Таємниці карпатського ворожбита

Інтрига довкола черниківського «володаря духів» закручувалася хвацько. Першу «страшилку» про діда Михайла я почув років iз п’ять тому. Тема про лісовиків, мавок, чугайстрів та втаємничених карпатських ворожбитів «випливла» сама по собі, коли до півночі разом iз місцевими лісниками грілися біля вогню в дерев’яному будиночку на горганській полонині Нивка, розташованій між горами Великий і Малий Медвежики. У пічці весело потріскували смолянисті смерекові дрова, від чого багряні відблиски загадково стрибали по дерев’яних стінах і завішених сутінками кутках. Обстановка якраз спонукала до розмови про містичні історії, в які гуцули дотепер вірять майже так щиро, як у Всевишнього.

Рекетири тікали, як побиті пси

Тепер точно не пригадую, хто саме з двох лісників — Ярослав Дзебчук чи Юрій Ференчук — розповів про показову «екзекуцію», вчинену незадовго до того дідом Михайлом над зухвалими надвірнянськими рекетирами. Знахабнілі здирники десь прочули, що відомий в окрузі ворожбит нібито отримав чималу суму грошей за лікування якогось столичного багатія, тож приїхали в Черник, аби дід «відстібнув» частину прибутку. Добравшись тряскою гірською дорогою до бажаного обійстя, рекетири вибралися iз джипа і, перестрибнувши низенький паркан, нахабно посунули на подвір’я. Та раптом якась невидима сила відкинула їх назад, за огорожу. Спробували вдруге — теж відлетіли на вихідні позиції. Затим із хати вийшов похмурий господар і попередив: «Хлопці, забирайтеся геть по–доброму». Коли отетерілі прибульці, як побиті пси з підібганими хвостами, позадкували до свого позашляховика, дід Михайло кинув їм навздогін: «Провчу ще вас, як виїдете iз села».

Що мав на увазі загадковий горянин, непрошені гості зрозуміли невдовзі, коли опинилися на дорозі між Черником і Зеленою. Джип несподівано почав утрачати керування, кілька разів з’їжджав на узбіччя, аж поки не перекинувся догори колесами. На диво, ніхто з пасажирів і водій не постраждали — на них не було жодної подряпини. Чи не виявився переляк іншим способом, невідомо — штани рекетирів ніхто не перевіряв. Та про нечувану досі оказію вони з острахом переповідали своїм «крутим» приятелям. Так таємне стало явним далеко поза межами Черника.

Замість духів — голос екс–Президента

Про надприродні здібності діда Михайла довелося почути ще кілька разів, проте вийти з ним на контакт ніяк не вдавалося. Знаючі люди застерігали: він ні з ким, окрім невеликого кола давніх знайомих, не спілкується, приймає хворих тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу. В інші дні стороннім до нього вхід суворо заборонений, тим паче журналістам, яких не підпускає на гарматний постріл. Зрештою, шанс з’явився, коли пообіцяв допомогти, «чим зможе», один впливовий чоловік, який працює в Чернику. Він же попередив: якщо дід Михайло погодиться на зустріч, що малоймовірно, то, боронь Боже, виявити щодо нього насмішку чи ще якісь зверхні натяки — це може закінчитися плачевно.

Озброївшись дружніми порадами та попросивши на всяк випадок заступництва Богоматері, статуя якої стоїть біля недобудованої каплички в центрі села, автор цих рядків у супроводі місцевого жителя Михайла вирушив у напрямку гори Березовачка. На її схилах у середині п’ятдесятих років минулого століття прийняв останній бій славний полковник УПА Микола Твердохліб на псевдо Грім.

