«Законопроект «Про мови» — це проголошення війни українцям»

Експертний висновок Вченої ради Києво–Могилянської академії щодо неконституційності та необхідності зняття з розгляду Верховною Радою законопроекту «Про мови в Україні» набув значного резонансу в суспільстві. Адже експерти — доктор юридичних наук Володимир Василенко та доктор філологічних наук Володимир Панченко — фахово розклали по поличках, чому цей законопроект становить загрозу не тільки рідній мові українців, а й цілісності власне Української держави. Про неправомірність даного законопроекту та варіанти розвитку подій «УМ» розповів один із авторів експертного висновку, професор Національного університету «Києво–Могилянська академія» Володимир Панченко.

«Замість мовного розмаїття ми отримаємо російську мовну одноманітність»

— Володимире Євгеновичу, чому саме ви та ваш колега взялися написати експертний висновок щодо законопроекту «Про мови»?

— І професор Василенко, і я давно посвячені в мовну проблематику. Свої перші статті стосовно мовної політики я опублікував ще в 1988 році. До того ж маю певний досвід законотворчої роботи — я народний депутат 1–го скликання. Професор Василенко ж був керівником робочої групи, яка готувала Концепцію мовної політики в Україні. Ця концепція, до речі, довго лежала у президентських структурах, аж поки Віктор Ющенко передав її уряду. На жаль, при попередніх урядах вона була приречена. Професор Василенко — доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Перший Посол України в Бенілюксі, один із розробників Декларації про державний суверенітет України. Як бачите, ми не випадкові люди в цій темі.

— Що вас найбільше тривожить у скандальному законопроекті?

— Цей законопроект, на моє переконання, несе величезні загрози Україні. Я навіть не кажу українській мові, я кажу Україні! Законопроект є конфліктогенним. І в разі його прийняття почнеться велика колотнеча у різних осередках суспільства, наприклад, в освіті. Стаття 21 «Мова в освіті», яка передбачає запровадження принципу вільного вибору мови навчання, мені дуже нагадує часи Щербицького, коли цей принцип теж спекулятивно використовувався. Тоді він взагалі був доведений до абсурду: існувало право взагалі не вивчати мову, якщо не було бажання. А от про хімію, наприклад, ніхто не запитував. Зараз цей абсурд ніби як репродукується. Мовляв, право людини навчатися рідною мовою — це так по–європейськи, так ліберально. Але річ у тім, що цей закон лицемірний.

Стаття 21 «Мова в освіті» передбачає, що в будь–який час періоду навчання в разі достатньої кількості заяв навчальний заклад має негайно забезпечити право навчатися рідною мовою. Тут існує багато суперечностей. По–перше, зверніть увагу на фразу «будь–який час періоду навчання». Тобто зараз, як тільки приймуть цей закон, у Київському університеті, наприклад, якась кількість студентів (там же написано «достатня кількість», тоді як закон повинен подавати чіткі форми, а не довільні) напише заяви на ім’я ректора, і він повинен задовольнити їхнє право навчатися рідною мовою. Достатня кількість — це розкішний ґрунт для волюнтаризму. Напишуть, скажімо, три студенти заяви, ректор вважатиме, що це достатня кількість, і після цього університет зобов’язаний переводити якусь частину студентів на викладання іншою мовою. Мені ця картина уявляється жахливою, бо це вже певне розрізнення на мовно–національному ґрунті, певна конфліктність і напруга, створені штучно.

По–друге, цей законопроект втручається у сферу державної мовної політики. В одній із його статей написано, що він покликаний регулювати порядок застосування мов. А насправді він заходить значно далі, адже радикально змінює державну мовну політику в Україні. І це вже є прерогатива не окремо взятого закону, а Конституції України. В Конституції є стаття 10, яка визначає українську мову як державну, гарантує вільний розвиток російської та інших мов нацменшин в Україні. То­му законопроект, підготовлений Єфремовим, Симоненком і Гриневецьким, втручається у сферу державної політики і тим самим посягає на основи конституційного ладу. Законопроект фактично змінює статус мов, нівелює державну мову, ставить в один ряд iз російською, якій, по суті, надається статус державної.

