Минають роки, настає старiсть, а солдат лишається солдатом, особливо коли служба його обпалена вiйною. Буде потiм життя i навчання, сiм’я i робота, робота й робота, але в пам’ятi солдата залишається давно пережите...
Старiсть одна не приходить, а веде за собою новi й новi болячки, якi не дають спати i вертають у минуле. Із пожовклих фотографiй нагадують про себе друзi армiйської служби. А iнодi старий солдат зi щемом у душi дiстане свої останнi погони старшого сержанта, якi зберiгає як дорогу пам’ять...
Так, життя прожито й доля послала останнє випробовування: звалив iнсульт старого солдата, поклав надовго в лiжко, та ще пiд час вiдпочинку на дачi у вимираючому селi. Мiсцевi лiкарi не залишили його без уваги i пiдняли на ноги. Але це вже був не той солдат, а знеможений тяжкою недугою iнвалiд. Ось цей iнвалiд разом iз дружиною, хворобливою жiнкою, з допомогою дiтей повертається до столицi, додому, з надiєю отримати право iнвалiда.
Подальшi пошуки справедливостi впродовж пiвроку не дали бажаних результатiв. Численнi обстеження — вiд госпiталя до вiдвiдин лiкарiв, яких очiкувати доводилося по три тижнi, вiдверте небажання визнати iнвалiдом старого солдата, постiйнi звернення i нагадування про себе — все це не додає здоров’я, а навпаки — забирає останнi сили. І старий солдат покидає столицю i повертається в село, де хворiє й лiкується, живе селянином, яким вiн був вiд народження i все життя, подалi вiд галасу великого мiста, вiд черствої бюрократичної системи, яка часом межує з безглуздям.
Старий солдат хотiв би мати на 65–рiччя Перемоги у вiйнi достойний дарунок, але... «Вам не потрiбна iнвалiднiсть, у вас досить висока пенсiя», — такi вiдповiдi вибивають його з колiї, бо вiн справдi старий. І вiн справжнiй солдат, та сили вже не тi, i на змiну прийшли молодi, сповненi енергiї бiйцi. Погляньте, як хвацько вони воюють у парламентi. Цим бiйцям є за що боротися, адже їхнiй денний заробiток перевищує мiсячну пенсiю пенсiонера, а грошей у державi обмаль. Потрiбно економити кошти, iнвалiди державi не потрiбнi. Це вже потiм, колись, як розбагатiємо... Хто розбагатiє i чи є в цьому межа?
А грошi справдi потрiбнi — на пiдтримку якогось здоров’я. Всi знають, як недешево медицина обслуговує нас сьогоднi всупереч недiючим законам. Не хотiлося б покладатися лише на допомогу рiднi та дiтей, адже в них можливостi досить обмеженi. От i лишаються старому солдату пiд завершення прожитого i пережитого болячки, безсоннi ночi i душевнi рани.
...Вiдгримiли травневi салюти, гучнi вiтання, сяйво i дзвiн орденiв i медалей, а старий солдат лишився зi своїм дарунком долi — iз зневiрою у справедливiсть. Могло, мабуть, i не бути тяганини з iнвалiднiстю, коли б це було не зi мною. Але так уже сталося...
Олександр КОСТЕНКО,
82 роки, пенсiонер, солдат семи рокiв строкової служби, учасник бойових дiй, колишнiй iнженер–електрик
Київ