Тисячі «остарбайтерів» їдуть із регіонів до столиці у пошуках кращого життя і роботи, із Києвом вони пов’язують своє майбутнє. За статистикою, станом на 1 червня 2010 року в Києві проживає 2,7 мільйона осіб. Однак експерти припускають, що, якщо до цього числа додати тих, хто мешкає в Києві, не маючи столичної прописки, йтиметься вже про 4,5—5 мільйонів людей.
Отож питання пошуку житла для винайму в Києві своєї актуальності не втрачає. А як відомо, де великий попит — там плодючий ґрунт для шахрайства. За останній час у столиці з’явилося багато ріелторських агентств та «інформаційних центрів», робота яких переважно полягає лише в тому, щоб «розвести» наївних громадян на гроші. І хоча ці нечесні схеми прості й багатьом відомі, на ріелторських «гачках» щодня опиняються сотні людей. У який спосіб це відбувається та як уберегтися від неприємностей, намагався з’ясувати кореспондент «УМ».
Бандити з поміткою «господар»
Сайти, на яких можна вільно розміщувати оголошення щодо оренди житла в Києві, аж «кишать» пропозиціями. Оновлення відбувається мало не щохвилини, кожне четверте–п’яте оголошення — із поміткою «господар!», «не посередник!» чи «розміщене власником». Вартість оренди таких об’єктів значно нижча, а іноді здається просто смішною — наприклад, як вам «однокімнатна квартира з усіма необхідними меблями, технікою, ремонтом поблизу метро «Шулявська». І за все це всього 1200 гривень на місяць. Подібні пропозиції об’єднує одна особливість: у графі «адреса» значиться лише район, рідше — вулиця, номер будинку і квартири відсутні. А коли зателефонувати за вказаним номером, виявляється, що насправді маєте справу аж ніяк не з власником, а з «інформаційним центром» чи ріелторським агентством.
Ці організації пропонують два варіанти. Або під’їхати в офіс для оформлення договору про надання інформаційних послуг і заплатити сотні дві—чотири гривень, або вказати вимоги до квартири, яку шукаєте, і коли такий варіант знайдеться, заплатити суму, що дорівнює місячній платі за квартиру (іноді половину чи 70—80%).
Другий варіант надійніший. У більшості випадків ріелтор сам домовляється з господарями про «оглядини», працює сумлінно, а гроші бере після того, як ви погоджуєтеся на пропозицію. Проте це не може повністю убезпечити від «розводу». Ось вам «живий» приклад.
«Карусель», або «Взяти з чотирьох і не вселити жодного»
Сергій до столиці приїхав із Закарпаття. Знайшов роботу, перший час жив у родички, невдовзі вирішив знайти собі окреме помешкання. Друзі порадили звернутися до ріелтора. Той і запропонував «дуже вигідний і дешевий варіант, майже в центрі міста». Квартира юнакові сподобалася. За порадою «доброго помічника» він одразу заплатив господареві за перший місяць, останній і половину місячної плати — ріелторові як посереднику. Однак коли в зазначений час «щасливець» приїхав із речами до омріяної квартири, то зустрів під її дверима ще трьох хлопців із клунками, які, як виявилося, напередодні заплатили стільки ж, як Сергій, і теж приїхали, як повноправні мешканці. А на дзвінки обурених невдах не відповідав ні ріелтор, ні господар...
400 гривень за «липові» пропозиції
«Інформаційні центри», на які більшість громадян «клюють», аби зекономити на пошуках помешкання, працюють переважно за однією схемою. Вони пропонують за незначну суму купити адреси чи номери телефонів господарів, які готові надавати своє помешкання на супервигідних умовах, та ще й за кілька хвилин ходьби від метро.
Ніжинець Ярослав такою послугою скористався. Він ще й досі згадує про цей випадок з прикрістю і дивується, як на таке міг погодитися.
У 2008 році на роботу до Києва він їздив з Ніжина щодня. Підйом о п’ятій ранку — і на електричку. За кілька місяців такий спосіб життя Ярославові набрид, і він вирішив винайняти невелику кімнатку в столиці. Знайшов і майбутнього співмешканця, із яким розпочав пошуки житла, звернувшись до «інформаційного центру».
«Ми підписали договір про надання центром інформаційних послуг, — розповідає Ярослав. — Нам його не пропонували, але я трохи навчений, то наполіг. Отож ми склали таку домовленість, заплатили за послуги 400 гривень, натомість отримали аркуш із написаними від руки адресами і телефонами орендодавців. Їх було близько десяти. Почали їздити, телефонувати...»
Як скоро з’ясувалося, із тих десяти номерів телефону лише один справді належав власникові квартири. Всі решта — або не відповідали, або виходило так, що на тому кінці дроту «орендодавець» щиро дивувався і повідомляв, що ніколи житло нікому не пропонував і не збирається.
