Сцена під ногами, дах над головою

30.10.2010
Сцена під ногами, дах над головою

Сцена — священне місце для актора.

Як переконує історія світового мистецтва, свої перші кроки до сердець мільйонів театр робив у спорудах, що сьогодні відомі як амфітеатри. Найбільший з таких храмів мистецтв, римський Колізей, благополучно дожив до наших днів. З того часу театр не лише вдосконалював зміст і форму, а й експериментував з новими майданчиками для творчості. (Столичні театрали, наприклад, добре пам’ятають вистави «Яго» Віталія Малахова та «Ідіот» Андрія Жолдака кількарічної давнини: Віталій Юхимович примусив шекспірівських героїв з’ясовувати свої стосунки у басейні, а пан Андрій під час спектаклю водив акторів та глядачів Андріївським узвозом). Але, повертаючись після таких «разових акцій» до своїх гримерок, актори вкотре погоджувалися з тим, що театр повинен мати свій дім. Нехай невеличкий, але зі своєю енергетикою, історією, залаштунковими байками, інтригами — куди ж без них? — і хвилюючим закликом із гучномовця: «Актори — на сцену!»

 

Сценічний максималізм

Серед столичних театрів найкращі житлові умови, звісно, у тих, що мають у своїх назвах додатки «національний» та «академічний». Міцні споруди, які часто є пам’ятками архітектури, добротні сцени, оснащені за останнім словом світло–звукової техніки, зали, що забезпечують гарну акустику... Національна опера, театри імені Лесі Українки та Івана Франка, Молодий театр, ТЮГ, Театр драми і комедії, Оперета — здавалося б, кому–кому, а їм гріх скаржитися на умови роботи. Вони й не скаржаться. А ... методично освоюють нові простори для творчості, перекроюючи свої «квадрати» так, аби обзавестися ще однією, бодай малесенькою, сценою. У Театрі оперети, наприклад, грають вистави на кількох майданчиках: на головній сцені, де у залі 793 місця, в «Театрі у фойє» (залежно від вистави і розміщення столиків тут максимально буває 88 глядачів), що відкрили як малу сцену у 2005 році, час від часу проходять концерти у «Музичній вітальні» (там 124 місця). «Садовський отримав Троїцький народний дім, зробив реконструкцію, залу на 600 місць, збільшив його, — розповідає історію будинку художній керівник Київського національного академічного театру оперети з. д. м. України Богдан Струтинський. — Але ця будівля — її не можна назвати театром у повному сенсі, вона не будувалася під театр, а була адаптована під нього. Ці проблеми відчуваємо сьогодні теж. Маємо малі, вузькі кармани сцени, тоді не врахували перспективу. Тепер театр розвивається, і будівля нас сьогодні дуже сильно зупиняє, стримує. Сцена не має відповідного сучасного технічного оснащення. Раніше було сценічне коло, яке рухалось, але хтось його замурував. Існують у залі акустичні ями. Звичайно, театр пройшов трансформацію: зала збільшилася майже на 200 місць, збільшилась і трохи змістилася оркестрова яма, ми зробили відчутний ремонт у театрі. Зараз, дай Боже, щоб благословив, дуже хочеться, вдосконалити сцену і зробити реконструкцію. У планах — добудова одного поверху — там буде мала сцена, повернення у театр виробничих цехів, цеху для декорацій, які зараз розташовані окремо від театру через брак приміщення. Фойє будуть у різних стилях...Але це в проекті».

Активно освоюють свою «квадратуру» і в Російській драмі. У результаті чого за щомісячним показником зіграних вистав цей театр є безумовним лідером серед столичних театрів.

— Чому кожен великий театр вважає за потрібне мати, окрім великої, одну, а краще — кілька камерних сцен? — запитую завліта Національного театру імені Лесі Українки Бориса Куріцина.

