«Кобзар» №2

Бувало, як не зайдеш до заваленого книжками кабінету Сергія Гальченка, так він одразу тягнеться до купи новинок й витягає чергового свіжоспеченого «Ко­бзаря». Майже автоматично розкриває на добре відомій йому сторінці й показує: отут збережено радянську цензурну купюру; онде — надруковано Шевченковий текст навіть із царськими пропусками; оце — нісенітниця у коментарі; а там — помилкове датування твору. Таких «Кобзарів», нашвидкуруч зладжених видавцями, на ринку безліч, — і всі вони адресовані насамперед школярам. Здавалося б, дрібні помилки, але ж ми знаємо, де ховається диявол.

На пана Сергія в такі моменти тяжко дивитися: видно, що йому боляче. Авжеж: як може реагувати на видавниче невігластво людина, котра поклала життя на відмивання Шевченкових текстів від ідеологічного та дилетантського бруду? Якою буде реакція того, чиїми стараннями нарешті вийшло сім томів­ Повного академічного­ зібрання творів Т. Шевченка? Зібрання творів, де вивірено чи не кожну літеру, кожний біографічний факт — а тут з’являється книжка, що знову пропонує читачам цілий букет літературознавчих болячок?!

Аж ось рік тому ситуація дещо змінилася. Одне з небагатьох наших видавництв, яке працює по–дорослому, — харківський «Клуб сімейного дозвілля» — почало випускати хрестоматійну літературу. Без «Кобзаря» у такій програмі, ясна річ, не обійтися. Для упорядкування тому звернулися до одного з найбільших нинішніх архівістів–текстологів — до Сергія Гальченка. Він зібрав книжку, спорядив її детальними коментарями й покажчиками, запропонував ілюстративний блок із репродукцій картин Шевченка та його автографів; передмову написав Іван Дзюба. Тому видання, яке має підзаголовок «Повна ілюстрована збірка», цілком відповідає цьому визначенню. Ця 700–сторінкова книжка пішла до читача за алгоритмом «три в одному»: тут є сучасне прочитання творчості й біографії класика; довідкова частина (понад 100 сторінок) та «чисті» тексти. Є всі підстави вважати таке видання класики взірцевим.

Довший час пан Галь­ченко завідував відділом рукописних фондів Інституту літератури, де зберігаються писані рукою Шевченка тексти. Він був не так адміністратором, як дослідником. Віднайшов чотири раніше невідомі автографи поета — за одне це треба давати звання героя архівної праці. Коли бачиш перед собою систематизовані рукописи Тараса Григоровича, то видно, скільки задумів–мрій він не зміг реалізувати. Сергій Гальченко зважився ті мрії втілити. Спочатку випустив «Альбом 1845 року» (К.: Наукова думка, 2000). Це результат роботи Шевченка в київській археографічній комісії, яка поставила собі на меті досконало вивчити історію України. Дипломований у Санкт–Петербурзькій академії мистецтв художник Шевченко мусив змалювати архітектурні рештки колишньої гетьманської слави. Тоді опублікувати ці акварелі Шевченкові не вдалося — вдалося Гальченкові (за підтримки Фонду сприяння розвитку мистецтв).

Наступна нездійснена Кобзарева мрія — видання своїх творів у латинській транскрипції. Шевченко сподівався, що його вірші, записані латинкою, будуть цілком доступні для розуміння центральних і західних слов’ян (передовсім — полякам), а видані у такий спосіб ще й зможуть обдурити цензуру. Цю думку, висловлену усно, почули поетові друзі — художники Михайло Башилов та Яків де Бальмен. І зробили рукописний примірник омріяної книжки: каліграфічно від руки виписали тексти («Кобзар» 1840 року та поеми «Гайдамаки» і «Гамалія») і проілюстрували його. До речі, довший час ці малюнки приписували самому Шевченкові.

Тоді друзі–художники були досить відомі: понині у Третьяковській галереї в Москві експонують картину де Бальмена «Башилов та діти де Бальмена». Граф де Бальмен загинув на Кавказькій війні, й саме йому Шевченко присвятив поему «Кавказ».