«Ми «вхопилися» за ту єдину пропозицію, — розповідає про свої пригоди ніжинець, — приїхали за названою адресою (це було на Оболоні). Нам відчинила літня жінка, провела в квартиру, показала страшненьку кімнату, в якій ремонт робили, вочевидь, кілька десятиліть тому. Бабуся сказала, що одне місце в неї коштує 1 500 гривень. Але «родзинка» полягала в тому, що в тій кімнаті і без нас уже жило троє робітників із якогось заводу. Жінка нам такий варіант пропонувала: мій товариш мав ночувати на широченькій розкладачці разом із робітником, а я — оскільки «нижченький» — на маленькій кушетці».
На таке хлопці, звісно, не погодилися і поїхали скаржитися в «інформаційний центр». Там їм дали ще один список із номерами власників. Цього разу Ярославові не відповіли жодного разу. Втретє по список «шукачі» вирішили не звертатися.
«Чарівний ключик» від підставної квартири
Останнім часом «інформцентри» дещо варіюють свою «класичну схему» викачування грошей, але її суть лишається незмінною. Історія киянки Віки — про її «просунуту» версію з чеком і кодом доступу.
Вікторія разом із чоловіком шукала квартиру, аби жити окремо від батьків. Місяць тому в інтернеті на одному із сайтів вони натрапили на оголошення, яке зацікавило сімейство: господар надавав в оренду однокімнатну квартиру площею 20 квадратних метрів у районі Позняків за 2 500 гривень на місяць. Однак після дзвінка за зазначеним номером телефону виявилося, що насправді пропонує житло «інформаційний центр». Його працівник повідомила, що, аби отримати адресу і номер телефону власника, необхідно заплатити 160 гривень. Після чого агентство дасть сім’ї «чарівний ключик» — код доступу до їхнього сайту, де вони неодмінно знайдуть номер телефону власника квартири на Позняках.
«Ми заплатили. У тому центрі навіть чек видали — мабуть, для демонстрації солідності організації, — посміхається Віка. — Тож приїхали ми додому, зайшли на сайт, ввели код і дуже зраділи, коли серед оголошень знайшли те, що нас зацікавило. Відразу стали телефонувати. Чоловічий голос підтвердив, що квартиру таку має і готовий надати її нам. Однак відмовився показати житло у найближчі кілька днів. Мовляв, на даний момент його в місті немає. Просив телефонувати пізніше, але впродовж тижня він більше слухавки не брав. А ми з чоловіком зрозуміли, що ця квартира «підставна», а подібних дешевих варіантів на тому сайті не було». Після того випадку Віка вирішила більше не звертатися до подібних організацій. Однак вона впевнена, що «інформцентри», незважаючи на репутацію, успішно «наварюють» немалі суми за рахунок довірливих громадян. Наприклад, її подруга, що теж шукала житло, схаменулася лише після того, як віддала нечесним організаціям півтори тисячі гривень.
Вимагайте документи!
Звичайно, способи реалізації шахрайства, наведені вище, — лише вершечок айсберга добре продуманих схем привласнення грошей тих, для кого питання пошуку житла стоїть дуже гостро. «УМ» звернулася до заступника голови третейського суду при ВГО «Захисту прав споживачів фінансових послуг» Анатолія Соболевського, аби довідатися, як уберегтися від подібних випадків і не потрапити в халепу.
«Найперше «золоте» правило в нашій країні — ніколи не платити ні агентствам, ні ріелторам наперед, розраховуватися за результатом роботи після складання договору оренди, — говорить пан Анатолій. — Адже суть типового договору з «інформаційним агентством» приблизно така: в обмін на гроші агентство надає інформацію, адреси і телефони. І навіть якщо там указано, що компанія підтверджує, що дані квартири не орендуються, а номери телефонів дійсні, то нюанси можуть випливати інші — наприклад, квартира надається в оренду не за тією ціною».
Щодо випадку із Сергієм із Закарпаття, який заплатив і господареві, і ріелторові, а потім і той, і інший зникли з грошима, Анатолій Соболевський говорить наступне: «Якщо орендодавець підписав три договори і взяв із трьох людей гроші — це шахрайство, потрібно іти в суд і накладати арешт на цю квартиру. Але для цього потрібно мати дані справжніх документів господаря: паспорт і документ на право власності житла. Проблема в тому, що часто господарем представляється людина, що сама орендує квартиру, бере гроші в такого ж орендаря і зникає. А причина проста — у таких «хазяїв» ніхто цих документів не вимагає або вони виявляються фальшивими».
Тому Анатолій Соболевський радить при укладанні договору оренди з господарем уписати третьою стороною ріелтора разом із його паспортними даними. У такому випадку при шахрайстві ріелтор теж буде співучасником, і обох злочинців можна буде притягнути до кримінальної відповідальності.