— Поява малих сцен, моментів, коли глядачів під час перегляду вистав садять на сцені, обумовлена тим, що режисерам потрібно, щоб актори опинялися віч–на–віч із публікою. Прийом крупного плану, як у кіно. Це бажаний прийом для будь–якого режисера, який намагається зробити психологічну виставу. Малі сцени, театри у фойє — це не сьогоднішній винахід, не ексклюзив. З’являлися п’єси, які потребували камерного спілкування, виникала потреба в акторських виставах, коли режисер проектує характер персонажа... До того ж, яка б не була трупа — завжди знайдеться той, кого не влаштовуватиме персональне існування в театрі. Бо кожен актор налаштований на речі, які йому особливо близькі. І тоді художній керівник мусить попіклуватися про те, щоб ця людина могла себе реалізувати. Малі сцени дають можливість взаємопроникнення — актора в глядача і глядача в актора. Але мала сцена — це й серйозна перевірка не лише професійна, а й людська.

— Ваш театр має три сценічні майданчики...

— Так, це велика сцена на 776 місць. Нова сцена, де може розміститися 130 глядачів. Цей майданчик, до речі, має цікаву і дуже перспективну особливість у вигляді натуральної стіни будинку з вікнами і дверима. Це у виставах можна використовувати як завгодно! Хоча спочатку на цьому місці мало бути театральне фойє, але потім подивилися — та це ж прекрасний майданчик для театральних постановок! Сцена «Під дахом» на 65 місць користується величезним попитом у наших глядачів — сюди квитки на вистави розкуповуються миттєво. До речі, історія її появи дуже цікава. Театр потребував ще одного складського приміщення. Але коли наш художній керівник Михайло Рєзнікович побачив цю кімнату, то сказав, що ніяких складів у ній не буде — тут треба грати вистави. Технічні можливості нашого театру, який має три сцени, такі, що в один день у нас може йти п’ять вистав. Паралельно можемо грати три спектаклі на основній, Новій та сцені «Під дахом» і можемо також показувати вистави вранці та вдень. Але це, звичайно, дуже важко для цехів і для акторів.

Ще одним театром із принаймні трьома майданчиками мала б стати Українська драма. Але історія з її Малою сценою вже має формат телесеріалу. Роки минають, а до заповітного моменту перерізання червоної стрічки все ніяк дійде. Остання надія керівництва Театру імені Франка — Євро–2012, яке Київ має зустрічати у всеозброєнні. Директор театру Михайло Захаревич дуже розраховує на те, що обіцяні п’ять мільйонів бюджетних гривень таки надійдуть, i в 2012 році свято буде не лише на футбольній, а й на театральній вулиці.

«Ніхто не те, що питати — слухати не хоче»

У театрів, створених нещодавно, — зовсім інші проблеми. Їм «пощастило» народитися у часи змін, коли свою байдужість до мистецтва влада навіть не приховує. «А.Б.етка», «Відкритий погляд», «Вільний театр» — усі вони, не маючи стаціонарної сцени, змушені винаймати приміщення для показу вистав. «Створити новий державний театр у незалежній  Україні і побудувати для нього приміщення сьогодні, мабуть, вже не можливо — песимістично стверджує керівник театру «А.Б.етка» Андрій Білоус. — Керівництву держави це не потрібно, роль культури в сучасній п’єсі під назвою «Життя»,  висловлюючись театральною лексикою, це четвертий гриб зліва в другому складі. В Європі театром називають не художній колектив. Там театр у прямому значенні  — приміщення, де можна грати вистави. В одному театрі спокійно уживаються кілька приватних труп, антреприз.

У Києві ж існувати недержавним театрам, студіям, майстерням, будь–кому, хто займається мистецтвом не з санкції держави, а за покликом душі, нереально. Орендувати зал у репертуарних театрах і дорого, і неможливо з огляду на їх щільне завантаження. Спеціалізованого державного театрального центру, в якому б  стимулювали появу нових імен, ідей, колективів, також немає. Є Будинок актора з непомірною орендою і жахливими умовами, є малий зал Палацу «Україна» з гарними умовами і надзвичайно високою орендною платою.... Шляхів вирішення цієї проблеми багато. Варто лише запитати в нас, режисерів. Але ніхто не те, що питати — слухати не хоче. Проте ситуацію можна змінити. Навіть в Україні. Для прикладу можу навести досвід Харкова. Директор міського Будинку актора створив такі умови, що стимулювали появу театру «19»!!!»

