Юркова таємниця

Наталія Петрівна завела до хати вибачаючись: «У нас безлад, опалення міняємо. Рік такий випав... У лютому померла свекруха. У липні ураган дах зірвав, фронтон завалився, стеля прогнулася. Заливало — по стінах текло. Я в шоці, а хлопці кинулися щось поправляти під тією зливою... Потім парове потекло... Може, то був знак, а я не зрозуміла?» Її переповнює горе, що аж вихлюпується назовні. Чомусь уявляю, як вона прокидається серед ночі й знов усвідомлює, що молодшого сина немає...

Мабуть, мати не знайшла б у собі сил спілкуватися з чужими людьми, знов переживати все, якби не образа за сина. У сюжеті одного з центральних каналів, відразу пiсля Юриного самогубства, пролунали слова педагога про неадекватність хлопця. «Це я вперше почула, що він був неадекватний. Для чого таке говорити? Себе захищають? Він був звичайною дитиною...»

Останній день

Той день пригадується до найдрібнішого. Юра не пішов у школу, вона — на роботу: підійшла їхня черга пасти худобу. Цілий день лив дощ. «Спочатку Юра якісь есемески з мобільного телефона писав, похмурий був. А потім ми з ним спробували вогнище розпалити. Яблука зривали, пісень співали. Дитячих. Ми з ним і мультики любили разом дивитися. Промокли до нитки, але настрій піднявся. Так добре з ним було», — згадує мати.

Увечері поверталися додому, і Юра сказав, що картоплі смаженої так хочеться, аж пахне! Вона взялася до картоплі, Юру послала по хліб. Вернувся не сам — із класним керівником, засмучений, дуже блідий. «Іван Миколайович сказав, щоб я вранці прийшла до школи, — розповідає Наталія Петрівна. — Питаю: щось серйозне? Він мені: Юра есемески писав iз матюками. Що ж, розберемося. Але чого ти прийшов увечері, дивуюся, є мій телефон, я працюю біля школи, — сказали б. Відповів: так треба. Я його до хвіртки провела. А наш собака Мухтар аж кидається. Я здивувалася. Мухтара Юра приніс; він завжди собачат, кошенят попідбирає. А той і гавкати не вмів. Довелося ще собаку взяти. І раптом гавкає на Івана Миколайовича, стрибає на нього. Я крикнула Юрі, щоб прив’язав. Сама потім у хату пішла, а Юра десь побіг і вже не вернувся...»

Вона посмажила картоплю, відкрила сік. Погукала сина, його не було. «Подумала: боїться, що я сердита. Мабуть, до сусідського хлопчика пішов. Об одинадцятій вийшла у двір. «Юро, Юро!» Темно, тихо, тільки дощ шелестить. О третій уже й молилася, і гукала — тиша. Подзвонила старшому, Серьожі, в Суми, кажу, ти знаєш номери його друзів — дзвони. Він передзвонює: не знайшов. Уже світати почало, як вийшла на город. Дивлюся, Юра сидить. Думаю, чи ховається? До нього, а він за планочку зачепився біля паркану і вже неживий. Я кричала, кричала, все не могла зупинитися...»

Усю наступну ніч просиділа біля сина. Чула, як скавчав Мухтар, але не звернула уваги. А ранком Серьожа зайшов iз двору: «Мамо, Мухтар повісився. І так дивно, міг би відчепитися, а він... помер».

Такий–от хлопець...

«Це була золота дитина, — розповідають сусіди. — З нашими дітьми гуляв. У нього всі друзі були — від найменшого до великого. І допомогти комусь — перший. Ми своїм його за приклад ставили. Кажемо, поки ви спите, Юра вже корову видоїв і виніс молоко здавати. Мама ж головним бухгалтером робить у агрофірмі, то, бува, днює й ночує на роботі, самій удома не впоратися».

На похоронах бабусі–сусідки розповіли Наталії Петрівні: тій Юра води приніс, тій — шиферину прибив, тій — картоплю переносив. «А мені й не казав... Пам’ятаю, ще маленьким був, похвалився, а я йому й говорю: зробив добре — не хвались. Он же сонце всім світить і не хвалиться. Він і перестав розказувати. І добре, й погане — все в собі тримав. Неправильно я його виховувала, — схлипує Наталія Петрівна. І знов повторює: нічого поганого про сина пригадати не може. Такий світлий був, життєлюбний. За літо витягнувся, красивий став. — Усе зі мною... Якось дощ був, приніс мені парасольку на роботу, а сам намок. Питаю: чого ж не накрився? А він відповідає: раптом би відкрив та зламав, і ти б мокра додому йшла».

Єдиний раз побачили, як страшно може плакати Юра, коли помер батько. Хлопчику було дев’ять. «Юра був його копією», — каже мама, гортаючи фотоальбом. Ось малий у новорічному костюмі. А ось разом на річці, він так воду любив.

«Юра у батька вдався, — кажуть мені в школі. — Якщо Серьожа, старший, — у маму, то менший — у батька: так само любив пригод шукати».

У школі журналіста спочатку сприймають насторожено, аж до ворожості: втомила увага преси і якась звинувачувальна тональність. Так, Юра не був зразковим учнем. І уроки пропускав, і вчитися не хотів, і допізна міг гуляти не знати де. І «спалахнути» міг, мовляв, не хочу цього робити і все.

