Бюст Поповича на вулиці Поповича в Узині. (Фото автора.)
Сьогодні першому українцеві, який підкорив космос, виповнилося б 80 років (ця дата народження Павла Поповича була записана в паспорті, хоча насправді він народився трохи раніше). Павло Романович завжди був оптимістом, пашів енергією, тож його смерть рік тому стала несподіванкою для всіх, хто знав радянського «космонавта–4». Люди, яким пощастило зустрічатися з Поповичем, не приховують захоплення цим літуном із Київщини, який на орбіті співав «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Найтеплішу пам’ять про нього бережуть у рідному містечку Павла Романовича — Узині, що під Білою Церквою. Тут є вулиця імені Поповича і пам’ятник йому, а розповіді про космонавта передаються від старих до малих. Є добра пам’ять, але нема музею.
Кореспондент «УМ» побував в Узині й поспілкувався зі знайомими і сусідами славетного льотчика–космонавта.
На подвір’ї, де народився Попович, батьківської хати вже нема. Натомість стоїть новіша, цегляна. У ній — кімнатка Поповича, де він завжди ночував, коли бував в Узині. Хазяйнує тут пані Ольга, друга дружина Володимира Кіндратовича Ткаченка. Першою його жінкою була сестра Поповича Марія. Пані Ольга говорить, що її Володимиру порадив сам Попович, мовляв, «іншої жінки в цій хаті бути не може».
Сім’я живе скромно, Кіндратовичу вже за 80, він тяжко хворий. Кажуть, хвороба почала стрімко розвиватися після смерті космонавта.
«Ти, синку, мабуть, до 80–річчя Романовича матеріал готуєш? — запитує Володимир Кіндратович. — Я тобі таку річ скажу: Поповичу виповнилося б 80 років ще минулої осені. Насправді він 1929 року народження, там помилка в паспорті, і в усіх документах — теж. Але 80 він обіцяв святкувати цьогоріч... Не дожив. А казав: «Ми з тобою, Володю, до 90 років доживемо!» Не чекали його смерті, добре він тримався. Хоча інсульт «побив» — таблетки постійно пив».
Володимир Кіндратович одразу попереджає, що фотографій лишилося мало — щоб і не просив. Частину забрали журналісти «під чесне слово» повернути, частину — вчителі для музею. «В нас тільки й балачок про той музей, що «ось–ось відкриємо», але нічого не робиться!» — обурюється Володимир Кіндратович.
Як виявилося, тепер в Узині лишилося небагато речей, пов’язаних із космонавтом, — чотири книжки його авторства, папка з біографією в місцевій бібліотеці та парта, за якою сидів Попович у школі №1.
Саму школу, в якій учився майбутній двічі Герой Радянського Союзу, розвалили — стара була. Нинішня школа №1 — її правонаступниця. Тут є лише куточок, присвячений знаменитому землякові, із легендарною партою та портретом.
Заступник директора з господарської роботи, прапорщик у відставці Микола Степанович Стадник пояснює: «Наша узинська влада грошей на музей не дає. Знаєте, скільки всього я знайшов, коли вирішили комунікації міняти в підвалі? Там і стенди, і книжки, і фотографії. Та вони в такому стані були... Всі спаскуджені водою, брудом і сирістю. Зараз пробуємо відновити, але, знову ж таки, це просто наша ініціатива. А взагалі — для музею треба не класна кімната у школі, а окреме приміщення. Це не в мене треба запитувати, це питання до влади, чому вони так до гордості міста і країни ставляться». Наразі ж навіть «бізнесменів толкових в Узині нема, щоб на музей допомогти». То Степанович зі шкільним слюсарем працюють на меморіальній ниві як ентузіасти. Згадати ж про космонавта в Узині є кому і що.
«Ми з Павлом Романовичем були з однієї команди, — з гордістю говорить пенсіонерка Валентина Карпівна Шевченко. — Жили на одній вулиці, що називалася Бессарабія, разом пасли корів на вигоні. Раніше не так було, як зараз, — усі діти дружили купою, незалежно від віку... Ох Романович і шубутним був хлопцем! Живим таким, невсидючим! У кінці вулиці жили дід Федір і баба Степанида, то він нам дорогу показав у їхній садок — і ватагами туди водив. І груші, і яблука, і сливи з вишнями ми точили тільки так! А що? Ми бідно жили...»
