Навіщо єврейські погроми?

«Україна не визріла до незалежності... Українці багато в чому нагадують так званих палестинців, які здатні створити лише бандитське утворення», — ще кілька років тому переконував міжнародну єврейську спільноту американський публіцист, «русскій в душе» Владімір Опєндік. Президент Віктор Ющенко саме проголосив героєм головнокомандувача УПА Романа Шухевича. І червонозоряні агенти по різних країнах загаласували про «відродження нацизму в Україні». Опєндік закликав підкріпити протести проти «утворення під назвою Україна» «реальними діями — наприклад, відмовою від дипломатичних взаємин, відмовою від прийому країни в громадські міжнародні організації, бойкотом товарів». Тема і стиль цих повчань видають замовника, що свого часу загадував газетярам дискредитувати найпотужніші постаті української нації.

Посмертний постріл у Бандеру

«Брехня про антисемітизм бандерівців — пізня брехня. Її стали поширювати відразу після убивства Бандери чекістами, — пише російський священик Яків Кротов у статті «Молитва за Бандеру». Він зазначає, що кремлівська пропаганда ретельно вишукувала антисемітські гасла у виступах українських націоналістів і оголошувала їх «типовими для бандерівців». До речі, з розсекречених архівних матеріалів КДБ видно, що «опери» не гребували вигадувати такі тексти «від імені бандерівців». Священик нагадує, що за ними ховався антисемітизм радянської влади, коли про євреїв, убитих німцями, говорили тільки як про «радянських громадян». Сьогодні ж із документів відомо, що комуністичне керівництво знало про плани «вирішення єврейського питання» ще до початку радянсько–німецької війни. І пальцем не поворухнуло, аби убезпечити громадян від навислої смерті.

Відомо, що працю «Майн кампф» Адольф Гітлер написав під враженням від книжки ідеолога націонал–соціалізму Альфреда Розенберга «Міф ХХ століття». Розенберг — уродженець підросійської на той час Естонії і вихованець Московського імператорського технічного училища (нині — Московський державний технічний університет ім. Баумана) — творив, будучи в захопленні від «Берлінських листів» колишнього полковника російської армії Федора Фінберга, який ще в 1919 році сформулював тезу про «остаточне вирішення єврейського питання». Емігруючи до Німеччини, він у валізі привіз у західний світ «Протоколи сіонських мудреців» — фальшивку, що її опублікував у 1905 році Сергій Нілус. Достеменно не відомо, хто ж їх написав, утім більшість дослідників схиляється до думки, що це був Петро Рачковський, шеф російської поліційної агентури у Парижі.

Погром проти Петлюри

Отже, про «антисемітизм Бандери» заговорили після його вбивства на замовлення СРСР у 1959 році. Так само про «антисемітизм Петлюри» — після його політичного вбивства у Парижі у 1926–му. Обоє освічені, креативні і впливові. Бандера створив Антибільшовицький блок народів, який мав постійно нагадувати Заходу про злочини комуністів. Петлюра на чолі української еміграції міг переконувати міжнародну громадськість у справедливості вимог української незалежності. Це перешкоджало «іміджу» більшовиків. Убивцю Самуїла Шварцбарда не покарали. «Його адвокату, блискучому оратору комуністу Анрі Торесу, вдалося спрямувати суд не у бік розгляду факту вбивства, а дискусій щодо погромів в Україні, українсько–єврейських відносин, — нагадує відомий історик Владислав Гриневич. — Шварцбард почувався не стільки підсудним, скільки суддею Петлюри».

Цей продуманий злочин убив клин між українською і єврейською громадами. «До убивства Петлюри в 1926 році західно–українські націоналісти закликали земляків: «Не піддавайтеся провокаціям московських комуністів, які хочуть викликати знову на нашій землі єврейські погроми». Але втіха євреїв після вбивства людини, яка вважалася символом української революції, корінним чином змінила колишнє добре ставлення до спільноти», — пише науковий редактор «Короткої єврейської енциклопедії» Абрам Торпусман.

Назву «петлюрівського погрому» приписують масовому вбивству євреїв у Проскурові. У березні 1919 року до цього міста евакуювалися державні установи УНР, відступаючи під натиском більшовиків. У ніч з 14 на 15 лютого 1919 року більшовики вчинили тут спробу перевороту. Міська охорона, переважно з євреїв, не взяла в ньому участі. Війська Директорії пригасили повстання. І відразу ж у єврейських кварталах Проскурова почався погром, який зініціював отаман Семесенко. За наказом Петлюри частину Семесенка роззброїли, його ж арештували і згодом розстріляли. Уряд УНР виділив 20 мільйонів гривень на допомогу родинам потерпілих. На відміну від білих генералів, які «сповідували» антисемітизм і ретельно готували єврейські погроми, Петлюра товаришував з єврейськими політичними діячами. Річард Пайпс та Шехтман у своїх дослідженнях чітко вказують, що виконавцями найкривавіших погромів, скажімо, у Фастові 1919 року, були російські добровольці Денікіна. Значні погроми влаштовували й червоноармійці. Однак злочини на теренах України приписали українцям. «Для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з його російськими генералами», — пише відомий історик Орест Субтельний.

«За царя і отєчєство»

Цікаво, що саме російське слово «погром» перейняла більшість західних мов для означення нападів на єврейську спільноту. Погроми організовували переважно на теренах України, де проживала більшість «російських» євреїв. Коли люд вимагав суспільних змін, царська адміністрація «переводила» стрілки народного гніву на «юдеїв». Після того, як у 1881 році народовольці убили царя Александра ІІ, таємна поліція стала поширювати чутки, що революціонери — євреї, і що новий цар дозволяє «бити жидів» у помсту за батька. Погроми розпочалися з українського Єлисаветграда (нині Кіровоград) і прокотилися Україною, Молдовою, Польщею і Прибалтикою. Єврейські історики зазначають, що розбій чинила босота з інших міст, під керівництвом «осіб у цивільному», у яких були списки всіх єврейських будівель. Говірка ватажків видавала в них мешканців російської глибинки. Імперська адміністрація співпрацювала з прибульцями. Єврейську самооборону роззброювали, а місцевих мешканців карали за допомогу євреям. Мета — залякати обивателів і в корені знищити можливі визвольні порухи.

Наступний цар, Микола ІІ, виділяв значні суми з особистого фонду на видання антисемітської літератури. Створений у 1905–му «Союз русского народа» мав бойові загони — «чорні сотні». Після Маніфесту від 17 жовтня про гарантування основних свобод «чорносотенці» рушили «хресними ходами» з портретами царя — на «жидів»...

На тлі екскурсу в історію стає зрозуміло, чому напередодні референдуму 1991 року і під осінь 2004–го українськими містами повзли чутки про можливі єврейські погроми. І навіщо сьогодні деякі партійні лідери і письменники у промовах і книжках так нав’язливо вказують на «ворогів» певної національності. Отже, ми на порозі змін. І переключати з них свою увагу не варто.