Здрастуй, ненько! Здрастуй, Україно!
Вранішній привіт, низесенький уклін.
Я звертаюся до тебе. Докорінно
Вже зросійщений в СРСРі син.
Я тепер в усьому «співпадаю»,
Хоч «збігався» (або й ні) колись,
Участь не «беру» — лишень «приймаю»,
Бо забув про рідне: «Схаменись!»
Чом мої обов’язки «наступні»,
Хоч вони передусім «такі»?..
Мовні кальки, покручі підступні —
Отакий «переклад» навпаки.
«Близько» щодо кількості — нормально,
«Біля» (краще б «майже») — не піде!
Висловитись можна й фігурально,
Але це зашкодить ККД.
Інколи з Трибуни хтось «рахує» —
Ясна річ: «вважає». А проте,
Духом українець вже не чує,
Що він нісенітницю плете.
Дехто галасує: «Малороосы!..
(Хоч «великие» від нас таки пішли.)
Русских притесняют! Вот барбосы!»
Ні, панове, утискали ви.
Утискали, так вже утискали,
Що сьогодні чи не всюди «СМИ»!
Незабаром ми б вже перестали
Бути українськими людьми...
Ми російської навчалися сумлінно.
Пристрасть цю я від учителя надбав...
Тож пробач мені, о ненько Україно,
Що з роками рідну мову забував!..
Тож пробач...
Віктор КУТИР
Київ