Людмила Гурченко: Я дуже часто говорю собі «стоп»

      Як геніально вона грала себе саму! У кожному русі — глибокий підтекст, у кожному слові — рух душі. Вона ніби звідти, з минулого, і водночас — над ним. Моновиставу, в якій прима експромтом прожила на сцені Харківської опери власне життя, глядач ладен був дивитися скільки завгодно, причому без антракту. Адже у московській гості захоплювало все — салонний макіяж, яскраво-червоний шкіряний костюм, бездоганна фігура, пропущений через душу монолог, хід думки, поворот голови, реакція на шалені оплески залу. З висоти свого п'єдесталу вона зуміла впізнати у кількох земляках друзів дитинства, довго цитувала вчительку української мови, яка не могла читати Шевченка без сліз і при цьому ненав'язливо повідомила місцевим дівчатам, що черевички з гострими носами більше не в моді. У ній цілком гармонійно вживаються світська пані і бешкетливе дівча з харківської вулиці Клочківської. Причому друга, схоже, з роками стала їй ще дорожчою. Інакше навіщо визнаній актрисі Гурченко потрібно було оголювати власну душу у трьох відверто написаних книгах. Презентація останньої з них — «Люся, стоп!» — і стала для неї формальним приводом в енний раз відвідати місто свого дитинства та юності.

      — Людмило Марківно, який життєвий поштовх чи подія змусили вас скуштувати письменницького хліба?

      — Одразу зазначу: я професійна кіноактриса. Цю справу (даруйте за нескромність) знаю досконало. Можу, скажімо, читати сценарій, відчуваючи весь температурний лист майбутньої ролі. Можу почати з фіналу, з найостаннішого кадру, як це було у «Вокзалі для двох». І той факт, що вже з першого свого фільму я в кіно заспівала, теж доволі природний, оскільки для кіно моїх вокальних даних предостатньо. Музикальність мене не раз рятувала і на естраді, й в інших музичних жанрах.

      Що ж стосується письменництва? Зізнаюся відверто, в школі за весь час не написала нічого пристойного. Як можна було сказати краще за написане у підручнику? Своя думка, можливо, десь глибоко в душі і була, але для чогось свого тоді був надто несприятливий час. Усі знали, що виділятися із загалу якось недобре. Але мене чомусь завжди тягнуло зробити саме це. Мабуть, уже тоді моя професія виривалася з мене назовні. Та й батько постійно говорив: «Люся, давай, дуй своє, вперед». Я й дула, навіть не розуміючи до кінця, що насправді зі мною відбувається.

       Отож за моєю пробою пера насправді стоїть дуже дивна історія, оскільки ідея написати «Доросле дитинство» виникла на знімальному майданчику фільму «Сибіріада». Розумієте, і продюсер Андрон Кончаловський, і режисер Нiкiта Михалков, — люди, які не такі вже й близькі до народу. У мене ж голубої крові була тільки мама. Тато ж, навпаки, червоної, і я пішла в нього. Так ось, під час зйомок мені довелося Андрона з Нiкiтою постійно посвячувати у тонкощі побуту і традицій простих людей, інстинктивно збуджуючи їх до якогось іншого життя. І тоді Кончаловський сказав: «Ти мусиш написати книгу «Дівчинка і війна» про те, як німці ввійшли, як ти мріяла стати актрисою, про свого батька і його повернення з фронту». Я говорю: «Що ти, Андроне, я не вмію писати, у мене нічогісінько не вийде». А він: «Ти пиши, а редактор поправить» — «Як поправить? — кричу.— Це ж доведеться впустити когось у свій внутрішній світ!» Але згодом таки не втрималася, взяла в руки ручку. Правда, кінцевий результат був навіть не другим, а третім дублем. Я ж звикла тільки до першого.

      Ось так і вийшла перша книга. Знаєте, я так злякалася, оскільки подібна відвертість сприймається людьми по-різному. Пам'ятаю, ще в молодості, коли вступила до інституту, сусіди говорили: «Там, мабуть, 25 тисяч заплатили, тому що коли навіть таку як Люся прийняли в кіно, то що вже можна в тому кіно хорошого побачити.» Подібна реакція була й після виходу книги. Зразу всі заговорили: «За неї написали, за неї написали». Я так розплакалася. Приходжу до редакції і запитую: «Як же мені довести, що це я сама». А там мені й говорять: «Та не треба нічого доводити. Скажіть, що маєте за друга підпільного письменника, він вам допоміг. Пройде час, і все стане на свої місця».