Ще одне лицемірство полягає в тому, що цей закон ніби дуже ліберальний і базується на Європейській хартії регіональних мов. Хартія покликана захищати мови, яким загрожує зникнення, і в точному перекладі вона називається Хартія регіональних міноритарних мов. Чи загрожує в Україні зникнення російській мові? Це риторичне питання. Хартія має захищати слабких, а не надавати пріоритети сильним. Тому цей законопроект треба було назвати, якщо виходити з його змісту, не законом про мови, а законом «Про русифікацію України».

По–третє, пафос цього законопроекту полягає в тому, що нібито він покликаний забезпечити мовне розмаїття в Україні. Проте всі його норми надають перевагу російській мові, і замість мовного розмаїття ми отримаємо російську мовну одноманітність. Через те філософія даного законопроекту є неприйнятною і небезпечною як для української мови, так і для інших мов. Статтю 21 «Про мову в освіті», скажімо, неможливо буде реалізувати кримським татарам, угорцям на Закарпатті. От уявіть собі: згідно зі статтею 21, у Закарпатському університеті 50 студентів–угорців напишуть заяви, що вони хочуть навчатися угорською. Закарпатський університет не зможе забезпечити це право по всіх предметах. Таврійський університет у Сімферополі аналогічно не зможе забезпечити права кримських татар. Але рiч у тiм, що автори про це навіть і не думали.

І останнє: коли автори законопроекту говорять про двомовність як велике надбання українського народу, то вони ж мають на увазі щось своє. Коли ідеться про білінгвізм, то очевидно, це повинно було б означати, що кожен громадянин повинен вільно володіти українською та російською. Однак це не відповідає реальності. Автори законопроекту створюють блискучі умови для того, щоб носію російської абсолютно була чужа українська. Геть українську мову — ось суть документа. Про яку можна говорити двомовність, якщо вони жодного слова українською сказати не можуть? Тобто нормативна суть цього закону полягає у створенні переваг для російської мови і встановленні мовної одноманітності, що, звичайно, є викривленням нормальної мовної політики, яка визначена Конституцією і практикою останніх двадцяти років після прийняття у 1989 році закону Української РСР «Про мови в Українській РСР». До речі, останній приймався в компартійні часи і був набагато прогресивніший, ніж оцей закон у незалежній Україні.

«Білоруській мові вже завдано непоправного удару»

— Як ви вважаєте, чи вигідно самій Партії регіонів приймати Закон «Про мови», адже в такому випадку її представники більше не зможуть спекулювати на мовному питанні?

— Один експерт написав, що Партії регіонів «по барабану» російська мова. І я з ним згоден. Мова використовується як певний важіль. Вони ж прекрасно розуміють, що в Києві не знайдеш української газети на розкладках у метро чи кіосках. В основному, весь пейзаж — російськомовний. Крики про насильницьку українізацію — це блеф.

— Яким може бути розвиток подій, якщо мовне питання висунуть на референдум?

— Що стосується готовності суспільства прийняти російську мову другою державною, то я не здивуюся, якщо воно погодиться на це. Інша річ, що це буде зроблено за принципом «не відають, що творять». Це буде легітимно, але нерозумно. Білорусь може бути чудовим прикладом. Ще на початку правління Лукашенка російська мова була проголошена другою державною. Наразі білоруській мові завдано непоправного удару, вона може закінчити свою історію. Якщо ми бажаємо того ж самого українській, то треба повторити шлях Білорусі, і тоді можна буде пишатися тим, як ми демократично, на основі ліберальних принципів, з нею розправилися.

— Чи повинні групові права переважати індивідуальні в мовному питанні?

— Ні, не переважати. Вони повинні збалансовуватися.

— А чи маргіналізуються з українською мовою й інші регіональні мови?

— Абсолютно. Замість різноманіття буде одноманітність. З усіма іншими мовами буде те саме, що й з українською.

