Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Минулого тижня на засіданні гуманітарної ради при Президенті Віктор Янукович укотре пропіарив свою «відданість демократії», коли привітав країну з прийняттям концепції створення суспільного мовлення. Відповідальна за роботу зі ЗМІ заступник голови адміністрації Президента Ганна Герман також не обійшлася без пафосу, зазначивши, що влада вирішила відмовитись від державного телебачення, передаючи Національну телекомпанію в руки громадськості. За словами пані Герман, затвердження гуманітарною радою концепції — «революційний крок в українській медіа–системі».
Очікується, що вже цього місяця, як сказав Президент, Верховна Рада ухвалить відповідний закон — про створення Національної громадської телерадіокомпанії України. Утiм є великі сумніви, що НГТУ, створена на основі НТКУ, НРКУ й обласних телерадіокомпаній, суттєво відрізнятиметься від нинішньої офіційної «кнопки», яка мироточить цілковитою лояльністю до влади. Та й узагалі — чи вона постане як реальна величина.
Про потребу впровадження в Україні суспільного мовлення говорять давно. Дехто з експертів вважає, що прообразом такого мовлення стало «Громадське радіо», засноване Олександром Кривенком у 2002 році. Але одна річ — коли теле– чи радіокомпанія видає об’єктивний інформаційний продукт і фінансується грантодавцями чи комерційними структурами, й інша — коли йдеться про справді громадські кошти.
Невдоволення незалежною журналістикою влада демонструвала поетапно: у 2000 році зник Георгій Гонгадзе, а невдовзі адміністрація президента Кучми дозволила собі через «темники» диктувати засобам масової інформації свої правила гри. Коли люди обрали «помаранчеву» владу, якій можна закидати багато чого, але тільки не утиски свободи слова, — робота над створенням суспільного мовлення активізувалася. Журналісти зорганізували «Коаліцію суспільного мовлення», яка розробила пропозиції стосовно принципів роботи телеканалу, чиї новини не могли б диктувати ні Президент, ані Прем’єр, ані високопоставлені клерки. Утiм і за часів президентства Віктора Ющенка канал суспільного мовлення теж не з’явився. Відповідний законопроект у парламенті провалили у 2009 році.
Із приходом «синьої» влади журналісти дедалі частіше заявляють про прояви цензури — особливо на Першому Національному, але й на комерційних каналах на кшталт «1+1» — також. «5–й канал» та ТВі позбавили низки ліцензій та частот. Доступ до тіл високопосадовців тепер мають насамперед журналісти лояльних ЗМІ; охоронці Президента дозволяють собі валити на землю «підозрілих» кореспондентів, «чистити» журналістські фотокамери, а міліція — прищемлювати журналістам руки дверима й після цього обвинувачувати медійників у непокорі. Ці та інші утиски свободи слова в Україні не могли не помітити «Репортери без кордонів». Стурбовані такою ситуацією у наших ЗМІ держсекретар США Хілларі Клінтон, представники Ради Європи тощо. Медійники, щоб захищати свої права, організувалися у рух «Стоп цензура!»
На такому тлі авторитаризму, який посилюється, Янукович не втомлюється повторювати на телекамери, що свобода слова — головна цінність для нього. А ось тепер доповнив красиві слова красивою концепцією суспільного мовлення. Громадська гуманітарна рада при Президенті, сформована з лояльних до Януковича діячів, проголосувала за напрацювання «регіоналів» одностайно.
Згідно з концепцією створення та діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України (НГТУ), останню будуть вибудовувати на базі державного Першого Національного телеканалу, об’єднавши майно Національної телекомпанії, Національної радіокомпанії України та обласних державних телерадіокомпаній. Процес зіскакування з «голки» державного фінансування (а отже — прямої залежності від уряду) буде тривалим. Упродовж перших перехідних двох років основним джерелом фінансування суспільної «кнопки» залишатиметься держбюджет: грошей платників податків планують виділяти стільки, скільки передбачається витрачати на нинішні національні теле– та радіокомпанію й ще більш залежні від влади обласні ДТРК. Упродовж наступних двох років бюджетне фінансування поступово скорочуватимуть до повного його припинення. Згідно з концепцією, не пізніше ніж за один рік до закінчення перехідного періоду джерелом фінансування спочатку частково, а потім і повністю має стати абонплата телеглядачів.
Після завершення перехідного періоду з громадського каналу повинна зовсім зникнути комерційна реклама, тобто вартісне виробництво телепродукту мають повністю покрити надходження від збору додаткової абонентної плати.
Пильнуватиме за роботою громадської «кнопки», згідно з концепцією, наглядова рада, серед членів якої будуть по одному представнику від освітніх, наукових, релігійних, спортивних, журналістських, правозахисних, підприємницьких, молодіжних громадських об’єднань, асоціацій органів місцевого самоврядування, профспілок, національних меншин, осіб з особливими потребами, ветеранів Великої Вітчизняної війни, інших неурядових громадських організацій, що об’єднують не менше ста тисяч осіб. Також у наглядовій раді передбачено по одному представнику від Президента України, Кабміну(чим не громадські інституції?), кожної фракції парламенту. Якщо якась зі структур не зможе домовитися про своє представництво, крапки над «і» розставлятимуть профільні комітети Верховної Ради.
