Молоді квебекці з національними прапорцями, на яких зображена «флер–де–лі» — гербова лілія з часів королівської Франції.
30 жовтня 1995 року. Другий референдум щодо незалежності франкомовної канадської провінції Квебек. 93,5% виборців узяли участь у голосуванні — для Квебеку це абсолютний рекорд.
Від Гатіно до островів Мадлен люди чекають на результати. Ті надходять швидко: 49,42% голосів — за незалежність, 50,58% — проти. До перемоги не вистачило менш ніж одного відсотка. Можна собі уявити, що відчували сувереністи.
У той вечір тисячі людей зібралися на мітинг. Слово взяв прем’єр–міністр Квебеку Жак Парізо, націоналіст і переконаний незалежник: «Ми програли, це правда. Але через що, власне? Через гроші й етнічні голоси!» Площа зааплодувала. «Це значить, — додав Парізо, — що наступного разу, замість того, щоб проголосувати «так» на 60 чи 61%, нас буде 63 чи 64%, і цього вистачить».
Що це за 60%? Які «етнічні голоси»? Відповісти на ці запитання — значить зрозуміти справжню причину поразки квебекських сувереністів. І, можливо, винести якісь уроки для незалежної України.
Коли в Україні кажуть: «етнічний», мають на увазі титульну націю. У Квебеку «етнічні» голоси — це голоси національних меншин. Себе ж квебекці називають не «етнічними», а «корінними». «Корінні квебекуа» — les Quеbеcois de souche.
Таких представників титульної нації у Квебеку близько 80%. Триста–чотириста років тому їхні предки переселилися із Франції. Потім зв’язок із метрополією перервався. Поселенці виробили цілком нову культуру і сформувалися у справжню націю — квебекуа. Навіть федеральний парламент її визнав (2006 року). А є нація — є й націоналізм.
Говорячи «ми», прем’єр Жак Парізо мав на увазі лише корінних квебекуа. У 1995–му 60 відсотків «ми» — «нащадків французів» — проголосувало за незалежність. Тоді як усі «нащадки британців» і майже всі національні меншини проголосували проти. Їх Парізо «нашими» не називав. Тож навіщо голосувати за створення держави, де тебе не вважають за свого?
Але промова Парізо була типовою маніпуляцією. Адже аж 40% корінних квебекуа проголосували проти назалежності. Можна їх записувати до «колонізованих» (як у нас записують до «несвідомих хохлів»), але факт залишається фактом.
Особливо болючими слова Парізо були для тих «некорінних», хто щиро голосував за незалежність, агітував друзів, брав участь у кампаніях за незалежний Квебек. Таких людей було чимало.
Парізо маніпулював інформацією. Але не брехав.
Гроші винні у поразці? Так, федеральний уряд Канади не шкодував ресурсів на антинезалежницьку пропаганду у Квебеку. Не завжди і не зовсім легально, як показало пізніше розслідування комісії Гомері.
Етнічні голоси? В останні місяці перед референдумом федеральний уряд прискореними темпами надавав іммігрантам громадянство. Неофіційна «рознарядка» полягала в тому, щоб «перевиконати план» на 10–20 тисяч осіб, бажано — до середини жовтня. Тільки у жовтні 1995–го новими громадянами стали 11 429 осіб. Квебек «обігнав» навіть провінцію Онтаріо де зазвичай іммігрантів більше.
У 1995–му громадянство отримали 43 855 мешканців Квебеку. Приблизно стільки голосів не вистачило для здобуття шестимільйонною провінцією незалежності.
— Поясни мені одну річ, — казав Сильвен після другої пляшки пива. — У моєму районі багато греків та італійців. Із графіті на стінах видно, що вони проти суверенітету. Але ж незалежність — це для всіх! І для них також! Чому вони не вважають себе квебекуа?
Зрозуміло: я й сам іммігрант, тож мушу розуміти «греків та італійців».
— У яких роках іммігрували їхні батьки? — відповів я. — Мабуть, у 1950–х. Чи раніше. У той час квебекське франкомовне суспільство було закритим, «чужинців» відкидали. Тож вони й інтегрувалися до англомовного суспільства.
— Але ж це було давно... — каже Сильвен. — Із тих пір ми дуже змінилися. Ми показали, що можемо бути відкритими, гостинними...
«Пізно пити боржомі...» — хотів сказати я, але промовчав.
Сильвен мав рацію. За останні 40 років Квебек змінився. Все більше «некорінних» вважають себе громадянами франкомовного Квебеку. Все краще інтегруються до суспільства.
Але за колишні помилки доводиться платити. Англомовні райони Монреаля заселені не тільки і не стільки нащадками англо–саксів чи шотландців. Половина з тих, хто виступає проти «францизації», має італійське, польське, грецьке, українське та інше іммігрантське походження.
Так, українці теж у списку. Зокрема, свідомі активісти канадської діаспори. Вони охоче кажуть, що «російській мові в Україні не місце». Але з державної англомовної школи йдуть до державного англомовного коледжу, звідти — до англомовного університету, де чистою англійською розповідають, як «квебекські нацисти» утискають права «англомовного населення» на рідну англійську мову.
Питання не до них, а до квебекців: як це ви проґавили стільки людей? Чому не змогли інтегрувати?
А тому, що й не намагалися.
Із початку XVII століття і до 1760 року територія Квебеку належала Франції. Потому Квебек захопила Англія. Франкомовні були в більшості, але державна адміністрація дісталася британцям. Вони ж зайняли ключові місця в торгівлі і промисловості. Англійська поступово ставала мовою «багатих, успішних і освічених». Дехто думав, що асиміляція франкоканадців — питання часу.