У Поповичів було п’ятеро дітей: троє хлопців і двійко дівчат. Найстаршою була Марія, Павло народився після неї, за ним — Петро, потім Надія і Микола. Валентина Карпівна розповідає, що в дитинстві перший український космонавт був «звичайним пацаном, дуже футбол любив, а до риболовлi чомусь був не дуже», але вже тоді було помітно, що в селі він залишатися не збирається. «Петро більше по господарству допомагав, він зараз, до речі, єдиний живий iз цього покоління Поповичів, дуже схожий на Павла... А Павло до тих корів байдуже ставився. Ото взявся за навчання — і пішов, пішов...» — каже Валентина Шевченко.
У ремісничому училищі в Білій Церкві Павлові Поповичу було непросто, тому в Узин він навідувався часто — взяти торбину з городиною, із харчами сякими–такими. «Та й сумував він дуже за батьками, братами і сестрами. Особливо до Наді тепло ставився, в неї ж дитячий церебральний параліч був», — згадує пані Валентина.
«Він був упертим. Село знало, звичайно, і про його успіхи в Качинському училищі авіаційному, і про те, яке добре здоров’я мав Романович, яким був спортсменом. Але про те, що Павло у космос полетить, — такого ні в кого і в «предпосилках» не було! — запевняє Валентина Шевченко. — Такий собі хлопчинка... Але ж бачите — зумів».
Коли у серпні 1962 року Павло Попович здійснив свій перший політ у космос, діда Романа (Павлового батька в Узині називали «дідом» за довгі козацькі вуса) всі мало не на руках носили. «Та ви що! — вигукує Валентина Карпівна і сплескує в долоні. — Тоді таке було! Збіглося все село! Почали діда розціловувати, із квітами, з подарунками прибігли! То дід Роман уже не знав, де йому сховатися».
На вулиці Поповича, неподалік від двору Поповичів, стоїть пам’ятник космонавту. «Я працювала заступником голови виконкому і в 1979 році везла в Узин бюст Поповича на вантажній машині із Московської області, — розповідає Валентина Карпівна. — Приїхала на завод художнього лиття імені Білашової, мені показали витвір. Він сяяв, як бані на церкві, — такий блискучий був. Але перед тим, як його забрати, бюст мав побачити сам Павло Романович. Нам довелося чекати добу разом із водієм із нашої сільгосптехніки. Приїхав він наступного дня. І той бюст Романовичу не сподобався. Він тоді сказав: не хочу сліпити очі родичам і сусідам. То бюст за годину «зашмандирили» якимось розчином, і таким його і встановили в Узині. Скромним був Попович».
На відкриття бюсту з’їхалося багато районного й обласного начальства. Попович виступав без зайвої манірності, пафосу і самовихваляння. «Він завжди був таким, ніби ніколи з Узина і не відлучався, — запевняє Валентина Шевченко. — Але ж журналістів усяких наїхало. То Романович просить: заховай мене. Я його швиденько — та й у міську раду».
Першу дружину Павла Романовича Марину — льотчицю, рекордсменку світового значення — батьки Поповича сприйняли неоднозначно. «Він же як тільки з нею одружився — я одразу до діда Романа прибігла, — розповідає пані Валентина. — Ну і питаю, як вам невістка. А він мені: «Ти знаєш, та хоч би щось бабі на городі помогла! А то почепиться на дерево і висить цілий день. За сапу і не береться!»
Доньок Поповича в селі бачили тільки коли ті дітьми були. Валентина Карпівна каже, що зараз вони чи то «в бізнесі», чи то «по банках працюють» у Росії. «Вони не українки ж уже, ясно. А от Романович, хоч і жив у Москві, ніколи не забував ні мови української, ні пісні. Він українцем був до кінця своїх днів». У столиці РФ Попович був президентом товариства української культури «Славутич».
«Якось під час зустрічі Павло Романович розповідав, що їхав поїздом в Україну з якимось земляком, — каже завідувач узинського клубу, керівник ансамблю «Чарівниця» Любов Обухівська. — І Попович заговорив до нього російською. Той знітився, образився і сказав йому: «Я ж вас знаю, Павле Романовичу, що це ви «русите»?» Тоді Попович дістав пляшку перцівки, поставив на стола і відповів: «Ти думаєш, я забув? Думаєш, відцурався?». Так вони з тим чоловіком усю ніч проговорили про Україну».
