Олександр Глушаченко.
Якби художникові Олександровi Глушаченку не випало стати нашим сучасником, його долю, певно, варто було б «намалювати» бодай в уяві. Передовсім для того, щоб збагнути найтіснішу сув’язь не лише поколінь — цілих епох. Судіть самі. Батько його діда був кріпаком. Родину останнього разом із десятком таких самих підневільних сімей пан виміняв за породистих псів і поселив над річкою у мальовничій Писарівці неподалік Полтави. Дід записався у новостворений колгосп останнім тільки після тижневого «перевиховання» в буцегарні, а потім помер від голоду. Батько загинув на фронті у перші місяці війни. Тож на плечі старшого з двох братів, 13–річного Сашка, чоловіча ноша годувальника селянської родини лягла у підлітковому віці. Все те, звісно, не могло не позначитися на його творчій і життєвій борозні...
Раннє дитинство закарбувалося у пам’яті насамперед жахливими картинами Голодомору. В юності не цурався найтяжчої роботи. Працював молотобійцем у кузні, рільником. І пам’ятав слова неньки: «Вчися, синку, щоб не довелося все життя волам хвости крутити». «От ви, шановний, мабуть, вважаєте цей вислів суто фігуральним, — говорить Олександр Петрович. — А я ж крутив волам хвости оцими руками. Навіщо? Лише для того, щоб підняти знесилених від утоми та голоду волів чи биків, які падали з ніг, і знову поставити їх у борозну».
Утікаючи від злиднів, шукав роботу в Полтаві. Саме там набрів на «парканне» запрошення до Харківського училища вжиткового мистецтва. Хоча першими мистецькими уроками для нього стали мамине вишивання та ... розтирання дитячими руками цегли й картоплі для «домашньої» фарби, якою ненька підводила піч у їхній хаті. В училищі треба було опанувати фах оформлювача міських вулиць, будинків культури, всіляких «червоних» куточків, ленінських кімнат тощо.
Піднятися над такою буденщиною допомагали викладачі «старої» школи з числа «недобитої» інтелігенції. Однією з них виявилася колишня дружина відомого письменника Аркадія Любченка Ніна Дудник, яка читала курс історії мистецтв. У позаурочний час вона буквально відкрила допитливому сільському хлопцеві очі на твори Матісса, Ренуара, Моне, Сезанна та інших імпресіоністів з ярликами повпредів «чужого» буржуазного мистецтва. Роботи останніх вражали, захоплювали, але...
Із дипломом майстра алфрейно–художнього розпису в 1950 році приїхав у ближчу до рідного села Полтаву, де спочатку в Будинку народної творчості, а потім у кількох виробничо–художніх об’єднаннях пропрацював 36 років поспіль. «Спеціалізувався» переважно на орнаментах, якими перед святами прикрашали центральні вулиці. Та коли змушували фарбувати велосипеди, знаходив інше місце роботи.
Зрештою, ремісників вистачало й на велосипеди. А для справді творчих людей (на переконання Олександра Петровича, щоб вони просто не спивалися) в обласному центрі влаштовували колективні виставки. На них роботи Глушаченка — переважно пейзажі, натюрморти — помічали, хвалили, деякі навіть «делегували» на такі самі виставки до Києва. Та морального задоволення від того першого визнання одержував небагато. Подібне творили практично всі, хто брався за пензель. А яким буде його персональний, окремішний мазок на тому загальному «полотні»? І чи буде він узагалі?
Із такими думками почав уважніше придивлятися до робіт тодішніх корифеїв. І поступово усвідомлював: наслідувати їх немає сенсу. Пригадував, як іще студентом, ніби заворожений, годинами простоював перед «Хлібом» Тетяни Яблонської. Картину цю з усміхненими трудівницями на заповненому золотим збіжжям колгоспному току тоді вважали ледь не еталонною для мистецтва соціалістичного реалізму. Так, це талановито, майже бездоганно за технікою, але чи справді реалістично? Чи відображена там правда колгоспного буття?
