Міфологія життєписів

Дволикий Янус української класики

Михайло Коцюбинський — один із небагатьох українських класиків, котрого залюбки публікували в Європі. Зарубіжні читачі одразу оцінили переклади: автор з невідомої України спромігся на те, чого даремно прагнув багато хто з європейських літератів — бути різним у межах навіть одного оповідання. «В одному творі об’єднано, здавалося б, несумісні елементи: у всій своїй повноті вони не тільки не порушують, а навпаки, творять гармонію вищого порядку», — пише про Коцюбинського–модерніста літературозна­вець Ярослав Поліщук у книжці «І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський. Літератур­ний портрет». Са­ме цією розвідкою київське видавництво «Академія», яке активно утверджується у сеґменті біографічної літератури, започаткувало нову серію «Життя і слово»

Багатоликість Коцюбинсь­кого, яку подобають читачі, водночас заводила на манівці багатьох теоретиків. Книжка Я.Поліщука — це насамперед нове прочитання критики про нього. І зіставлення тих різних трактувань часом просто дивовижні. Наприклад, радянське літературознавство міцно припнуло було письменника до критичного реалізму з його декоративним співчуттям «маленькій людині». Натомість наш дослідник упевнений, що саме Коцюбинський чи не найбільше прислужився перегляду стильового канону ХІХ століття: «Манера побутового реалізму І.Нечуя–Левицького та Панаса Мирного наприкінці століття виглядала вже певним анахронізмом», — а Коцюбинський просто кохався на всіляких літературних хай–теках, його вабили передусім нерозкриті потенції Слова.

До речі, ще на початку 1920–х років український критик В.Коряк пробував дискутувати з тими, хто називав Коцюбинського «співцем упосліджених робітників та селян», — назвав свій нарис про нього цілком однозначно: «Поет української інтелігенції». Але такий автор пролетарській культурі був ні до чого, і Корякову оцінку усунули з усіх подальших публікацій.

Відтак головним твором Коцюбинського проголосили­ роман «Fata morgana». Лише в наші часи Михайлина Коцюбинська змогла написати: «Спро­би перенести у твір ідеологічну схему обернулися непереконливістю». Я.Поліщук іще категоричніший: «Fata morgana» — «творча невдача». Більш за те: роман, що його у підручниках іменували «закликом до революції», за неупередженого погляду виявився діаметрально протилежним офіційним оцінкам. Я.Поліщук вважає, що автор намагався проілюструвати «фатальну ілюзорність віри в можливість революційного вирішення суспільних конфліктів... Революція — fata morgana».

На цьому прикладі добре видно, що комуністична ідеологія не цуралася цілковитого перекручення фактів, навіть коли ішлося про класика. І водночас ані словом не прохоплювалася про деякі справді новаторські прояви. Як–от: Михайло Коцюбинський першим із відомих письменників торкнувся теми повноформатного колонізаційного наступу Росії на кримських татар.

Ярослав Поліщук пише, що «рішучий перегляд оцінки» творчості класика стався лише у першій половині 1990–х у дослідженнях Юрія Кузнєцова та Віри Агєєвої. Звичайно, для реставрації–реабілітації класика вони зробили чимало. Але чомусь водночас забуто блискучу піонерську передмову Валерія Шевчука до вибраного М.Коцюбинського — «Що записано в книгу життя», котре вийшло якраз у ті роки у харківському «Фоліо». Прикметно, що це була перша книжка задуманої В.Шевчуком та Р.Корогодським серії «Українська література ХХ століття», де планувалося публікувати переважно невідомих або перекручених цензурою письменників, — і саме Коцюбинському «довірили» відкрити материк упослідженої української класики.

У тій статті В.Шевчук виклав своє бачення спадкоємності у назагал пошматованому українському літературному процесі. Місце Коцюбинського (традиції і впливи) визначено так: Г.Сковорода й М.Гоголь — М.Коцюбинський — В. Під­могильний та Ю.Янов­ський — Є.Гуцало і Г. Тютюнник. Там же В. Шевчук торкнувся проблеми двоїстості образу Коцюбинського, яка й дозволяла по–різному трактувати його творчість. «В письменнику зразу вгадувався джентльмен», — пише сучасний дослідник, ніби полемізуючи зі своїм попередником, Михайлом Євшаном. Той характеризував Коцюбинського прямо протилежно: «І ката, і героя він любить як артист... Він артист — чоловіка нема». Та хоч Ярослав Поліщук і взяв до назви книжки частину цієї красивої фрази, в суті справи він солідаризується швидше з В.Шевчуком, фіксуючи, як Коцюбинський повсякчас коливався між песимізмом та віталізмом і в житті, і на письмі.

