і писати 18 годин, а сам спромігся лише на фразу «Чудотворець був високого зросту», нам дуже навіть знайома.

Від таких звичних атрибутів кожного театрального твору, як звук та музика, автори вистави цього разу чомусь відмовилися. Незвично було сприймати такий спектакль у театрі, який останнім часом впроваджує інновації у сфері аудіо–візуального оформлення вистав. Але у цьому випадку цілком могло статися так, що зайві звуки відволікали б глядачів від орієнтування на місцевості між «тут» і «там».