Зрештою, яка ж тоді правда в Олександра «за плечима», у власній пам’яті? А ще — у пухлих ногах матері, змушеної за «палички» трудоднів iз раннього ранку й до пізнього вечора гнути спину на колгоспних полях. Тисячі, мільйони таких, як мати, жінок тримали той колгоспний «рай» на своїх плечах. І був він зовсім не схожий ні на пропагандистський «лубок» із фільму «Кубанські козаки», ні на «хлібне щастя» Тетяни Яблонської...
Із таких роздумів, переживань, внутрішніх заперечень у 1956 році народилися його «Колгоспниці» — вражаюча як за колористикою, так і за сюжетною лінією картина. На ній три жінки з вузлуватими, покрученими тяжкою працею руками й ногами сапають колгоспні буряки і водночас «прополюють» власну долю. Двох із них, зігнутих у характерних позах полільниць, художник умисно знеособив, підкреслюючи типовість образів. І тільки в центральної фігури вистачило снаги та сил підвестися на хвильку, постаючи перед світом без слів і вже, здається, без будь–яких емоцій. За всіх жінок найвиразніше промовляє далека від пшенично–сонячної безхмарності соцреалізму експресія кольорів.
У тих яскравих барвах, де майже немає півтонів, — найпотаємніші думки, найсокровенніші мрії... Вже завтра, здавалося, вони стануть близькими сотням земляків, відвідувачів чергової колективної виставки у Полтаві. Однак спочатку свій присуд «Колгоспницям» належало винести місцевим компартійним культуртрегерам, які «за сумісництвом» виконували обов’язки цензорів. Після їхнього «закритого» перегляду виставкових робіт художника запросили «на килим» до секретаря обкому, котрий опікувався культурою.
— Мої аргументи відскакували від «кураторів» з обкому, як горох від стіни, — пригадує Олександр Глушаченко. — Вони одразу більш ніж прозоро натякнули: якби така «крамола» з’явилася з–під мого пензля раніше, ніхто б зі мною не панькався. Викликали б сюди в кабінет «мистецтвознавців» із наганами — ото й уся розмова. Бо ж, мовляв, де ви бачили таких колгоспниць — у нас же герої, передовики виробництва, ударники праці, а на картині — карикатура на радянську дійсність. Та не лайте мене, кажу, то ж стоїть моя мати... Не хотіли й слухати. Відніс я свої картини додому, повернувся до колег, а вони мені: «Дурень ти! Кому це потрібно? Хочеш згнити в тюрмі?». Тож спочатку подумав: добре, малюватиму глечики, ромашки... Та в душі відчув, що таки на правильному шляху. І хоча добре розумів, що виставляти такі картини мені не дозволять, малював їх уже не для виставок — для себе.
Тож невдовзі створив іще «карикатурнішу» «Бригаду комуністичної праці», пізніше — надто далекий від «життєстверджуючого» соцреалізму «Похорон». Хоча писав, звісно, не тільки «соціальні» полотна. Його пейзажі, натюрморти, мандрівні етюди випромінювали ту ж таки експресію барв і почуттів. Кілька таких робіт, що експонувалися у Полтаві, привернули увагу тоді ще не обтяженого славою «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Режисер приїхав на Полтавщину під час зйомок фільму «Перший хлопець» за сценарієм місцевого письменника Петра Лубенського. Побачивши картини Глушаченка, сам прийшов до нього додому й запросив на розмову до готелю «Театральний». Закінчилася вона запрошенням переїжджати до Києва на роботу за фахом у групі Параджанова. Невдовзі від нього надійшла й телеграма виклику.