— Які існують шляхи вирiшення конфлікту між незадоволеною громадськістю і владою?

— Я б не хотів заходити у сферу прогнозів, але мені здається, що коли ми доживемо до 31 жовтня без цього закону, то далі буде вже легше, законопроект втратить свою актуальність. Проблема не зникне, однак буде вже не на часі, тому що, реально гострої проблеми не існує. Від якого мовного дискомфорту страждає житель Криму? У школах мова викладання російська. Може, хіба що, не задовольняти українська на ліках. Але ж ця проблема легко вирішується: нехай медичні інструкції дублюють російською. Для цього ж зовсім непотрібно надавати російській мові статус другої державної. Ще одне джерело дискомфорту — таблички на дорогах. Але й воно відносне: хіба може табличка «Село Кипарисне» під Алуштою викликати суттєвий дискомфорт? Я колись довгий період жив в Одесі. Для російськомовної людини там мовного дискомфорту немає, щоправда, він наявний стосовно україномовних. Тобто є багато «туфти», фальші і політикан­ства навколо цього питання. Бо немає підстав говорити про насильницьку українізацію.

Анастасія ВЛАСЕНКО

МАЙТЕ НА УВАЗІ

«Вважати, що через російську мову ми входимо у світ, є помилкою»

— Пане Володимире, як ви прокоментуєте світову тенденцію свідомого применшення важливості рідної мови, наприклад, надання статусу другої державної англійській мові в Грузії або заміщення державної мови, хоча і не узаконене, тією ж англійською в ОАЕ чи Норвегії?

— Якби Україна прийняла англійську мову як другу державну, у що важко повірити, то тут логіки навіть було б більше. Хоча я не прихильник такої постановки питання. Однак якщо звернутися до статистики, то дізнаємося, що 98% науково–технічної інформації у світі є англомовною, і лише 0,1% написано російською мовою. Отже, якщо ми вважаємо, що через російську мову входимо у світ, то ми глибоко помиляємося. Через те пафос статті 8 «Російська мова в Україні», в якій написано, що через російську мову населення України може долучатися до світових надбань, є ніщо інше, як публіцистичний пасаж. Тут відіграють свою роль політичні тренди і передвиборча агітація. Партія влади повинна себе підтримувати чимось, тому що інших козирів у них немає. Соціально–економічна ситуація в Україні напружена: ціни й комунальні послуги ростуть. Влада каже: «У нас зростає ВВП, макроекономіка стає кращою». А кого з фізичних осіб цікавить макроекономіка, якщо вона не впливає на мікроекономіку? ВВП росте, а кишеня порожніє. Отож залишаються останні аргументи передвиборчої агітації: нумо, ще раз висунемо мовне питання і спробуємо схилити до себе виборця.

Крім того, сумну роль тут відіграє фактор Росії. Україна наразі у своїй зовнішній політиці орієнтується на Схід. Я маю на увазі не лише патріарха Кирила, а й наших українських політиків із міністром освіти Табачником включно, який відкрито у своїх статтях пропагує ідею «руского міра» як «особливої православної східнослов’янської цивілізації». Якщо цей закон ухвалюється, то Україна вписується в «рускій мір». Оце і є основний мотив, а не інтеграція у світ.

До речі, можу назвати й країни, які, навпаки, приймають закони на захист своїх мов. Франція, наприклад, захищає власну мову. Те саме стосується Ізраїлю. Всі захищають рідну мову, а Україна створює суперліберальний, але брехливий у своїй основі законопроект, який знищить українську як таку або зажене її в глибоку резервацію. І тоді будуть племена ірокезів–українців блукати степами і час від часу говорити про себе незрозумілою для інших мовою. Якщо ми хочемо мати таку ситуацію, то треба приймати цей закон негайно. Якщо не хочемо цивілізаційного краху, значить, ми повинні цьому опиратися. Більше того, я вважаю, що такі законопроекти є проголошенням війни українцям. Війна має свої закони: якщо є війна, потрібні мобілізація і опір.