Космонавт Попович завжди був для узинчан рідним братом. «Простий такий... Обійнятися і поцілуватися — запросто! Ми тоді казали: «Ой, Павле Романовичу, це ми тепер тиждень вмиватися не будемо!» А він: «Дивіться ж, дівчата, приїду і перевірю», — розповідає Любов Обухівська. — «Жарти любив дуже, був відкритою людиною. Але в розмові уникав двох тем — не говорив про політику і першу дружину Марину».
До кожного приїзду Поповича Узин готувався з місяць. Космонавт приїжджав щонайменше раз на рік, частіше у травні, на поминки. Відвідував могили батьків і родичів, а ввечері співав разом із місцевим фольклорним колективом та іншими земляками в кафе.
«Коли Романович приїздив — це було наше узинське свято, за значимістю не менш важливе за Новий рiк, — розповідає пані Обухівська. — Зустрічали ми його під міською радою з хлібом, квітами й барабанщицями. Й обов’язково стояли дівчата з ансамблю «Чарівниця». Бо пісня для Павла Романовича — це було все. Тим паче він сам мав прекрасний тенор, навіть брав уроки вокалу в якоїсь знаменитої вчительки в Москві... Починає слухати нашу пісню — і плаче. Так завжди було. Заступник мера Лариса Михайлівна казала: «Дівчата, якщо Попович не заплаче — зустріч не відбулася». Але такого не було — ми підбирали такі пісні, що він плакав завжди».
На столі в кафе для Поповича обов’язково мали бути борщ, сало з часником, пампушки, вареники, самогон (в Узині «казенку» не визнавав). Під час застілля генерал–майор першим заводив пісню, а узинчани підхоплювали. Коли стомлювався — замовляв пісні в «Чарівниці». Особливо любив слухати «Дивлюсь я на небо» — її він співав навіть у космосі, при увімкнених передавачах.
«Під час останньої зустрічі Попович пообіцяв написати лист адміністрації, щоб привезти «Чарівницю» в Зоряне містечко, в Росію, де жив. Ми вже готувалися до поїздки, яка планувалася на листопад–грудень 2009 року. Але, на жаль, доля вирішила інакше — Павло Романович помер 30 вересня».
Народився 5 жовтня 1930 р. (за даними паспорта) в селищі Узин на Київщині (тепер місто). Після війни продовжував учитися в школі й працював кочегаром на заводі. Потім вступив до ремісничого училища в Бiлiй Церкві, вивчився на столяра.
1947 р. вступив до Магнiтогорського iндустрiального технікуму; паралельно займався у місцевому аероклубі, який закінчив із відзнакою. У 1954 р. закінчив Качинське вiйськово–авiацiйне училище, служив у ВПС. У 1960 р. зарахований до загону радянських космонавтiв (Група ВПС №1). 12 серпня 1962 р. здійснив на кораблі «Восток–4» перший в історії груповий політ двох пілотованих кораблів (на кораблі «Восток–3» на день раніше полетів Андріян Ніколаєв). Пробув у космосі майже три доби. 1968 р. закiнчив Вiйськово–повiтряну академiю iм. Жуковського. 3—19 липня 1974 р. здiйснив другий космiчний полiт як командир корабля «Союз–14».
Генерал–майор авіації.
У 1980—1989 рр. працював заступником начальника Центру пiдготовки космонавтiв
iм. Гагарiна. У 1989 р. став директором науково–виробничого закладу, пов’язаного з вивченням надр Землi. До вересня 2009 р. працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.
Був президентом уфологiчної асоцiацiї СНД, президентом Академiї енергоiнформацiйних наук. Багато років очолював федерації боксу СРСР і Росії. Мав перші розряди з десяти видів спорту, зокрема й боксу, звання «заслужений майстер спорту СРСР».
Депутат Верховної Ради Української РСР 6—11–го скликань. Президент товариства української культури «Славутич» у Москві.
Двічі Герой Радянського Союзу. Герой праці В’єтнаму. Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоної зiрки, князя Ярослава Мудрого IV ступеня та ін. Почесний громадянин мiст Полтава, Запорiжжя, Біла Церква, Калуга, Магнітогорськ, Южно–Сахалiнськ та ін. Іменем українського космонавта названі гірський хребет в Антарктиді і мала планета.
Помер 30 вересня 2009 р. у Гурзуфі (Крим). Похований у Москві на Троєкуровському кладовищі.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