Медіа–експерти бачать у системі формування наглядової ради намір влади зробити керівний орган суспільного мовника залежним від урядових структур і прогнозують великі організаційні проблеми із втіленням закону про громадське мовлення в разі його ухвалення.
Андрій Шевченко,
голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, член БЮТ:
— Є величезні сумніви, що за ухваленою концепцією стоїть справжнє бажання збудувати незалежне суспільне мовлення. У концепції варто вітати відмову від паралельного функціонування державного каналу і створення суспільного мовлення — там чітко сказано, що НГТКУ діятиме на базі НТКУ та обласних телерадіокомпаній. Думаю, треба підтримувати цю позицію, аби вона залишилася в законі.
Що погано? У концепції я не побачив механізмів гарантії незалежності суспільного мовлення у плані кадрової політики. Запропоновано дуже громіздку й розмиту систему, коли спортивні, молодіжні та інші громадські організації висуватимуть у наглядову раду своїх представників. Написано: якщо громадським організаціям не вдасться домовитися, їхню функцію переберуть на себе парламентські комітети. Якщо це перекласти на людську мову, то виходить, що від усіх громадських організацій сидітимуть ставленики влади, яка контролює і ситуацію у парламенті, і наприклад, у Міністерстві юстиції, що займається реєстрацією громадських об’єднань. Думаю, що за декларативним гаслом залучення громадських організацій приховується намагання продумати механізм, як влада буде контролювати нібито незалежний наглядовий орган.
Друга проблемна зона — фінансування. Запропоновано ввести абонентську плату, але це дуже архаїчний інструмент фінансування суспільного мовлення. Лише у середині минулого століття перші суспільні мовники — Бі–Бі–Сі у Британії та ZDF у Німеччині — застосовували такий метод. Останні кілька десятків років використовують сучасніші інструменти: в Естонії розщеплюється податок на рекламу, частина якого йде на утримання суспільного мовника; у Грузії це фіксований відсоток від ВВП. Експерти ОБСЄ рекомендували нам розглянути варіант фіксованого відсотка від бюджету, за умови, якщо уряд не має оперативної можливості втручатися у цей бюджет. У мене є відчуття, що нині застарілу і неефективну абонплату закладають у нашу модель суспільного телебачення свідомо — щоб ідея не пройшла. Бо як зараз пояснити громадянам, що вони мають додатково платити гроші за телеканал, який придумала влада?!
На жаль, практика роботи Першого Національного й Українського радіо показує не рух до стандартів суспільного мовлення, а згортання професійних стандартів, яких там ще донедавна дотримувалися. Тому в мене є серйозні сумніви, що влада збирається робити справжні зміни, а не фасадно–декоративні.
Навіть найкраща концепція — це лише декларація намірів. Про якусь конкретику зможемо говорити, коли Президент внесе до парламенту проект закону. І якщо ми не побачимо в президентському варіанті гарантій незалежності суспільного мовника — незалежного фінансування, незалежної редакційної та кадрової політики, то реєструватимемо свій законопроект. Ви знаєте, що я і група медіа–експертів розробили свій законопроект, який було зареєстровано у парламенті у 2008 році й провалено у 2009–му. Тоді Партія регіонів не дала жодного голосу за закон про суспільне мовлення.
Наталія Лігачова,
шеф–редактор спеціалізованого сайту «Телекритика»:
— Я гадаю, насправді громадського телебачення не буде. Хоча вважаю, що нинішня концепція краща за ту, яка була раніше. У ній врахували багато побажань громадських організацій, руху «Стоп цензура!». Не виключаю, що концепцію реалізують і з участю Партії регіонів у відповідному законопроекті. Але, коли дійде до реального впровадження закону, прогнозую спротив громадському телебаченню і з боку Кабміну, і Національної телекомпанії. Знайдеться багато приводів, щоб цю концепцію не втілювати.
Створення Національної громадської телекомпанії, якій передаватимуть майно інших компаній, — це створення нової юридичної особи, нового господарюючого суб’єкта. Там виникне багато спірних моментів, які стануть приводом для Кабміну ставити палиці в колеса процесу. Тому НГТКУ варто було б вивести з існуючого юридичного поля і надати їй особливого статусу — як це робили свого часу для Бі–Бі–Сі в Англії. Тільки в такий спосіб можна уникнути проблем, які закладені в нашому законодавстві. Найелементарніша з них — мізерна офіційна зарплатня на державному телебаченні. Якщо на громадському каналі у працівників зарплатня не буде приблизно такою, як на комерційних каналах, жодної якості на суспільному телебаченні не буде.
Законопроект, навіть закон про суспільне телебачення, існував ще за президентства Леоніда Кучми, але з того часу ідея створення такого каналу не реалізована. Зараз і Віктор Янукович, і Ганна Герман — за канал суспільного мовлення. Але якщо подивитися, як реформують Перший Національний, то стає зрозуміло, нині державний канал усе більше віддаляється від суспільного мовлення, наближається до комерційного й одночасно демонструє лояльне ставлення до влади. Це дуже нагадує російський Перший канал. І не може бути, що одна рука не знає, що робить друга.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