Кам’яниста, розмита частими дощами дорога з напівзруйнованими мостами піднімалася все вище і вище. Побачивши, що кореспондент на незвичному маршруті через півгодини почав трохи збавляти взятий високий темп, мій провідник посміхнувся: з півдороги, каже, ми, може, вже й пройшли. Чим далі, тим довшими ставали незаселені відтинки шляху, обабіч якого шуміли смереки. На одному з таких переходів і трапилася перша містична пригода. З лісу, здавалося, почувся якийсь дивно знайомий голос. Спершу я не особливо звертав на це увагу. Та ми йшли далі безлюддям, а голос не відступав. Грішним ділом подумалося, що це дід Михайло вислав «духів», аби завернути нас назад. Побоювання посилилися, коли почав підозріло прислухатися до незрозумілих звуків і мій провідник. Ми нерішуче зупинилися. І раптом усе стало ясно: за спиною у моїй сумці якимось дивним чином увімкнувся диктофон із записом прес–конференції Віктора Ющенка, що відбулася напередодні. Звідти й чувся знайомий голос. Можна було посміятися, та нас обох на жарти щось не дуже тягнуло.

Спадок Чеп’юка — «темний»?

Спілкуючись із мешканцями Черника, я зрозумів, що між селом і дідом Михайлом існує певна «санітарна» зона відчуження за принципом «він нас не чіпає, ми його — теж». З усього видно, що цілителя тут якщо не бояться, то принаймні остерігаються. Хоча в критичних ситуаціях саме в нього шукають порятунку. Лісник Славко, з яким удалося трохи погомоніти на автобусній зупинці, підтвердив, що при укусах змій їхній дід — єдиний рятівник. «Мого племінника, який мав зо три роки, вкусила було гадюка, — розповів охоронець лісу. — Язик так набряк, що вивалювався з рота. Лікарі нічого не могли вдіяти, тому порадили чимшвидше шукати знахаря. Мій тато–небіжчик повіз хлопця до діда Михайла. Коли поверталися назад, язик майже цілком сі повернув на своє місце».

«То дід же, — кажу панові Славкові, — добро робить, бо рятує односельців. А ще розповідають, що він в один момент підвищує в корів жирність молока». — «Так то так, — відповів він, — але йому, мабуть–таки, помагають темні сили». — «Та він же по великих святах нібито до церкви ходить». — «Ну то й що, — не здавався випадковий співрозмовник, — і до церкви можна з різними намірами ходити».

Кого мають на увазі черниківці, натякаючи на «злих духів», я почув iз вуст уже іншої людини. Як розповіла одна освічена тутешня жінка, котра не захотіла з певних причин називати своє ім’я, їхній ворожбит (тоді ще не старий чоловік) нібито отримав у спадок невидимого слугу, про якого проти ночі не можна згадувати, від далекого родича діда Чеп’юка. Той дід також жив у Чернику й умів відмовляти укуси змій, а якщо до нього зверталися, то й допомагав виходити зі скрутних ситуацій. Проте масовим лікуванням не займався. Якось один місцевий ґазда пожалівся Чеп’юку, що голод безнадійно обсів його оселю. Дід пообіцяв чимось підсобити. «На світанку, — розповідає жінка, — дружина того бідаки проснулася від несподіваного вихору, що пронісся хатою. Потім скрипнули й зачинилися двері. Вона з подивом побачила на долівці кілька важелезних мішків збіжжя. Розбудила чоловіка, і коли той боязко виглянув надвір, то помітив, як на ґанку сидить молодий білявий хлопець і витирає рукою піт із коротко підстриженого чуба. Через мить незнайомець зник, як марево. У нас кажуть, що того слугу разом із килимом дід Чеп’юк передав у спадок Михайлові, бо інакше не міг відійти в потойбічний світ, коли настала його пора»...

Холодний прийом

Аж ось на пагорбі за черговим потічком показалося дідове обійстя й почувся войовничий різноголосий собачий лемент. Десь у глибині душі заворушився сумнів: чи не даремно ми сюди пхалися, аби, впіймавши облизня, повернутися в село.

На гавкіт із літньої кухні вийшли дві молодички. Одна з них підкреслено непривітно застерегла: «Дідо сьогодні нікого не приймає». Я примирливо повідомив, що не лікуватися сюди прийшов, а як кореспондент відомої газети хотів би поспілкуватися з неординарним цілителем. Почувши журналістський дух, агресивні особи жіночої статі ледь відразу не випхали за ворота. Виручив мій провідник. Михайло зайшов до хати і почав умовляти господаря оселі. Як з’ясувалося згодом, дід Михайло колись приятелював із його тестем, і цей факт зіграв вирішальну роль. Та час переговорів тягнувся невмолимо довго. Я краєм ока почав приглядатися, чи не майне десь поблизу «білявий вихор». Після всього почутого неспокій посилювався від тягучої невідомості.