Та потім розмова набирає іншого відтінку. Так, міг «спалахнути», але за годину купити цукерок і всіх пригощати. Компанійським був, товариським, загалом неконфліктним. А щодо поведінки та навчання, то хіба один він такий у школі? Ні, дружно погоджуються учителі, не один.

«Я повірити не могла, що ті есемески мені писав Юра», — каже Антоніна Миколаївна. 40–річна вчителька живе з мамою. Близько тижня, розповідає, хтось її просто тероризував. Дзвінки вдень і вночі, есемески — від любовних до брутальних. Думала, то хтось дорослий. А виявилося, ніби Юра. Тоді й вирішили викликати маму.

Але виклик до школи не міг спричинити самогубства, — переконані тут. Ну, полаяли б його, а що ще? Он минулого року була ситуація, коли Юра з компанією нахуліганив, то й міліція приїздила. «Вмовили, щоб його на облік не ставили, — розповідає директор школи Олена Денисенко. — І він спокійно все те переніс».

«Ну що, що я міг йому сказати? — запитує класний керівник Іван Бараненко, який приходив того фатального вечора до Мартиненків. — У нас і розмови не було. Просто зустрів і зайшов із ним до матері. Що я, сказав би, що вб’ю? І тому він вирішив сам померти?»

Сільський голова Юрій Дрозд колись теж був класним керівником Юри. Згадуючи і школярські «гріхи» хлопця, зауважує: той був відкритий, жодним чином не підлий.

То як із цим загально складеним портретом узгоджуються оті есемески? Виходить, їх кілька днів писав хлопець, якого часом важко було заохотити й зошита відкрити. Хлопець відкритий і не підлий, який цього разу виявився підступним і жорстоким? «Не узгоджується, — зітхає Юрій Іванович. — У тім–то й річ. Може, придумав це хтось старший, а Юру підбили? Може, злякався, що має видати когось?» Але Юра вже не розповість, міліція ж поки відповідей на ці запитання не дає.

Дві сторони

Перед поїздкою до Луциків­ки відкрила інтернет, аби пошукати, що вже було написано про цей випадок. Набрала: «15–річний школяр повісився» й отримала... 95 тисяч результатів. Дійсність, на жаль, щедра на подібні трагедії — невмотивовані, нелогічні. «У таких ситуаціях зовсім не обов’язково хтось винен, — каже психолог телефону довіри Сумського суїцидального центру Оксана Корсун. — Часто в такому віці це цілком імпульсивне рішення. Адже для підлітків характерні прояви нестійкої психіки, вияви спадковості, гормональні спалахи. Дитина швидко росте, а окремі органи не встигають за цим — звідси відхилення у здоров’ї. Ще впливає, якщо подібне чинив хтось в оточенні, наприклад, таке було в селі. Причому це закладається цілком не усвідомлено».

Можливо, справді, винних немає? То чому ж склалося враження, що дотичні до Юри люди стали в якусь позу самооборони замість співчуття? І тоді на біду почали нанизуватися образи та негативи. Кажуть: обмовили Юру перед журналістами. І хоча «неадекватність» — лише педагогічний термін, може, варто було підібрати інше слово? Щоб тепер не згадували: коли директор школи прийшла того страшного дня в дім, нічого доброго про Юру не сказала.

Старший брат, розповіли, не мирив iз молодшим. А Сергієві зараз так важко. Нелегко було й усі останні роки. Тато перед смертю покликав синів і сказав, що вони мають допомагати мамі й захищати її. Хлопці те закарбували. Чотирнадцятирічний Сергій — по–дорослому усвідомлено, Юра — через вік та характер — більш теоретично. І господарство впало тягарем на старшого. Через це виникали сварки, що, втім, недивно для будь–якої сім’ї. Коли Сергій вступив до університету, Юра став відповідальнішим. «А останній місяць якось так усе мирно було. Так разом усе, разом... Зараз роблю щось у дворі й усе хочеться «Юро!» крикнути. Так звик, що він поруч», — схиляє голову Сергій...

Про вчительку, яка стала жертвою мобільного зв’язку, нині згадують, що ображала учнів і була до них зневажливою. Класного керівника характеризують як ентузіаста, який створив місце для занять спортом і віддає дітям свій вільний час. Водночас односельчанка стверджує: «Випиває», а інша уточнює: «Та не випиває, а п’є»...

З одного боку — страшне горе і шок, з іншого — цинічні слова школярів: «Тепер у школі можна що хоч робити, вчителі побояться нам щось казати».

Усе має дві сторони. Слухала своїх співрозмовників у Луциківці й постійно відчувала: так–ні, погано–добре, позитивно–негативно. А от смерть безстороння. Вона просто має свої модифікації: легка–важка, по хворобі–нахабна, свята–грішна... Та перед її лицем так важливо розуміти, що істина зазвичай десь посередині. І, може, в чомусь винні всі? Відповідей на всі запитання не знайти. Наскільки ті, хто говорив зі мною, були щирими? Бог розсудить...

* * *

За останні двадцять років, кажуть, у селі було дванадцять самогубств. Так, час важкий, і Сумщина лідирує в Україні за цією страшною статистикою, але для невеликого села — забагато.

...Юра допомагав на будівництві церкви. Стару зруйнували колись, не перенісши тих, хто був у ній похований. Будівництво йде важко, кажуть, ніби опір якийсь є. Тим швидше, певно, треба закінчити будівництво. Щоб люди знали, який гріх — накладати на себе руки. Щоб діти жаліли батьків, а батьки — дітей. Щоб люди розуміли й співчували одне одному.