— Сергій Йосипович, в якого з собою тоді було обмаль грошей, ще попросив мене придбати у нашому ювелірному салоні обручку для своєї сестри, — пригадує Олександр Петрович. — Я, звісно, виконав те замовлення (гроші він одразу віддав), а заодно прихопив із собою ще й власні подарунки — три свої картини, які йому найбільше сподобалися. Коли прийшов на прохідну кіностудії імені Довженка, не вмів навіть правильно набрати потрібний номер телефону — дівчата тільки сміялися з мого прохання зробити це за мене. Вражала й велика зала, де відомі артисти чекали свого виходу на знімальний майданчик. Побачив там молодого Сергія Бондарчука, якого знав за фільмом про Тараса Шевченка, красунь–актрис. А Параджанов зустрів мене, ніби давнього знайомого. І знову гнув своє: «Нам потрібні такі люди, як ти». Згодом буквально умовляв: «Чого ти тягнеш? Бери он фарби, пензля і фарбуй фон для фільму!». Навіть перепитував, чи є в мене гроші на хабар комендантові гуртожитку, щоб залишитися тут жити. Наступний місяць для мене минув у роз’їздах між Полтавою та Києвом. Увесь цей час при зустрічах ми з Параджановим спілкувалися, дискутували, він запрошував мене додому в однокімнатну квартиру, знайомив зі своєю дуже симпатичною дружиною–білявкою.
— А про що ви розмовляли з майбутнім генієм? І чому, зрештою, не пристали на його пропозицію працювати разом?
— Говорили ми переважно про мистецтво, — каже Олександр Петрович. — Але не про соціалістичний реалізм. Іще я запитував, чого ж він приїхав в Україну, де йому не дадуть «пробитися», розправити крила. «Мені Довженків дух потрібен, — говорив Параджанов. — А він — тільки в Києві». Все те, звісно, не могло не вабити. Тож я в Полтаві вже навіть з обліку знявся, трудову книжку забрав, а потім усе ж передумав... Чому? Бо треба було зриватися з «насидженого» місця й вирушати практично у невідомість разом із дружиною та маленькою донечкою. Дошкуляли й інші обставини. Масштабність особистості Сергія Параджанова розумів уже тоді. Як і те, що такі люди буквально поглинають тебе всього. А мені, якщо відверто, «розчинятися» в комусь, нехай навіть геніальному, й загубитися у титрах фільмів зовсім не хотілося. Тож із Сергієм Йосиповичем довелося попрощатися.
Розмови ті з видатним майстром він запам’ятав на все життя. Не забував і настанов Ніни Якимівни Дудник, інших викладачів училища. Це дозволяло виробити своєрідний «імунітет» проти пристосуванства, додавало сил, снаги писати й «шухлядні» твори. Скажімо, картину «Культ особи» iз зображенням Сталіна за трибуною, яку «облизують» язики кривавого полум’я, що пробивається, здається, iз самісінького пекла, намалював іще в 1960 році. Утім десятки років цей вождь народів далі домашніх закутків «не виходив».
Зрештою, й до своєї першої персональної виставки митець не з власної волі «доріс» тільки в 1990 році, тобто у пенсійному віці. За більш ніж півстолітнє служіння мистецтву Олександр Петрович так і не «дослужився» не те що до почесних звань і нагород — навіть до членства у Спілці художників. Як кажуть, у фаворі тоді були зовсім інші... А от у новітню академічну «Енциклопедію сучасної України» потрапив. У п’ятому томі статтю про нього проілюстровано саме «Колгоспницями». І хоча менша за сірникову коробку чорно–біла репродукція, звісно, не дає повного уявлення про картину, навіть нефахівцеві зрозуміло: маємо справу не лише з досконалим твором мистецтва — ще й з історичним документом епохи.
Зазначимо, що художник не звик прикрашати не тільки радянську дійсність. Тож, скажімо, на своїй другій персональній виставці, що відбулася в часи «розвинутого кучмізму», презентував портрет тодішнього Президента в оточенні «танцюючих чоловічків» з якогось нібито африканського племені... Прикро тільки, що подивитися на його роботи, як і раніше, непросто. Картини Глушаченка «розбрелися» переважно по приватних колекціях. Один із колекціонерів, полтавець Віктор Коваленко у своєму просторому будинку створив своєрідний музей його полотен. А на запитання власкора «УМ», чому серед десятків значно відоміших художників обрав саме Олександра Глушаченка, Віктор Миколайович відповів коротко: «Так він же стовідсотково наш, український».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