Нарешті двері відчинилися. У худорлявому настороженому чоловікові, одягнутому в теплу безрукавку та взутому в гумові чоботи, я спершу не роз­гледів ворожбита (чомусь він видавався мені зов­сім іншим). Проте сумніви розсипалися від різкого запитання: «Що вам треба?» Я щось заїкнувся про поради нашим читачам щодо лікування народними методами, але цибатий чоловік владно обірвав мої потуги словами: «Однакових порад для всіх немає — лікувати треба кожну людину окремо».

Помічаю, що в діда майже немає зубів, лише де–не–де блищить кілька поодиноких золотих коронок. Як відомо, від браку фтору страждають усі горяни.

— Коли вам відкрилися унікальні здібності? — намацую ґрунт під ногами і вмикаю диктофон.

— Які здібності? — ворожбит дивиться кудись далеко наді мною, тому зовсім не видно виразу його обличчя.

— Кажуть, сюди їдуть люди звідусіль, а вас возили лікувати пацієнтів до Києва, Тбілісі і навіть у Німеччину.

— Ну то й що?

— Але ж не кожному це дано.

— Ну то й що, що не кожному. Я собі роблю по–своєму і не маю права про те нікому сі сповідати.

— То у вас є свої секрети?

— Звісно, що є.

— У вашому роду теж хтось цим займався?

— То й що, що займався. Це нікому не розказується.

— Скільки вам років?

— Багато вже.

— Як ваше прізвище?

— Я не хочу називати прізвища.

— Вас можна сфотографувати тут біля хати?

— Ні, й не здумайте цього робити, — різонув мене поглядом.

Помічаю кригу в його очах, що дивляться в різні сторони.

Упав, опритомнів — відкритий перелом

Розмова явно не клеїлася. Мабуть, думаю, через хвилину–другу доведеться повертати голоблі. Та раптом, наче за чиєюсь підказкою, запитав діда Михайла про те, як йому зимується на безлюдді, коли все довкола замітають сніги. «Йой, замітає так замітає, Боже–Боже, — голос старого втрачає попередню сталеву гостроту. — Немає ніякого зв’язку зі світом. А треба ж бо худобу обходити. Там (показує праворуч) на горі стайня».

Згадка про Бога мене підбадьорює, та й дідів погляд теплішає. Господар важко опускається на покладену вздовж стіни драбину. І це — добрий знак, що бесіда триватиме. «Нога болить, — зізнається. — Отут коло хати впав. Ніс воду напувати худобу, послизнувся, і кістка на нозі тріснула згори аж донизу. Лежав у лікарні, бо був відкритий перелом. Апарат на нозі носив п’ять місяців і лише недавно зняв. Болить, а мушу робити, бо то ніхто за мене не зробить. Маю худобу — з чогось же треба жити. І бараболю треба садити, то як без гною? Хоча цей рік посадив шість мішків бараболі, а вибрав два».

Звертаю увагу на великий почорнілий дерев’яний хрест, закопаний на краю подвір’я. Перехопивши мій погляд, дід Михайло пояснює: «То ще мій прадід поклав за Польщі. Уже підгниває. Я тут народився, а родичі збудували мені хату там нижче, де ви проходили. Нас у батьків було двоє синів». І дід почав неквапливо розповідати про свої молоді літа. Менший брат пішов учитися в місто, та там i осів, а старший мусив, скільки себе пам’ятає, коло худоби гарувати. Брат кликав до себе, але дід не захотів, бо там «дихати нічим» і «без худоби вже не може». Хоча міг навіть недавно стати киянином. «Один пан, якого я вилікував, хотів подарувати мені під Києвом добрий будинок, — хвалиться. — Казав, аби брав із собою одну корову — там буде їй де пастися. Та де ж то старому вже вирушати в світи. Як писав Тарас Шевченко, наймиліший той край, де ти народився, бо «там кожне деревце знайоме і дуби старії, там лишились усі мої літа молодії».