      А потім пішли тисячі листів: на редакцію, до мене додому, куди завгодно. Це було щось! Такі долі людські, такі розповіді неймовірні, просто готові сценарії і сюжети. У мене запитували: «Як ви вибралися з тієї ями, що вам допомогло, як вдалося вижити, допоможіть, порадьте. І я одразу ж подумала: а може, варто розповісти ще й про п'ятнадцять років простою, коли по мені пройшовся трактор часу, економіки і взагалі такий, загальний, трактор невдач і забуття. Тобто розповісти про те, як ти забальзамований, замурований і закачаний глибоко під асфальт, намагаєшся вирватися на поверхню, аби знову завоювати своє місце під сонцем.

      А вже третя книга, на мій погляд — це найточніша розповідь про перехідний момент, про те, як змінюються люди і хто з них є хто. Це моя відповідь на всі зміни, що не оминули мою професію, моє особисте і наше спільне життя. Книга досить відверта. Відверта до тієї міри, щоб не впасти за межу пристойного. Не відкрити болю, не відкрити ніж у спині — це найстрашніше. Реакція на новинку теж була неоднозначною. І це зрозуміло. Адже розповідь про дитинство — то була казка про страшний час, про війну. Хоча, як не дивно, для мене то був найпрекрасніший період. Попереду все — світло, впевненість у тому, що поїду до Москви, знімуся в кіно, читатиму книги! Додому прийдеш — голод, злидні, там — гуртожиток і взагалі казна-що, а водночас — який політ у душі, скільки віри і грандіозних планів. Мені часто кажуть: «Тихіше, про це не варто говорити вголос». А чого мені соромитися? Я виросла так! Я тому і досі ніколи не можу перенести ситуації, коли мені нічого одягти. Виглядати на всі сто, вклавшись у три останніх рублі, — це теж звідти, і його ніхто в мене не відніме.

      — Ви читаєте книжки, написані колегами-акторами, і хто з сучасних письменників вам подобається?

      — Ви знаєте, що приємно? Я першою відкрила цю справу. Усім здалося, що це просто і легко, тому почався справжній бум на акторське письменництво. Але я ці книги не читаю. Кілька примірників якось потрапили до рук, і я раптом зрозуміла: ніхто не скаже, що його батько з наймитів, що він у розмові не цурається крутого слівця. Всі ж хочуть бути голубої крові, княжого роду. Тому щиро розповісти про себе, як це зробила я, означає свідомо поставити себе самого під удар. Потім на мою адресу говорили: «Так, талановита вона, талановита, але графиню їй грати не треба». А я і не хочу! Але якщо треба, ми і царицю зіграємо!

      — А як ви почуваєте себе в ролі персонажу фотопортретів Катерини Рождественської?

      — Ви знаєте, ця жінка — унікальна особистість. Вона режисер по духу і внутрішній будові. Працювати з нею я не наважувалася досить довго. Здавалося, що ж там складного: прийшов, за годину-другу знявся — і ти вже вільний. Саме так багато моїх колег і робили. А я так не можу. Мені треба досконально знати життя цієї людини, її характер, долю. Тобто у мене було бажання підійти до цієї роботи як до ролі. І так ми з нею поступово почали підготовку й на сьогодні маємо вже шість спільних фотокартин. Зараз працюємо з картинами Пікассо. Надзвичайно складна робота. Але дуже цікава.

      — Ви так щиро зізнаєтеся у своїй любові до Харкова, що мимоволі хочется запитати: «А що, власне, змусило вас його покинути?»

      — Можливо, я б ніколи і не поїхала до Москви, якби тут був інститут кінематографії. Мені ж страшенно хотілося зніматися саме в кіно. Коли ж приїхала до омріяного з дитинства міста, одразу хотілося вигукнути: «Ну постривай, столице! Бачиш-но, вони «разгаварівают здєсь всє». А я для них зі своїм харківським «шо ви говорітє» — немов тварина якась. Я поки навчилася всьому цьому, думала, уб'ю там когось. Мене так вимордували українським, а когось ростовським, одеським діалектом (одеський взагалі прирівнювався до інвалідності третьої групи — це виправленню не підлягало взагалі), що іноді йшла Арбатом, сльози котяться градом, а я співаю (українською. — Авт.): «Відійшли в непам'ять дні полону, відгули за обрієм бої. Слався, Харків, слався, рідне місто, із руїни вставши назавжди».

      Про все це теж можна прочитати в моїй книжці. Мене, насправді, знищували дуже жорстоко. І уявіть собі, з Харкова тоді йшли найстрашніші листи. Мовляв, зганьбила наше місто ця вискочка. Страждала від цього неймовірно. Відкрито й додому приїхати не могла: з вокзалу одразу тікала непомітно до мами у наш підвал...

