Як геніально вона грала себе саму! У кожному русі — глибокий підтекст, у кожному слові — рух душі. Вона ніби звідти, з минулого, і водночас — над ним. Моновиставу, в якій прима експромтом прожила на сцені Харківської опери власне життя, глядач ладен був дивитися скільки завгодно, причому без антракту. Адже у московській гості захоплювало все — салонний макіяж, яскраво-червоний шкіряний костюм, бездоганна фігура, пропущений через душу монолог, хід думки, поворот голови, реакція на шалені оплески залу. З висоти свого п'єдесталу вона зуміла впізнати у кількох земляках друзів дитинства, довго цитувала вчительку української мови, яка не могла читати Шевченка без сліз і при цьому ненав'язливо повідомила місцевим дівчатам, що черевички з гострими носами більше не в моді. У ній цілком гармонійно вживаються світська пані і бешкетливе дівча з харківської вулиці Клочківської. Причому друга, схоже, з роками стала їй ще дорожчою. Інакше навіщо визнаній актрисі Гурченко потрібно було оголювати власну душу у трьох відверто написаних книгах. Презентація останньої з них — «Люся, стоп!» — і стала для неї формальним приводом в енний раз відвідати місто свого дитинства та юності.