Сталося інакше. Народ не тільки зберігся, а й зміг інтегрувати частину новоприбулих. Чимало ірландських та шотландських католиків змішалося з місцевими. А радше розчинилися. Сьогодні в багатьох корінних квебекців — ірландські прізвища. Найкраще свідчення вмілої інтеграції.
Але з середини ХІХ століття тенденція почала мінятися. Французький письменник Луї Емон, поживши серед квебекців, у 1913 році в романі «Марія Шапделен» так виклав квебекське самоусвідомлення: «Ми прийшли триста років тому... Наша віра, наша мова, наші чесноти і навіть наші недоліки стають речами священними, незмінними і мають залишатися до кінця. Навколо нас оселилися іноземці, вони взяли майже всю владу, майже всі гроші; але у країні Квебек нічого не змінилося. Нічого не зміниться... Ми збереглися, мабуть, щоб за кілька століть світ подивився на нас і сказав: ці люди належать до народу, який не вміє вмирати».
Правда, схоже на промови декого з українських націоналістів?
Щоб зберегти мову, культуру та ідентичність, квебекці закрилися у своїй спільноті. Іммігрантів — італійців, українців, китайців, поляків, євреїв, португальців, греків та інших — сприймали як «різновид англійців» і не намагалися інтегрувати. Франкомовні школи? Тільки для «наших». Робота в маленьких містечках? «Нашим», а не «чужинцям». «Чужі» хай сидять у Монреалі. Хай «англійці» їх інтегрують.
У ХІХ і на початку ХХ століття пересічні англоканадці були не більш толерантними, ніж квебекці. В англомовному університеті Макгілл були обмеження для євреїв. У західних провінціях діяв «Ку–Клукс–Клан». На початку ХХ століття у Ванкувері були японські погроми. У газеті могли написати, що українці, наприклад, — «дикуни, які смердять часником».
Попри це, уряд дбав про асиміляцію іммігрантів. І результат перевищив очікування.
Ось, наприклад, делікатний джентльмен. Говорить вишуканою англійською. Обіймає високу посаду. Ані культурою, ані світоглядом не відрізняється від решти англоканадців. Тільки прізвище на «–чук» видає українське походження. Джентльмен знає, що бабуся походила з галицького села. Але сам він — 100% англоканадець. Він ніколи в цьому не сумнівається.
Не всі приклади такі вдалі. «Італо–монреальці» і в третьому поколінні вважають себе Italians... але говорять англійською. Як і греки, поляки, угорці, китайці...
Квебекці ж про «чужинців» не дбали. Квебекців рятувала висока народжуваність — вісім–дванадцять дітей на подружжя. До 1950–х років процент франкоканадців залишався стабільним: близько 30% у Канаді і 80% — у Квебеку.
Мовна ситуація у тодішньому Квебеку нагадувала українську. Як і російська в Україні, англійська була мовою бізнесу, технічної документації, та й узагалі «мовою багатих». Англомовні заробляли більше від франкомовних, займали кращі посади. Франкомовні ж часто комплексували щодо рідної мови: до «ненаших» зверталися англійською, навіть коли ті намагалися говорити французькою.
У 1960—1970–ті народжуваність різко впала. А імміграція залишилася стабільною. От тоді й зрозуміли: «чужинців» треба вчити французькій. Інакше Монреаль скоро стане англомовним. Довелося прийняти жорсткі закони на захист французької. Закони викликали протести — не тільки «англійців», а й інших нацменшин. Зокрема і спротив квебекській незалежності.
Із 1970–х Квебек багато зробив для інтеграції іммігрантів. Для них відкриті двері всіх націоналістичних організацій і партій (не націоналістичних, ясна річ, також). Створено мережу курсів французької мови, на деяких платять стипендію. Державні установи мають узяти на роботу певний відсоток «некорінних квебекців» (щоправда, ця вимога хронічно не виконується). Дискримінація подекуди лишилася, але — прихована. Так чи інакше, все більше іммігрантів інтегрується до квебекської (а не англоканадської) громади. Деякі квебекці й далі не можуть звикнути: «А ви справді говорите по–французьки? І розумієте, що я кажу?..»
У 1995–му, щоб Квебек став незалежним, лояльності «чужинців» не вистачило. І зараз іммігранти болюче сприймають прояви місцевого шовінізму. А новий референдум цілком можливий...
В Україні все більше іммігрантів. Багато хто з них легалізується, отримує громадянство. Їхні діти народжуються в Україні, зростають, ходять до шкіл. Стають співвітчизниками. В умовах, коли російська мова вважається популярнішою від української — принаймні в більшості великих міст, більшість іммігрантів і їхніх дітей інтегрується до російськомовного середовища.
Але, здається, єдині, хто переймається проблемою імміграції в Україні — крайні націоналісти та скінхеди. В них реакція одна: «Забирайтеся геть!» Зрозуміло, що «геть» ніхто не забереться. Але такі гасла дають новоприбулим «месидж»: «Україномовні вважають вас ворогами! Український патріотизм спрямований проти вас і ваших дітей». Так нейтральних людей перетворюють на потенційних ворогів усього українського.
Так сталося, що вже майже 10 років автор цих рядків живе серед народу, який «погорів» на аналогічній позиції. П’ятнадцять років тому квебекська нація могла отримати незалежність, але її не підтримали «чужинці». І в Україні уряду та націоналістам варто б замислитися над роллю іммігрантів. Бо можна теж багато шансів втратити...
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
