Та сама Південна стіна Лхоцзе. Її вершину підкорили тільки двоє.
Так і не здолавши Лхоцзе з південного боку, легендарний альпініст Рейнхольд Меснер назвав шлях на цю вершину «маршрутом ХХІ століття». У його фразі є частка розпачу і захоплення одночасно, що сповна видають норовливу вдачу гімалайського восьмитисячника. Але песимістичний прогноз метра не справдився. У жовтні 1990 року команда радянських альпіністів, серед яких було і п’ятеро харків’ян, таки досягли, здавалося б, неможливого. І хоча зійти на самісіньку верхівку Лхоцзе вдалося лише двом із них, свою перемогу вони називають винятково командним досягненням. Більше того, пережите й понині болить незагоєними ранами й відчуттям того, що безумство хоробрих таки повинно мати розумні межі.
У це важко повірити, але «штурм» крутої вершини тривав... цілий місяць за умов, коли стовпчик термометра вночі опускався до 30–градусної відмітки, а на голову постійно обрушувалися снігові лавини та «дощ» iз крижаного граду. Чим далі вгору, тим складнішим ставав маршрут. Траплялися ділянки, на яких за світловий день вдавалося пройти не більше кількох метрів.
Для зручності 18 учасників команди розбили на чотири групи, які почергово прокладали шлях, розвішуючи мотузки і встановлюючи проміжні табори. Робота була настільки виснажливою і копіткою, що від самого початку стало зрозуміло — до кінця цей маршрут зможуть пройти у кращому випадку дві групи. Решта, незважаючи на особистий вклад у командну перемогу, змушена буде задовольнятися лише думкою про участь в історичному проекті. «Тому серед колег була прихована «здорова» конкуренція, — розповідає учасник експедиції Геннадій Копійка. — Було важливо знати, хто з ким в одній команді піде на гору, яка черговість та графік руху буде на маршруті. Мета — вийти на вершину у складі першої групи, що опиниться найближче до верхівки Лхоцзе».
Сам маршрут вразив своєю складністю. Ділянка на висоті 7500—8000 метрів нагадувала суцільні навісні скелі, якими постійно сходили лавини і сипалися крижинки. Трохи вище наткнулися на монолітну стінку жолоба, де по касках постійно лупили розсипи льодових горошин, діаметром до трьох сантиметрів. Але Михайлу Туркевичу, Геннадію Копійці, Андрію Погорєлову та Володимиру Хитрикову таки пощастило встановити проміжний табір на висоті 8100 метрів, з якого вони після нічного відпочинку запланували штурм самої верхівки. Тоді здавалося, що до перемоги вже рукою подати, тому альпіністи рушили в путь без харчів, примусів, бензину. Прихопили iз собою лише кисневі балони. «Але там виявилася складна ділянка. Суцільні вертикальні сніги, — пригадує Геннадій Копійка. — Я такого ніде не бачив. Береш льодоруб, протикаєш ним сніг і не дістаєш скелю. Ми там і тунелі рили, і гребли головою в цьому снігу. Вже й ніч настала. Дивимося, а до вершини ще далеко. Тоді вирили невелику нішу, пересиділи там ніч учотирьох без їжі, без води, без намету. Мороз 30 градусів. Довелося постійно ворушити пальцями, щоб не відморозити».
Наступного дня голодні й холодні вийшли на маршрут знову. Увесь день пробивалися крізь навісні сніги, рили тунелі. Словом, швидше пливли, ніж ішли. «А пливти вгору надзвичайно складно!» — ділиться пережитим Геннадій Копійка. За його ж словами, десь на висоті 8350 несподівано наткнулися на вбиті у скелю альпіністські крючки й обірване мотуззя. Здогадатися було неважко — це якраз те місце, де рік тому зірвався у прірву польський альпініст Єжи Кукучка. Побачене остудило гарячі голови. Азартне бажання здобути перемогу будь–якою ціною трохи пішло на спад. До того ж угору піднімалися вкрай повільно — до п’ятої години змогли здолати лише сто метрів. Ще одна ночівля посеред вічної мерзлоти могла б закінчитися трагічно, тому спортсмени прийняли рішення спускатися вниз.
Тим часом уся команда вийшла на висоту вiсiм тисяч метрів. А трохи пізніше Сергій Бершов і Володимир Каратаєв змогли піднятися на самісіньку вершину. Ту мить харківський Сніжний Барс (так Сергія прозвали за вправність, з якою він штурмує найвищі вершини світу) пригадує без особливого ентузіазму. «Ейфорії особливої не було, — щиро зізнався він. — Тим більше що кисню у нас вистачило лише на чотири години. Решту часу ми йшли без масок. Мали дуже сильну втому і виснаження. У Володі, як кажуть фізіологи, «настало вимивання кисню на клітинному рівні». Пройшовши п’ять метрів, він зупинявся. Його мучили дуже сильні болі».
Уся експедиція отаборилася на висоті 5100 метрів, коли Сергій та Володимир змогли передати по рації прохання про допомогу. Запала мертва тиша. Команда, члени якої ще кілька тижнів тому вперто змагалися за право першими піднятися на пік неприступного восьмитисячника, тепер нагадувала загін повалених завойовників. Відморожені пальці, пневмонії, ангіни, болячки внутрішніх органів — це далеко не повний список хвороб, що їх «заробили» альпіністи. Кількох спортсменів довелося терміново евакуйовувати до Москви. Вийти у такому стані на маршрут знову — вчинок рівноцінний самогубству. Зголосилися двоє — Туркевич та Копійка.