      Але потім минув час, змінилися покоління. І що дивно, моїми шанувальниками раптом стали 20—30-річні молоді люди. Я цікава їм, я щось знаю. Коли я приїхала дівчиною до Москви, то кого кинулася дивитись? Орлову, Раневську, Плятта. Постійно говорила собі: «Що вони знають про життя такого, чому я цього не знаю, як мені до цього підійти, де ключ до їхнього замочка?» І ось я, на щастя, дожила до того часу, коли все зрівнялося, вирівнялося, і Харків ніби визнав, що є такий момент, як моє існування.

      — Він завжди це знав.

      — Ні, не говоріть цього.

      — Зараз ви могли б пригадати місце, де стояв ваш будинок?

      — На жаль, будинок, у якому я народилася, вже знесли. А той, що на Клочківській, 38 — навіть зметикувати не можу, де він був. Нічого немає, нічогісінько не залишилося, крім (говорить українською. — Авт.) шостої жіночої середньої школи. Хоча це, мабуть, і не головне. Харків у душі залишився — ось що по-справжньому важливо. Ці люди з унікальним гумором, унікальним поворотом думки, іронії, самоіронії. Це фантастичні вібрації в парадоксальному мисленні. А Театр імені Шевченка! Я напам'ять знала весь його репертуар! Виходжу, було, після вистави і цитую: «Де б ви не були, що б з вами не трапилося, я завжди з вами». О, Боже, думаю, чи мені скажуть коли-небудь таке?!

      — І таки ж сказали. Отож поділіться, будь ласка, секретом свого успіху.

      — Про себе якось не скромно... Ну ось, скажімо, йде проба (по-теперішньому — к-а-с-т-і-н-г). Що робити? Я перемагаю — і все. Цьому мене ще тато навчив. Уявіть собі дівча з великим лобом, худесенька, така собі «штричка», як він говорив. А батько, знай, повторює: «Люся, давай, давай, давай!» І ось я даю. Хто ж його знає: у Москві нас чотириста чоловік на одне місце було з усього Союзу. Пройшло сім дівчат і вісім хлопців, з яких у кіно знімалося двоє: Зіна Кірієнко і я.

      — Яку подію у своїй акторській кар'єрі ви б назвали поворотною?

      — Напевно, ту щасливу обставину, що мені вдалося змінити уявлення про мене, яка склалася у глядача після «Карнавальної ночі». Перейти від розважального легкого кіно до ролей абсолютно іншого плану і привчити до цього глядача, який категорично відмовляється бачити тебе без пісні і танцю. Одна серйозна картина, друга, третя, а глядач не хоче — і крапка, не приймає. Це — найскладніше: здійснити у мізках глядача ось цей переворот. Подібна еволюція, мабуть, найважча і, може, навіть, казкова, оскільки трапляється надзвичайно рідко. Скільки Андрій Миронов рвався до драматичної ролі, але все одно залишився в амплуа комедійного актора.

      — Людмило Марківно, а часто ви говорите собі у житті «Люся, стоп»?

      — Так, досить часто. Стоп, цього не кажи. Стоп, цього не роби. Стоп, туди не йди. Необхідність зупинити відкритість, довірливість, які у мене йдуть від тата і за які постійно отримуєш на горіхи, на жаль, тепер у мені присутня завжди. Я все це знаю, багато чого проходила, тому цей «стоп» — насправді дуже важливий момент. Йдеться не про роботу чи творчість (прости, Господи, я ненавиджу це слово), а якiсь стосунки з людьми, під час вибору ролей, піти чи не піти, сказати чи промовчати. Буває так, що розумієш — пізно. Але вже трапилось. Це «стоп» — запобіжник саме на такий випадок

      — Даруйте за банальне запитання, але дуже хочеться поцікавитися вашими творчими планами.

      — Щойно ми випустили надзвичайно цікаву виставу під назвою «Випадкове щастя міліціонера Пєшкіна». Головну роль блискуче грає Сергій Шакуров, я — його дружина, яка працює на молочному заводі. Ця робота цікава, знаєте, чим? Дуже неординарна ситуація там покладена в основу сюжету. Уявіть на хвилиночку абсолютно тривіальну ситуацію: вдома дочка, мама щось готує. І раптом приходить чоловік сам не схожий на себе: очі горять, рот сам по собі ворушиться, у руках книжка. «Панове, — говорить він через мить, — хочу повідомити вам наднеприємну новину: до нас їде ревізор». Я тривожно запитую: «Коля, тебе звільнили?» А потім з'ясовується, що цей абсолютно рядовий міліціонер стояв з охороною в театрі, випадково побачив життя акторів за кулісами і вирішив сам поставити гоголівську комедію «Ревізор». Грати він змусив усіх: я репетирую, донька репетирує, на роль Хлестакова привезли алкоголіка, і він теж репетирує... Але! У чому полягає складність роботи актора? Треба серйозно ввійти туди і серйозно грати цю, здавалося б, неможливу ситуацію. Серйозно! Тоді сміх (такий хороший, справжній) насправді багато важить. Прем'єра буде 18 травня у Театрі сатири. Якщо хтось приїде у цей час до Москви, обов'язково зайдіть.