«Він у всьому двоіпостасний... але щоб зрозуміти це наочно, треба хоч коротко переглянути його життя», — зазначає В.Шевчук. Оцього якраз трохи бракує книжці Я.Поліщука. Наприклад, пише: «Рік 1909 не був удатний для творчості: написано тільки одну новелу «Дебют». Й лише з інших джерел довідуємося, що тоді письменник сильно хворів. Або таке: «В 1911 р. М. Коцюбинський нарешті зміг здійснити давню мрію та стати професійним літератором. «Товариство розвою української науки і штуки» призначило йому довічну пенсію». Знов–таки доводиться звертатися до інших книжок, аби дізнатися, що підтримав письменника знаний меценат Євген Чикаленко. Цікаво було би більше взнати і про півроку роботи Коцюбинського оглядачем газети «Волинь», де він вів рубрику «Свет и тени русской жизни».

Утім годі ставити на карб авторові рецензованої книжки те, що він і не планував робити. Для Я.Поліщука факти реальної біографії письменника важать насамперед тоді, коли потверджують результати його власної методики. А вона така: «Прозова творчість письменника може бути розцінена як символічна біографія». І тут, аналізуючи твори Коцюбинського (і вивершуючи тим самим його «символічну біографію»), літературознавець показує себе майстром. Надто тоді, коли зіставляє манеру Коцюбинського з модними у тогочасній Європі інтелектуально–мистецькими напрямами: спочатку імпресіонізмом, далі — фройдизмом. Та головне, повторюся, що зробив Я.Поліщук, — дав переконливу порівняльну картину усіх попередніх критичних збочень та прозрінь стосовно життя і творчості Михайла Коцюбинського. І тим самим книжка «І ката, і героя він любив...» фактично заміщає десятки раніше написаних томів про цього класика.

Сексуально стурбований поет ґвалту

В інший спосіб укладає письменницьку біографію філософ–літератор Петро Кралюк — але знов–таки для кардинальної корекції хрестоматійного канону. Цього разу йдеться про Миколу Островського в повісті «RE–анімація» (Луцьк: Твердиня). Тут кожний реальний біографічний факт вельми значущий. Ось віднайдена в партархіві автобіографія М.Островського, писана ним для вступу в партію: «У ній абсолютно нічого не говориться ні про участь майбутнього письменника в громадянській війні, ні про будівництво ним вузькоколійки», — пише дослідник. Отже, маємо черговий випадок радянського перебріхування, як це було зі створенням «героїчних образів» Чапаєва, Щорса, Гастело і Матросова (та й штурму Зимового палацу також). Але навіть за комуністів такі речі не робили безпідставно, задля чистої любові до мистецтва містифікації. П.Кралюк вважає, що «творення культу Островського мало заданий і цілеспрямований характер. Воно припало на період українського Голодомору».

Достеменно відомо, що колись у Шепетівці таки жив юнак на ім’я Микола Островський. У пубертатному віці зазнав психологічної травми. Згодом вона оформилася у садо–мазохистський комплекс. А такі особистості, як відомо з історії світової літератури, вельми спраглі до писання. «Як гартувалася сталь» в першій чернетці писано українською мовою», — коментує останні архівні знахідки П.Кралюк. Рукопис потрапив до редакції і пішов вище, до Москви, — бо рецензентів вразила непохитна віра автора у власну вигадку. Фактично, це було тогочасне героїчне фентезі за мотивами ранньої радянської історії. Островський постав перед їхні очі новочасним кобзарем.

А далі «над твором серйозно попрацювали «редактори», фактично співавтори. Це — Марк Колосов, Ганна Караваєва, Олек­сандр Сера­фімович та інші. Фактично написання роману мало колективний характер». Уся ця інформація міститься у тій частині книжки, що має назву «Примітки». В основному ж белетристичному тексті уявно віддзеркалено, як сексуально стурбований поет ґвалту, вже будучи прикутим хворобою до ліжка, дискутує із власною совістю. «Огидні речі теж бувають приємними. Хіба не так, друже?» — під’юджує вона його. І поблажливо докидає: «Тільки Раї не треба було брехати, що сліди від різок — це сліди від шрапнелі» (Рая — реальна, самовіддана дружина «славетного героя–письменника»; а шрами на сідниці лишив колись його дореволюційний роботодавець, яко покарання за грубе порушення трудової дисципліни). Й насамкінець читач спостерігає за реакцією М.Островського на розмову за дверима його спальні, де зібралися оті «співавтори» в очікуванні авдієнції у «знаменитості»: «Ви прекрасно знаєте: хлопець він малограмотний, писати не вміє... Його біографія не набагато правдивіша за його твори. Він гарно використовує радянську владу. Більшість із нас близько не має того, що отримав цей графоман–початківець».

Хоч як дивно, але після цих сенсаційних викриттів хочеться перечитати обидві книжки Миколи Островського. Тексти, які дійшли до друку, направду зладнані високопрофесійно. А знати, з огляду на нововідкриту інформацію, як працюють міфотворчі технології — і цікаво, і корисно.