Цап–царап, ваші документи!

Днями автор цих рядків мав незвичайну можливість спілкування з людьми, які відрекомендувалися співробітниками міліції. Сталося це у Києві поблизу вулиці Генерала Наумова. Йдучи на зупинку маршрутного таксі, ще здалеку помітив чотирьох хлопців і дівчину, які, переминаючись iз ноги на ногу, чогось чекали. Проминувши компанію, навздогін почув жіночий голос: «Молодой чєловєк, можна вас на мінутку?». Першою думкою було просто проігнорувати звернення, адже, по–перше, район мені зовсім не знайомий. По–друге, спілкуватися з натовпом молодиків віком 28—30 років, «мажорно» одягнених, бажання не було.

Зрештою, повага до слабкої статті переважила секундні сумніви, тому таки підійшов до компанії. Яким же було моє здивування, коли замість прокручених у голові варіантів «угості сігарєткой» чи «как пройти...» молода дівчина на високих підборах з яскравим макіяжем витягла з сумочки щось дуже схоже на... посвідчення співробітника міліції. «Прєд’явітє ваші документи! — юна пані враз перетворилася на серйозну ділову леді. На моє запитання, хто її супутники і, даруйте, з «якого переляку» я повинен відрекомендовуватися незнайомим людям, решта хлопців теж «світанули» чимось схожим на посвідчення міліціянтів. Хоча, варто зазначити, бодай прочитати, ким є ці «борці зі злочинністю», не вдалося — якісь документи у жовтій обкладинці з написом «міліція» зникли в їхніх кишенях так само швидко, як і з’явилися.

Далі спілкування відбувалося за таким сценарієм: поки автор цих рядків діставав посвідчення особи, один iз хлопців упритул наблизився до мене iз запитаннями «гдє жівьотє?» і «что здєсь дєлаєтє?». У відповідь я пояснив, що звітувати, з якою метою я тут, а тим паче повідомляти домашню адресу я не буду, оскільки це є порушенням моїх прав. Заради справедливості, слід сказати, побачивши моє посвідчення, здивовані молодики вибачилися і більше запитань не ставили. Та найцікавіше було далі: потупцювавши три–чотири хвилини, молодики перейшли на інший бiк вулиці, де сіли в автомобіль iз приватним номерним знаком «ВХ 7750АЕ» і поїхали у невідомому напрямку.

Я не стверджую, що ці люди не є співробітниками міліції, але й на формених «оперів» вони явно не «тягнули». Відверто кажучи, складалося враження, що компанія явно кучкувалася у приватних справах (можна лише здогадуватися, в яких), не очікуючи, що в мене виявиться посвідчення, а не, приміром, студентський квиток якогось ВНЗ. Утім це все лише здогадки. Приміром, речник столичної міліції Володимир Поліщук у коментарі «УМ» підтвердив, що, якщо це були правоохоронці, вони мали право «не по формі» й без спецавтомобіля перевірити мої документи. «Якщо це оперативні співробітники, право зупинити й перевірити документи дає їм міліцейське посвідчення, яке вони пред’явили. Підробити його нині неможливо. Якщо людина все ж сумнівається в тому, що її зупинили міліціонери в цивільному, нехай викликає міліцію за номером «102», — порадив пан Поліщук.

Утім, чи не можуть співробітники МВС, використовуючи службове посвідчення, керуватися якимось особистими інтересами і як перевірити, що вони дійсно перебувають на оперативній роботі? Є і зустрічне запитання: чи знає пересічний громадянин, яким є справжнє посвідчення міліціонера? Сумніваюся. Як і в тому, що молоді люди дозволили б мені прискіпливіше роздивитися їхні документи і вгледіти на них якісь голограми (хоча уявлення не маю, як вони мають виглядати). Проігноруємо той момент, що автору, який дуже поспішав, довелося витратити свій час, незаплановано спілкуючись iз людьми, про яких донині не знає, чи дійсно вони працюють у МВС. Врешті–решт, якщо, як каже пан Поліщук, молодики могли перебувати на оперативному завданні, то чому їх було п’ятеро (!) в одному місці, приблизно одного віку (чи, бува, не є ці люди студентами якогось вишу МВС)? З іншого боку, якщо припустити, що правоохоронці перебували на оперативному завданні, чому раптом сіли в авто з приватними не столичними (!) номерами й швидко поїхали з місця оперативної служби, яке вимагало присутності аж п’ятьох співробітників МВС?