      Що ж стосується кіно, то тут усе складніше. Сьогодні на екрані — одні менти. А там, де менти, мені місця немає. Але водночас нині маю багато зустрічей з глядачами, на яких чомусь хочуть бачити саме мене. Це дуже приємно. Щось все таки відбувається, якийсь поворот до чогось свого, справжнього, споконвічного.То був відплив — західні фільми, актори, музика, мода, все.. А зараз ніби приплив пішов свого...

      — Сьогодні багато молодих акторів, та й просто шанувальників, намагаються наслідувати вас. А хто з відомих людей вплинув на ваше формування як особистості?

      — Я завжди без мізків, інтуїтивно прислухалася до якихось речей, що були для мене абсолютно новими. Навіть у дитинстві: навколо війна, розруха, тато-мама на роботі, а я десь вештаюся голодна, вся наскрізь хвора. Все ж це треба знати. Зараз запитують часто у мене: «Чому ви так виглядаєте добре?» А тому, що їсти хочу постійно. Це теж звідти. Коли я потрапила до Москви з усіма своїми комплексами, мене переповнювало бажання кудись бігти, щось робити й обов'язково бути, бути, бути! Я не знала, якою має бути зовнішність, як треба говорити. Тобто всьому вчилася на власних помилках. Слава Богу, вчителі трапилися прекрасні: Сергій Герасимов, Тамара Макарова, потім Марк Бернес... Узагалі мене дуже високо цінували люди рідкісного аристократизму, елегантності, інтелігентності, породи. Людина, яка багато важить і чимало знає, ніколи тобі напряму не зробить зауваження, а поведеться з тобою так, що ти сам збагнеш: цього робити не треба. Я все мотала на вус. Узагалі це велике везіння. Частіше буває так: з'явився хтось у твоєму житті, схопив щось у тебе, обкрутився на одній нозі — і зник. А тут дали — і багато! Це величезне щастя, радість. Тому і я, коли зустрічаю молоду людину на знімальному майданчику, ніби ненароком, непомітно, намагаюся дати пораду, направити. Спіймав — прекрасно. А ні, значить, не судилося.

      — Що Вас найбільше надихає у цьому житті?

      — Слово «Мотор!» Тільки почую, одразу заводжуся, як машина: та-та-та — поїхали! Нічого не болить, все працює, прохідність не порушена, все нормально. І звичайно ж, талановиті люди, книги, картини, фільми, вистави. Мене це неймовірно пробуджує до життя! Я одразу ж бачу планку для себе і стимул її здолати. Без прикладу жити не можна. А їх сьогодні дуже мало. Та й актор не потрібний. Добру школу замінила «Фабрика зірок». Два тижні — і ти вже на сцені. Але все минуще, і цей період теж мине.

      — А кого б із молодих акторів ви могли взяти під власну опіку або, скажімо, виділити із загалу?

      — Знаєте, мені подобаються всі актори (і наші, і зарубіжні) за одним єдиним принципом: коли я дивлюся на його роботу і не можу збагнути, як це зроблено. Тобто коли ні математичним, ні алгебраїчним способом не можу вирахувати формулу його успіху в тому чи іншому кадрі. Бувають такі зигзаги у ролі, що аж дух перехоплює! Мені, наприклад, божевільно подобався Де Ніро у «Розлютованому бику». Я нічого не розуміла, як у нього це вийшло. Аналогічне враження залишив Джек Ніколсон у «Польоті над гніздом зозулі». Я не розуміла, як грав Смоктуновський, Фаїна Раневська. Остання, до речі, в 30-х роках минулого століття робила те, що й понині ніхто не робить на Заході. Це такий хід, такі інтонації, що просто збожеволіти можна.

       З молодих мені подобається Євген Миронов. Це унікальний, витончений, інтелігентний, елегантний актор. Подобається Максим Галкін (хлопець має чудову перспективу). А ось дівчат щось пригадати не можу, тому що одразу перед очима постає Нонна Вікторівна Мордюкова. Пригадуєте її молодим комісаром. Геніальна гра! І досі не розумію, як це зроблено.

      — А про яку роль мрієте ви?

      — Останній раз я мріяла про щось років у п'ятнадцять, оскільки цей вік — найприродніший для подібного заняття. А потім так міцно закрила кришку всіляких сподівань, що й понині граю найкраще з усього запропонованого і вкладаю в нього все те, що не вдалося зіграти у ті далекі п'ятнадцять років.