Рукописну збірку передали Костомарову для вручення Шевченкові. Але саме тоді почалися арешти у зв’язку зі справою Києво–Мефодіївського товариства. Книжку конфіскували в помешканні Костомарова і до Жовтневого заколоту 1917 року вона зберігалася в архівах Департаменту поліції Петербурга. Потім цей раритет вигулькнув у Казані — у зібранні польського професора місцевого університету. Подальші перипетії описувати не буду — вони детально викладені у післямові С. Гальченка до факсимільного видання «Wirszy T. Szewczenka 1844» (Дніпродзержинськ: Андрій, 2009). Зверну увагу лише на малюнки Башилова—де Бальмена. Першим їх описав у 1924 році Олександр Гер — майбутній редактор «Кобзаря» з ілюстраціями Василя Седляра («УМ» рецензувала це видання — 16. 09. 2009). Впадає в око іронічна подібність обох інтерпретацій — Шевченкових друзів–художників та Седляра (між іншим, навіть портрет Шевченка на титулі книжки «Wirszy...» подано в іронічно–дружній інтерпретації). Мабуть, не випадково: і ті, і той були репресовані владою. Й останнє — Сергій Гальченко у післямові пише: «На думку сучасних текстологів–шевченкознавців усі тексти до рукописного збірника переписав Яків де Бальмен, але не за примірником «Кобзаря», що вийшов друком у 1840 році, а за якимось іншим (можливо, за позацензурним чи авторським примірником)».

У номінаційному списку «Книжки року’2010» фігурує наступна Галь­ченкова реконструкція ще однієї Шевченкової мрії: Тарас Шевченко. Другий «Кобзар». Поезії 1843—1847 рр. (Дніпродзержинськ: Андрій). Початок 1847 року Шевченко прожив у Седневі, багато писав і малював, задумав видати «Другий «Кобзар» і написав до нього передмову, — це була така собі «Седнівська весна», за аналогією з Пушкінською «Болдінською осінню». Та доля творів українця склалася інакше, ніж доля поетичної продукції імперського камер–юнкера. Березнем Шевченко виїхав до Києва — Костомаров запросив його бути боярином на своєму весіллі. У Броварах поголився й одягнувся у фрак, а на переправі через Дніпро його арештували. Зібрану до друку збірку конфіскували, й вона також пролежала у поліційних сховках до початку ХХ століття.

Цей «Другий «Кобзар» цікавий насамперед тим, що дає уявлення, як себе позиціонував Шевченко перед арештом. Це була, сучасною мовою кажучи, непримиренна опозиція. Якщо у «Кобзарі» 1840–го Шевченко протиставляв Україну абстрактному Фатуму, то тут винуватців занепаду краю названо конкретно: цей цар, цей уряд, ці земляки — «підніжки, грязь Москви». Саме у цій збірці мав би бути вірш «І мертвим, і живим, і ненародженим...» — головне джерело цитат для сучасних ораторів–популістів. Саме в цих текстах феєрверком вибухнула Шевченкова іронія, досі до ладу не досліджена науковцями. І водночас тут — кілька мелодраматичних творів, котрі, як уважно придивитися, є матрицею для усіх сучасних «мильних опер» (до речі, тут можна знайти і прапочатки сучасного молодіжного сленгу: наприклад, поняття «замутити»). А головний висновок із цієї збірки радше не літературний, а соціологічний: вже тоді, 150 років тому, поет сформулював головну причину наших національних перманентних негараздів: «Кругом мене, де не гляну, // не люди, а змії...».

Наразі Сергій Галь­ченко готує до друку чергову мрію Шевченка: задумане поетом видання «Твори Т. Шевченка. Том І» — також не здійснене. Сподіваємося, що дніпродзержинське видавництво «Андрій», котре спеціалізується на рідкісній книзі, подарує нам і цей інтелектуальний раритет.