Очевидно, це закладено в природі творчості: рідко який митець залишається вірним одній художній техніці чи одному жанру. Зазвичай творчі люди намагаються реалізувати себе по–різному, щораз відшукуючи нові можливості для самовираження, адже головне — щоб у душі жевріла Божа іскра. Заслужений майстер народної творчості Марія Гоцуляк із Могилева–Подільського, ім’я якої добре відоме в Україні та за кордоном, не буде винятком. Вона справді і швець, і жнець, і на дуду грець. За що б не взялись її руки, у них народжуються маленькі шедеври: писанки і дряпанки, вишивки й аплікації з соломки, народні іграшки й олійний живопис у стилі народного примітиву. І, звісно, витинанки, які заслуговують на те, щоб на них наголосити окремо.
«Мамо, ваші писанки найкращі!»
Так повелося ще з дитинства у пані Марії, бо в селі Воєвідчинцях неподалік від Могилева–Подільського на кожній вулиці була своя майстриня, яка вміла і яйце розписати, і витинанку вирізати, і комин розмалювати, і рушник вишити. Більше того, між умілицями велося своєрідне негласне змагання, бо кожна хотіла, щоб найкращим вважався саме її виріб — рушник, сорочка, подушка тощо.
У селі мати пані Марії вважалася однією з найзнатніших рукодільниць. Марія Василівна розповідає, як вона ще малою дівчинкою ходила до церкви, роздивлялася кожний виставлений кошик, а потім бігла назад із криком: «Мамо, ваші писанки найкращі!». А та на неї цитькала: «Мовчи, а то сусідки образяться».
Напередодні вдома на очах дівчинки творилась магія: мати діставала фольгу, відстригала в кабана пучок щетини й робила пензлик (по–місцевому він називався «киска»). Відтак на яйці виростали восьмигранна ружа, вовчі зуби, заячі вуха тощо — точно такі фігури, які раніше малювали бабуся, прабабуся. Схожими орнаментами мати розписувала печі — для цього її теж часто кликали.
Коли батько привозив цигарковий папір, то брала до рук ножиці, і через лічені години хатні шибки красувались візерунчастими витинанками, у яких угадувались традиційні сюжети. Утім і без чистого паперу жінка знаходила вихід, вирізаючи з прочитаних газет.
Ота материнська наука у Марії Василівни довго залишалась незатребуваною, щоб через багато літ вибухнути потужним феєрверком. Спочатку розвитку таланту не сприяли ідеологічні настанови в жовтенятській, піонерській, комсомольській організаціях, спрямовані проти пережитків минулого. Згодом чимало сил забирало навчання на факультеті журналістики, народження сина і сімейні клопоти.
«Цілу ніч я просиділа над її витинанками»
На початку вісімдесятих Марія Гоцуляк повернулась на малу батьківщину, влаштувалась працювати у міськрайонну газету, а оскільки жінку вабило художнє слово (писала вірші), то їй доручили вести літературно–мистецьке об’єднання «Русалка Дністрова», навколо якого групувались місцеві творчі сили. Якось на засідання об’єднання приїхала вчителька із села Слобода–Яришівська Марія Руденко з власними виробами. Вона разом із колегою Олександром Салюком із сусіднього села починала відроджувати подільську витинанку, і керівниця літоб’єднання при вигляді паперових артефактів, за її власним виразом, «утратила голову» — настільки її вразила майстерність. Наприкінці попросила ненадовго колекцію iз собою додому.
«Цілу ніч я просиділа над її витинанками, навіть спати не лягала», — згадує Марія Василівна. Розглядала, перемальовувала, а на ранок вирізала і свою першу роботу — з фігурками левів. Відтоді не лише сама стала вирізати з паперу картини, а й заприятелювала з Марією Руденко — відомою майстринею, а до того ще невтомною збирачкою та прогандисткою творів українського вжиткового мистецтва. Часто їздила до неї в село, переймаючи досвід, приймала її в гості у себе.
Утiм то теж була тільки передісторія.
У 1991 році консервативне керівництво «районки», затіявши реорганізацію редакції, виставило на вулицю кількох журналістів, що відзначались активною позицією і національними переконаннями. Марія Гоцуляк залишилась без роботи. І ось тут доречно згадати приказку «Не було б щастя, та нещастя помогло».
І митець, і сажотрус...