Удруге піднятися на висоту 8100 метрів Михайло і Геннадій змогли без особливих проблем — iшли вже прокладеним і знайомим шляхом. У них було добре самопочуття, хороший настрій і віра в те, що, надавши допомогу Бершову і Каратаєву, вони й самі зможуть дістатися піку норовливої Лхоцзе. Залишалося тільки заночувати у колись виритій сніжній «барлозі» — й на ранок iз новими силами піти на штурм. Ближче до світанку у їхній рації прохрипіли ледве чутні голоси. Сергій та Володимир почали спуск і просили про допомогу — Каратаєв фактично не міг рухатися без підтримки. Самостійно вниз він не спуститься. Стало зрозуміло — рятівникам власного рекорду не бачити.
Ту мить Геннадій Копійка пригадує з неприхованим сумом. «Змішані почуття охопили нас, — пише він у своїх спогадах. — З одного боку — радість: вершина підкорена, експедиція успішна! З іншого — розчарування: скільки особистих зусиль ми витратили, працюючи на горі, а вершина нам не світить, і лаври переможців дістануться іншим». Особливо тяжко прийняв цю ситуацію Михайло Туркевич, який був однією з найяскравіших зірок радянської команди альпіністів. До цього він уже здійснив iз Бершовим нічне сходження на Еверест i здолав траверс Канченджанги. Експедиція на Лхоцзе сприймалася ним як своєрідний вінець успішної спортивної кар’єри. І ось викладаючись на всі сто на цій клятій вершині цілий місяць і опинившись за крок до мрії, він мав повернути назад, тягнучи на собі тих, кого потім усі назвуть героями! Жоден західний альпініст, який вклав у власну підготовку чимало сил та коштів, і хвилини не мучився б подібним вибором і рушив назустріч власній славі. Геннадій та Михайло повернули назад.
Найвищу ціну за неймовірну перемогу заплатив герой експедиції Володимир Каратаєв. Йому довелося ампутувати всі пальці на руках і ногах. Довгих п’ять років альпініст фактично жив по лікарнях, де йому спочатку просто рятували життя, а згодом харківські лікарі змогли наростити на обрубаних долонях щось на зразок куцих, але «робочих» напівпальців. Поки тривав цей медичний експеримент, росіянин по півроку і більше жив у родинах Сергія Бершова та Віктора Пастуха, а Михайло Туркевич, який на той час уже працював у Москві, допомагав йому ліками. У лихі 90–ті все було дефіцитом — і медикаменти, і гроші. Тривала боротьба за життя підкосила Володимира. На якомусь етапі він почав заглядати у чарку, але потім знайшов у собі силу стати на ноги й дотепер активно працює спортивним функціонером.
Найактивнішими учасниками українського альпіністського руху й сьогодні є харків’яни Сергій Бершов, Геннадій Копійка, Ігор Свергун та Олексій Макаров. На жаль, у п’ятірці харківських героїв більше немає Віктора Пастуха — у 1996 році разом iз кримчанином Геннадієм Василенком він загинув під час сходження на Шиша–Пагму. «У цій експедиції ми зрозуміли, що немає межі людських можливостей, — каже сьогодні Сергій Бершов. — Але якби ми знали, що за перемогу доведеться заплатити аж настільки високу ціну, ми б не полізли. Жодна гора не варта відмороженого пальця».
...Лхоцзе «розташувалася» неподалік від Евересту. І кожен альпініст, який долає пік найвищої вершини світу, з легким сумом дивиться у її бік, бо розуміє — справжній Еверест саме там, у районі Південної стіни цієї неприступної красуні, що зваблює і губить одночасно...
Південну стіну Лхоцзе, висота якої сягає 8511 метрів, до середини 80–х років вважали взагалі неприступною через вертикальний підйом, часті лавини і товщину снігового покрову. Першими зважилися пройти цей надскладний маршрут югославські альпіністи, але здолали тільки 8100 метрів. Слідом за ними у 1985, 1987, 1989 роках на гору пішли три польські експедиції. Їм вдалося піднятися на 200 метрів вище, але їх чекала ще трагічніша поразка. Під час останнього сходження загинув Єжи Кукучка — другий в історії альпінізму підкорювач усіх 14 найвищих вершин світу. Меморіальний знак на його честь, встановлений біля підніжжя Лхоцзе, й тепер красномовно нагадує всім відважним підкорювачам вершин про підступність цього восьмитисячника.
Через рік після поляків тим же маршрутом вирушила команда легендарного Рейнхольда Меснера, проте альпіністи не змогли порозумітися на екстремальній висоті й зійшли на безпечну землю. І ось нарешті у 1990 році в гімалайську експедицію вирушила радянська команда, кістяк якої становили найтитулованіші спортсмени СРСР. Серед членів команди були і висотники, які брали участь у двох попередніх експедиціях у Гімалаї. Але якщо тоді на найвищу вершину світу Еверест змогло піднятися 11 осіб, на Конченджангу — 85, то шлях на верхівку Лхоцзе виявився під силу тільки двом...
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
