Зона на курячих ніжках

      Нещодавно в «шахтарській столиці» відбулося урочисте святкування п'ятиріччя з дня прийняття Закону України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області». З часу появи цього документа, власне, й ведеться відлік масштабного експерименту, місцем проведення якого обрали Донбас. На ювілейному заході вистачало урочистих промов, звітів та відзначень передовиків виготовленими принагідно срібними пам'ятними знаками. Лише одна деталь трохи псувала «молебень»: урочистості відбувалися таки далеченько від території самої СЕЗ «Донецьк», яка й виступала винуватцем свята. А втім, що б робили почесні гості серед голого степу, де лише вільний вітер завзято ганяє кульки перекотиполя...

Високі технології на додаток

      Нагадаємо, що саме до надання пільг зводиться, врешті-решт, режим будь-якої СЕЗ. Отож починали нові інвестиційні проекти на Донеччині в рамках експерименту. При цьому влада мала на меті вбити одним пострілом кількох зайців. Щодо спеціальної економічної зони «Донецьк», яку засновували на площі 466 гектарів за південно-західною околицею обласного центру, то у згадуваному вже законі було зафіксовано вимогу розташувати там саме такі підприємства, які використовують новітні технології з метою виробництва товарів на експорт та постачання їх на внутрішній ринок. Ще одну СЕЗ «Азов» (314 гектарів) планували розмістити у портовому Маріуполі. За нею законодавчо закріплювали функцію обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дообробки, сортування, пакування й надання транспортно-агентських та експедиторських послуг — ясна річ, знову ж таки, з використанням новітніх технологій.

      Водночас кільком так званим «депресивним» містам та сільським районам Донеччини було присвоєно статус територій пріоритетного розвитку (ТПР), що також передбачало надання суттєвих економічних пільг при господарюванні, насамперед з метою збереження старих та створення нових робочих місць та, відповідно, пом'якшення соціальних наслідків закриття нерентабельних вугільних шахт, неперспективних виробництв тощо.

      Аби вітчизняний та закордонний капітал ризикнув «прописатися» в донецьких СЕЗ та поступово створив там умови для революційного прориву до технологій ХХІ сторіччя, якими потому мала б скористатися вся архаїчна економіка України, потенційним учасникам експерименту було запропоновано неабиякі гарантії та преференції. Обидві донбасівські спецзони, згідно із законом, створювали на 60 років, протягом яких суб'єкти господарювання на їх території звільнялися від сплати значної частини податку на прибуток, а за дотримання певних умов — також від податку на додану вартість, акцизів, увізних ти вивізних митних зборів, плати за землю, примусового продажу отриманої валютної виручки тощо.

      Пільги, запропоновані на територіях пріоритетного розвитку, не були тривалими, проте особливо привабливими на початку реалізації інвестиційного проекту. Зокрема, упродовж перших трьох років господарювання отриманий інвестором прибуток звільняють від оподаткування цілком, із четвертого по шостий рік оподатковують «у половинному режимі» (причому за точку відліку беруть дату отримання першого прибутку, що цілком залежить від «талантів» головного бухгалтера). Також скасовують низку обов'язкових платежів, а головне — упродовж п'яти років не стягують ПДВ та митних зборів з імпортованих на потреби ТПР обладнання, сировини.

Мухи — окремо, біфштекси — окремо

      Нині незалежні експерти стверджують, що певний різнобій щодо пільг у СЕЗ та ТПР і призвів до сьогоднішньої майже парадоксальної ситуації. У виборі між спецзоною та територією пріоритетного розвитку приватний капітал здебільшого діяв за принципом: «Хоч день, та мій!». Як результат, нині левову частку інвестиційних проектів, схвалених до реалiзації Донецькою обласною радою з питань СЕЗ та ТПР, реалізують якраз за рахунок тих останніх (хоч законодавчо пріоритетні території замислювали лишень як своєрідний додаток до спеціальних економічних зон).

      Саме завдяки територіям пріоритетного розвитку регіональна влада отримала з часом можливість звітувати про вражаючі успіхи «зонної» політики. Сьогодні, згідно з офіційною статистикою, до реалізації в Донецькій області схвалено 175 проектів із загальною сумою інвестицій 1,785 мільярда доларів. За рахунок чого збережено 26 тисяч старих та створено 46 тисяч нових робочих місць. Крім того, залучено капітали з 21 країни світу, оновлено 4,5 відсотка основних виробничих фондів тощо.

      Що ж до «чистих» СЕЗ, то доля їх сумна. У спецзоні «Донецьк» забудували ледь один відсоток виділеної території. Зокрема, спорудили невеличку м'ясопереробну фабрику та «викруткове» — складальне — виробництво донецького концерну побутової техніки «Норд». Зона не має ані обов'язкової огорожі, ані митних та прикордонних постів. А відправка виробленої тут продукції на експорт, із використанням законодавчих пільг, виглядає дуже проблематично.