Наскільки вистачить стійкості Андрієві, його колегам? Чи вдасться їм уникнути сумної долі театрів «Театральний клуб» Олега Ліпцина, «Будь­мо!» Сергія Проскурні, Експериментального театру Вале­рія Більченка, «Ательє16» Ігоря Талалаєвського, для яких відсутність не стільки фінансування, а саме власного даху над головою стала вироком?... Звісно, держава не повинна і не може дбати про всі театри, особливо приватні. Але ж хтось у цьому питанні повинен тримати руку на пульсі, аналізувати стан і рівень столичних театрів, приймати правильні рішення. Аби не виходило так, що театр «Київ», якому виповнилося всього лише п’ять років і який навряд чи може похвалитися шаленою популярністю у глядачів, переїжджає з Подолу на Русанівську Набережну, в колишній кінотеатр «Краків», а для унікального Театру маріонеток, який працював із 1989 року, у міста приміщення не знайшлося — його разом з усім реквізитом і численними нагородами просто викинули на вулицю.

І один у полі воїн

Засновник Нового українського театру Віталій Кіно починав так само, як і його колеги. Ідей — безліч, умов, для того, щоб їх реалізувати, — мінімум. Відсутність власного приміщення додавала Віталію різних фінансово–побутових проблем, але якось трималися, багато років працювали на орендованих майданчиках, гастролювали...

— А минулого року, саме в розпал кризи, вирішили обзавестися нарешті своїм приміщенням, — розповідає Віталій. — Я випустив свій акторський курс у Театральному коледжі, і склалася така група творчих людей, які хотіли залишитися разом, разом працювати. Почали шукати дах над головою, ознайомилися з багатьма пропозиціями, але всі вони відповідали, швидше, офісним стандартам, але не стандартам театру. І коли ми знайшли цей будиночок, де висока стеля, дерев’яна підлога, він нас, звичайно ж, зацікавив...

— Як відреагували господарі, дізнавшись, що тут буде театр?

— Дякуємо нашим господарям, які на це погодилися. Думаю, на таке пішов би далеко не кожен приватний власник... А наші господарі не лише надали приміщення в оренду на досить привабливих умовах, а й підтримували нас: улітку, коли театр не працював, навіть певну знижку в оплаті зробили. Тут більше ста квадратних метрів, маємо невеличку залу, де може розміститися до сорока глядачів, невеличке фойє.

— Але водночас у вас дуже затишно...

— Так, саме приміщення задало певну естетику. Як відомо, театр починається з вішалки, то у нас і вішалка така компактна, своєрідна — наш гардероб двоповерховий, під стелею. Приміщення продиктувало певні умови спілкування. Коли приходять глядачі вперше — то навіть дещо комплексують. Бо у великому театрі можна десь заховатися: серед інших глядачів, буфетів...А у нас усі на виду. І наша адміністрація спілкується із глядачами, як зі старими знайомими. Я дуже тішуся з того, що глядачі, які приходять до нас уперше, обов’язково повертаються. Є вже такі, що передивилися все і чекають нових прем’єр. Сьогодні у нас в репертуарі — чотири спектаклі для дорослих і вісім дитячих вистав. Працюємо ось уже майже рік і не витратили за цей час жодної гривні на рекламу.

Новий Український театр працює без жодної меценатської чи державної підтримки. Виручені за квитки гроші — ото й усі фінансові надходження. Звісно, такі прибутки дозволяють, у кращому разі, виживати. Віталій зізнається, що кожного ранку просинається із думкою: а чи не закрити цей театр... Щоб зосередитися на своїй родині, своїх дітях, зайнятися здоров’ям... Але занадто багато вкладено у цей, як зараз модно говорити, проект, щоб сьогодні махнути на нього рукою. Зрадити його — зрадити себе, а також акторів, які тут працюють, глядачів, що вже добре вивчили адресу Михайлівська 24ж... Зрадити, врешті–решт, місто... Загальновідомий факт: Києву не вистачає мінімум двадцяти театрів. За цими показниками йому ще дуже далеко не лише до Парижа, а й до Праги чи Москви. Та владним мужам, на відміну від Віталія, це глибоко паралельно.