«Люди багато чого вигадують про мене»

Щось мені не пригадалися ці Шевченкові рядки і точність їх цитування, та дідова сентиментальність додала сміливості.

— Про вас розповідають у селі дивні історії, в які важко повірити. Що ж ви зробили з тими надвірнянськими рекетирами?

— Не пригадую. Та й люди багато чого вигадують про мене. Аж такого загадкового, як вони байкують, немає.

— Але ж ви, мабуть, володієте чимось таким загадковим?

— Якби не володів і не допомагав, то до мене не їхали б із далеких світів.

— Ви нікому не відмовляєте?

— Чого б я відмовляв. Якщо людина слаба, то й лікую. Та задавнені хвороби піддаються важко. Я це відразу бачу і не беруся за лікування.

— Ви, чув, і фітотерапією займаєтеся. Зілля самі збираєте?

— А хто б мені допомагав. Кожна травинка має свій час. Роблю мазі й настоянки, але про це сі не розказую.

— У селі ви часто буваєте?

— Ні, нема по що туди ходити.

— Чи не кортить поспілкуватися з колегами–цілителями?

— Нікуди не їжджу, нікого ні про що не питаю. Сиджу вдома, бо мушу худобу обходити, мушу тяжко, дуже тяжко робити — з ранку до пізнього вечора.

Я вже знав iз розповідей, що дід Михайло взяв собі спершу для лікування, а потім нібито й усиновив якогось чужого хлопця. Він йому служить вірно й безвідмовно: де дід скаже бути, звідти ні на крок не відступає. За прогнозами черниківців, саме він стане спадкоємцем дідових таємниць.

— Ви ж мусите комусь передати свій досвід чи ні? — запитую.

— Якщо хтось годен узяти, то передам. Йому не вільно буде ні горілку пити, ні чимось іншим поганим сі займати. Не кожен то зможе витримати.

Дід Михайло підвівся. Без слів стало зрозуміло, що «аудієнція» завершилася. Я подякував за розмову і почув у відповідь: «Ходіть із Богом».

Читати думки — суща дрібниця

На зворотному шляху, а спускатися вниз довелося кілометрів зо п’ять, зустрічні мешканці села віталися традиційним «Слава Ісусу Христу!» й неодмінно цікавилися, чи «приймив», тобто прийняв, мене дід. Поки ми йшли в напрямку Березовачки, в Чернику багато хто вже знав, що до ворожбита в неприйомний день подався кореспондент «України молодої». Коли чули у відповідь, що дід таки «приймив», дивувалися не менше, ніж я. І мало не кожен цікавився моїми відчуттями, особливо тим, чи читав дід мої думки. Казали, що для нього це — суща дрібниця. «Моя сусідка чимось слабувала і вирішила піти до діда Михайла на зцілення, — довірливо розповідає жінка років п’ятдесяти. — За компанію взяла з собою подругу, хоча та не хотіла, аби знахар їй за гроші поправляв здоров’я. Казала, ліпше я за них куплю цукерок — і сама з’їм, і дітей пригощу. А далі було так. Перша жінка вийшла від діда такою щасливою, як на світ заново народилася. Побачивши такий результат, «та, що не хотіла» теж пішла на прийом. Коли почала розплачуватися, дід Михайло сказав: «Забери гроші, мені не треба. Купиш собі цукерок». Жінка вийшла від нього ні жива, ні мертва».

Між іншим, усі мої співрозмовники як один зауважували — і це в їхніх очах великий плюс, — що дід Михайло не має «прейскуранта» на свої послуги: хто скільки дасть — та тому й спасибі.

... Вражень за цілий день назбиралося під зав’язку. Все почуте й побачене не вкладалося в якийсь зрозумілий логічний ланцюг. Вочевидь без містифікації тут навряд чи обійшлося, хоча здоровий глузд теж мало що пояснював. Може, розгадку треба шукати в особливостях світосприйняття горян, зокрема мешканців Черника, які передаються з покоління в покоління. Ще століття тому в це село, яке тоді називалося Зелениця, прибув перший учитель Антін Онищук. Із вуст місцевих жителів він записав унікальні розповіді, опубліковані згодом у його відомій етнографічній праці «Матеріали до гуцульської демонології». Та це вже — інша історія.