      У маріупольській спецзоні «Азов», ще на початку її існування, було проведено у пільговому режимі часткову модернізацію судноремонтного заводу на 2,737 мільйона гривень за рахунок власних коштів цього підприємства. Але вже багато років потому у графі залучених по «Азову» інвестицій «майоріють» суцільні нулі.

      Зрозуміло, що інвестування у м'ясні напівфабрикати, холодильники або ремонтне обладнання дуже приблизно підпадає під визначення таких жаданих новітних технологій, заради яких було б варто знімати податковий тягар із Донеччини, перекладаючи місію наповнення державного бюджету на решту регіонів України. Свого часу донецькі керівники навіть вдавалися до «невинної» містифікації, демонструючи офіційним гостям, що благословили відкриття у «шахтарській столиці» олійно-екстракційного виробництва транснаціональної корпорації Cargill. Ідеться про дійсно модерну новобудову, проте вона ані найменшого стосунку до розрекламованої СЕЗ «Донецьк» ніколи не мала.

      Але реклама донецких зон, треба визнати, була масштабною. Потроху, за димовою завісою урочистих рапортів «нагору», Донеччина зуміла розповсюдити режим ТПР майже на всю територію області, далеко за межі «депресивних» шахтарських містечок. Скажімо, на Маріуполь, який завдяки двом своїм металургійним комбінатам має чи не найвищий в Україні рівень зайнятості населення, а також на українську столицю машинобудування  — Краматорськ.

      Завдяки пільгам з оподаткування (лише в 2003 році — 702, 8 мільйона гривень) «регіон залізних пальм» не так проривався до світових досягнень високих технологій, як упевнено реанімував свої старі, традиційні галузі, і в першу чергу експортно орієнтовані металургію, металообробку, хімію. Тi в Україні, хто був здатен наслідувати «крутий» досвід донеччан,  намагалися чимшвидше це зробити, решті ж залишалося тихо заздрити.

Коли курчат рахують

      Перші погрози донецьким СЕЗ та ТПР залунали, звідки й не чекали. Починаючи з 2002 року українські аграрії все голосніше звинувачують Донбас у тому, що через його «податкові діри» в Україну експортують товари споживання у таких масштабах, які, мовляв, ставлять під загрозу існування вітчизняного виробника. Широкого розголосу, зокрема, набуває «справа трьох ковбасних заводів», які, використовуючи позамитний режим ТПР, ввозили з-за кордону курячі стегенця для виробництва дешевих сортів ковбаси. При середньому тарифі сировини в 0,9 долара за кілограм роздрібна ціна на «майже справжню» варену «Докторську» та «Любительську» коливалася навколо 2,6 долара, тож «піднесення» ковбасного бізнесу на індустріальному Донбасі дуже швидко сягнуло рівня, за якого конкурувати з «позамитною» ковбаскою стало важкувато «непільгованій» м'ясній продукції місцевого виробництва.

      Багатомісячне змагання з перетягування податкової ковдри в парламенті та уряді закінчилося тим, що Киів вивів галузь м'ясопереробки як таку з переліку пріоритетних напрямів підприємництва для донецьких ТПР, а також перебрав на себе функцію первинного схвалювання інвестиційних проектів (раніше ексклюзивне «добро» на їх реалізацію регіон давав самостійно). Але нещодавно зненацька з'ясувалося, що «ковбасні королі» Донбасу відновили схему постачання закордонної сировини: спочатку її експортують у СЕЗ «Донецьк», а потому, вже цілком законно, але без сплати мита, передають кінцевому замовникові. Уряд Віктора Януковича змушений був «образити» земляків, обмеживши спеціальною постановою Кабміну вивезення за межі цієї спецзони низки м'ясопродуктів.

Кому воно треба? Нікому не треба?

      Отак, галасливо, але без вагомих досягнень та, за великим рахунком, й перспектив, прийшли донбасівські СЕЗ до свого першого ювілею. Вельми оригінальним подарунком до того свята став законопроект народного депутата Валентина Ландика про... дострокову ліквідацію спеціальних економічних зон «Донецьк» та «Азов». Мовляв, набагато доцільнiшим було б перевести багатостраждальні СЕЗ у ранг ТПР, а заодно й припинити зазіхати на китайський, таїландський та інший досвід країн третього світу, який доводить можливість «сублімації» економічних пільг у прискорений розвиток усієї економіки. Той досвід, схоже, поки що не для нас.

      І хоча при першому розгляді законопроекту колеги по Верховній Раді пана Ландика не підтримали, депутат не втрачає надії зрештою «замочити» ті марудні СЕЗи. Бо ж відомий донеччанин є власником великого пакета акцій концерну «Норд». Це підприємство майже самотужки імітує інвестиційне шоу СЕЗ «Донецьк», витрачаючи дурні гроші, спочатку на транспортування комплектуючих до спецзони, а згодом — на транспортування змонтованої побутової техніки, назад, на головний завод. Серце якого господаря здатне витримати такий «театр на колесах» тривалий час?