Помріяли про Троєщину. Мріємо про Видубичі

Останнім часом ситуація з «квартирним питанням» столичних театрів мала всі шанси обзавестися парою–трійкою оптимістичних вкраплень. Гучно і помпезно прозвучали заяви про побудову нових театральних приміщень. Розкішний театральний комплекс на Троєщині місто пообіцяло Дмитру Богомазову, а Театр на Подолі мав обзавестися додатковим приміщенням на Андріївському узвозі. Проект на Троєщині отримав величезний резонанс ще на стадії ідеї: місцеві мешканці чомусь повстали проти такого сусідства і запропонували будувати театр не там, де вже заплановано, а трохи далі. Аргумент звучав приблизно так: відтяпаєте у нас шматок парку, де ми будемо гуляти з нашими дітьми? З групою підтримки Богомазов їздив на громадські слухання, троєщинцям обіцяли обійтися з їхнім парком максимально делікатно, на місці вирубаних дерев посадити молоді, розповідали, як це класно, коли театр — поряд, а не за кільканадцять зупинок «маршруткою». «Театр — це релігія міста, — переконував тоді Богомазов своїх візаві. — Це місце зустрічі людей, і в Києві має бути більше місць, де б люди могли зустрічатися. Існує певний спосіб життя, який у спальних районах узагалі укорінюється. Через те що нікуди піти, ну хіба що в гості, люди, як правило, проводять вечори вдома перед телевізором. Це не зовсім міська поведінка». Але його старання залишилися марними: проект закрили. Богомазов, як і раніше, працює в своєму театрі «Вільна сцена» на Гончара і з задоволенням приймає пропозиції ставити вистави в інших театрах України та за кордоном.

Театр на Подолі мав святкувати новосілля кілька років тому, та у кращих традиціях останнього часу будівництво почали і кинули на півдорозі. Ще позаминулого року споруда була готова на 75 відсотків, але дах будівлі не перекрили, серйозно постраждала кладка. Аби хоч якось вберегти майбутній храм мистецтва від навали бомжів, обтягли будинок брезентом, вставили двері. До порятунку багатостраждального об’єкта долучалася й громадськість. Відома рестораторка Маргарита Січкар провела два благодійні аукціони, де продавала агітплакати (художникові Олексію Глушку позували українські селебрітіз). Зароблені близько 50 тисяч доларів передали на будівництво Театру на Подолі. Сума, начебто, й не дріб’язкова, але для завершення об’єкту потрібно півтора мільйона доларів...

А зовсім нещодавно про своє бажання облаштувати в Києві великий культурно–розважальний центр заявив президент фестивалю «ГОГОЛЬFEST» Владислав Троїцький. На п’яти гектарах у районі метро «Видубичі» розташуються театрально–концертний комплекс, галереї, виставкові площі, майстерні художників, освітній центр, кінозал, студія звукозапису та відеомонтажу. Плюс ресторани, парковка, офісні приміщення... Організатори проекту стверджують, що всі документи, які дозволяють розпочати реконструкцію колишнього заводського цеху (площа — 10 тис. кв. м, висота стелі — 15 метрів) вони мають. І начебто уже навесні повинен бути проект... До конкретики тут ставляться дуже обережно, оскільки для початку треба знайти надійного інвестора.

Тож поки комплекси–велетні чекають своєї черги, залишається тішитися хоча б маленькими кроками на шляху до вирішення «квартирного питання» столичних театрів. Такими, як відкриття «Камінного залу» у театрі «Колесо». Відвоювавши 200 метрів для свого театру, цього літа Ірина Кліщевська облаштувала затишну залу, а першою прем’єрою нової сцени стала салонна драма Артура Шніцлера «Фатальний флірт».