Інтелігенція міста тоді саме ставила питання про створення будинку народної творчості, і міськвиконком пішов назустріч — заклали у бюджет фінансування, дали приміщення, а директором обрали Марію Василівну. Труднощів було — хоч греблю гати: у старому будинку досі перебували фінвідділ, відділ освіти, райорганізація ДТСААФ, тому до нового призначення він був геть не пристосований. Довелося своїми силами при мізерних коштах робити капітальний ремонт, а подекуди й перебудовувати, викидаючи перестінки. Досить сказати, що, крім будівельних робіт, керівниці доводилося навіть сажу власноруч трусити, щоб грубки не диміли.
І все ж у місті з’явився справжній центр для творчої інтелігенції, давши потужний поштовх для розвитку. Отримала дах над головою «Русалка Дністрова». Від неї незабаром відгалузилося в самостійну структуру мистецьке об’єднання «Барви Поділля», а в ньому вже, у свою чергу, визріло майбутнє об’єднання «Мальви», до якого увійшли майстри вжиткових мистецтв.
Попри труднощі, які подеколи здавались непереборними (директор була в одній особі і завгоспом, і виконробом, і вибивальником фінансування), настав зоряний час і для Марії Гоцуляк: вона змогла віддатись творчості. Крім того, багато дали поїздки на фольклорно–етнографічні ярмарки та всеукраїнські форуми народного мистецтва — писанкарства, гончарства, ткацтва тощо, знайомства з відомими віртуозами своєї справи. Талант Марії Гоцуляк визнали швидко, її роботи в різних техніках залюбки брали в музейні та приватні колекції і в нас, і за кордоном. (Вона з радісною усмішкою розповідає, як нещодавно в телевізійному репортажі з Нью–Йорка упізнала свої вишивки.)
Тоді й зародилась думка провести у Могилеві–Подільському свято витинанки. Бо як же так: у прихильників інших видів мистецтва є свої форуми національного масштабу, а от у майстрів ножиць і паперу — жодного? Крім того, витинанка, на думку Марії Василівни, досі недооцінена в громадській думці. Можливо, так сталося через її простоту і доступність, але це тільки на позір — у ній справжні глибокі витвори, як і має бути, вдаються лише небагатьом.
Керівництво Спілки майстрів народної творчості ідею підтримало, звернувшись до керівництва області та міста. Влада підставила плече, виділивши кошти для ремонту будинку народної творчості та благоустрою довколишньої території, яка подекуди нагадувала звалище, а в Слободі–Яришівській реставрували клуб, заасфальтували дорогу до села. Наприкінці травня 1993 року витинанкарі зі всієї України зібрались у Могилеві–Подільському на свій з’їзд, і важливим пунктом у програмі був візит до Марії Руденко, яка мала в їхньому середовищі незаперечний авторитет.
Відтак обвал грошової одиниці надовго перервав традицію, що починала зароджуватись, але 2002 року ідею реанімували. Відтоді раз на три роки до Могилева–Подільського з’їжджаються художники ножиць: виставити роботи, провести майстер–класи, поспілкуватись між собою.
Музей двох Марій
На час відродження форуму Марія Василівна в будинку народної творчості вже не працювала. Вона передала справи молодшій сподвижниці і знов перейшла до редакції районки, бо це дозволило отримати вищу пенсію. Однак на кожному з’їзді вона була бажаною учасницею.
А з виходом на пенсію Марія Гоцуляк зайнялась ще одним важливим проектом. Річ у тім, що після смерті Марії Руденко виникла загроза розбазарювання колекції, яку треба було негайно врятувати. Незадовго до того Україна втратила неоціненне зібрання витинанок харків’янина Олексія Петриченка: дочка колекціонера готова були передати державі успадковані роботи, але за умови надання приміщення та збереження цілiсності колекції. «Культурні» чиновники пропозицією не зацікавились, тож усе зібрання переїхало в підмосковне місто, де у тамтешньому муніципальному музеї задля нього радо сформували цілий відділ.
Марія Василівна переконала керівників району в необхідності створення музею Марії Руденко. У районному будинку культури для нього виділили експозиційні площі та службові кімнати, а очолила нову структуру, звичайно ж, організаторка. Новий музей став ще одним важливим центром народної творчості: левова частка експозиції присвячена Марії Руденко, але є в ній місце і для робіт інших майстрів.
До Могилева–Подільського постійно приїжджають групи школярів із сусідніх районів, і свої майстер–класи Марія Гоцуляк проводить у музеї. Вона відчуває в цих заняттях глибоку внутрішню необхідність: «Є така потреба в кожного майстра: навчити когось, передати досвід, щоб людина пішла далі від тебе і зробила краще».