— Пане Руслане, вам погрожували під час допиту 8 вересня?
— Натякали, щоб я подумав про кар’єру, сім’ю. І, можливо, краще б пішов працювати до школи. Після тієї «зустрічі» повторно вже не викликали, але порушили кримінальну справу. В мене вилучили історичні документи, що збирав десять років у приватних колекціях, архівах, у тому числі — в галузевому державному архіві СБУ. То досить цінний масив матеріалу, який відновити складно, а в деяких випадках — неможливо. Мої особисті речі вилучили незаконно, без належних санкцій і процедур. Адже жодним законом не передбачено процедуру перешкоджання професійній діяльності історика. Так само зі службових приміщень музею–в’язниці вилучили два ноутбуки і зовнішні носії з матеріалами для майбутньої експозиції діяльності шістдесятників, дисидентського руху, спогади учасників українського збройного підпілля, зібрані впродовж останніх двох років. Копій цих записів немає. Яку «державну таємницю» шукали в сучасних інтерв’ю людей, які пройшли тюрми, табори — не відомо. Відбувся тиск iз метою припинити поширення історичних досліджень та архівних матеріалів.
— Відома реакція громадськості на це затримання, нещодавно ПАРЄ різко оцінила діяльність СБУ. А чи ви особисто намагалися щось з’ясувати?
— Скерував голові СБУ заяву з проханням пояснити дії його підлеглих і повернути відібрані у мене особисті речі. Написав скаргу в Генпрокуратуру. Поки чекаю відповіді. Юристи з Харківської правозахисної групи і Української Гельсiнської спілки допомагають мені.
— Музей «Тюрма на Лонцького» невдовзі з підпорядкування СБУ перейде до Інституту національної пам’яті, очолюваного комуністом Солдатенком. Можна очікувати змін у роботі музею?
— Меморіал «Тюрма на Лонцького» відкрито з ініціативи громадськості у приміщенні, де діяли каральні органи трьох окупаційних влад: польської, німецької та радянської. Самі стіни в’язниці вже є пам’яткою, яку потрібно зберегти, щоб не забути про жахіття тоталітаризму, які пережив український народ. У тоталітаризму було одне завдання — нищити своїх опонентів — байдуже якими методами: чи у газовій камері, чи пострілом у потилицю в катівнях НКВС. Злочини проти людства не мають строку давності. Місія музею — для наступних поколінь засвідчити не лише пам’ять про трагедії, а й показати незламність визвольної боротьби українців. Переконаний: жоден державний чиновник не перепише і не заховає нашої історії!
— Проте святкуємо ж помпезно перемогу у Великій Вітчизняній…
— Україна у Другій світовій війні не перемогла, а зазнала мільйонних жертв. Якщо ж говорити про визвольний рух, то УПА, збройно програвши, ідеологічно абсолютно перемогла. Чин українських повстанців став згодом поштовхом до продовження такої боротьби в СРСР, але іншими методами — дисиденти, а згодом масовий національно–демократичний рух і здобуття Незалежності засвідчили перемогу ідей УПА. Від методів і тактики УПА багато чого запозичив Че Гевара, афганське підпілля. Дуже детально українську партизанку вивчали у штабах армії США.
— Німецький тоталітаризм засуджено, дочекаємось, коли на міжнародному рівні засудять московсько–більшовицький?
— Європарламент це вже зробив. Питання: чи ми засуджуємо ту систему? На офіційному рівні — вже ні. Відкриття пам’ятника Сталіну в демократичній державі є блюзнірством. У країнах Східної Європи, що звільнились від панування радянського тоталітарного ярма, вiдбулися процеси з відновлення національної пам’яті й засудження злочинів комуністів. У нас таке було, та при новій владі, пріоритети у напрямi національної пам’яті змінюються. Відбувається зворотний процес — «забування», «викреслювання», що аж ніяк не сприяє консолідації суспільства. Народом iз роздвоєною історичною пам’яттю легко маніпулювати. При цім історію можуть підлаштувати під власні меркантильні інтереси, вузькопартійні, ідеологічні стандарти. Якщо ми будуємо демократичну державу, то трагізм і наслідки тоталітарного минулого зуміємо подолати тільки тоді, коли все це буде оцінено та засуджено. В іншому випадку теоретично у майбутньому минуле може повторитися. Цього не можна допустити. Необхідно розвивати високі цінності свободи, права й української державності.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
