Мова як остання барикада. Чи перша?

По дорозі на мітинг у метро читаю новий роман Ірванця «Хвороба Лібенкрафта» — депресивне чтиво про тоталітарний режим. На виході з метро потрапляє на очі школярик у піджаку і вишиванці. По Інститутській німецькі старшокласники фотографують якусь облуплену стіну, а на Садовій під Кабміном — мертвого голуба. Надворі XXI століття — я йду боротися за українську мову. Я в маразмі чи Азаров з Януковичем у маразмі? Ми всі граємо в п’єсі Беккета? Мені це сниться на двадцятому році незалежності?

За кілька метрів від пікету проти ухвалення нового законопроекту «Про мови в Україні» № 1015–3, зареєстрованого «регіоналами», молодесеньке дівча заплітає в косу синьо–жовту стрічку. «Коса в мене тонка», бідкається. Усі дрібниці на дорозі видаються мені символічними. Під комітетами Верховної Ради, де в цей час іде засідання погоджувальної ради, стоїть не такий уже й великий натовп — бачу братів Капранових, кінокритика Володимира Войтенка, журналістку Наталю Позняк–Хоменко з чоловіком–літературознавцем, співзасновника українського тижня моди Володимира Нечипорука, музикантів Сашка Положинського і Фагота з ТНМК, обличчя, знайомі з «Фейсбука». Найпотужніше ця акція «збиралася» в цій соціальній мережі, і недавно зареєстрована спільнота «Громадянський рух «Відсіч» за пару днів обросла «френдами» і сподвижниками. Цей рух і виступив організатором акції з вимогою зняти законопроект «Про мови в Україні» з реєстрації.

На виступі стіни «висить» музикант «Хореї козацької» Данило Перцов з екзотичним інструментом — він має грати музику зникаючих народів, внизу йому допомагають дівчата з барабаном і бубном, навпроти дверей в комітети — відомий режисер Сергій Архипчук, на голові в нього клітка з українськими книжками, обабіч тротуару туляться студенти з плакатами «Злидні», «Нищета». Вам легше?», «Закон «про мови» — це ніж у серце Україні», «Я хочу выучить украинский, они мне мешают».

У зустрічному потоці натикаюся на екс–директора архіву СБУ, історика Володимира В’ятровича. «Скільки тут приблизно людей?» — прошу його допомогти оцінити масштаб боротьби по–українськи. — «Чоловік 300—400». — «Як мало, — кажу, — я сподівалася, буде значно більше». — «Нормально, але треба усвідомити, що це не спринтерський забіг, що так, як у 2004–му не буде — навалилися і за півмісяця все змінили, це довга дистанція і ми повинні боротися до кінця, маєш це розуміти».

Мені стало легко і тепло, студенти Могилянки поруч дзвонили однокурсникам і кричали в трубку: «Чого ви сидите на парах? Ідіть під Верховну Раду, ми ж домовлялися. Василенко виступає», а в цей час повз мегафон, кидаючи слова просто у спраглі очі та обличчя, говорив автор експертного висновку фахівців НаУКМА щодо законопроекту «Про мови» доктор юридичних наук, професор Василенко про неконституційність такого законопроекту, що він не відповідає вимогам Європейській хартії про міноритарні мови. «Я думала, що університети організують акції протесту раніше, чекала, що Могилянка, Київський університет не вийдуть 1 вересня на навчання в знак протесту, та де», — звертається до студентів доросла жінка, схожа на викладачку вишу. «Діджей» «помаранчевого» Майдану, актор театру імені Франка Євген Нищук «вів» мітинг–пікет, по черзі запрошуючи до слова дисидента і правозахисника Євгена Сверстюка, нардепа Олеся Донія, письменників і видавців Капранових, Фагота та скандуючи «Українська державна». Коли до комітетів заходить «регіонал» Юрiй Мірошниченко, люди, яких набралося на той час чоловік 600—700, скандують «Ганьба!» так, що скло мало б вилітати з вікон. Підготовлені студенти відбивають ритм пластиковими пляшками із монетами всередині, палицями по відрах і фанатськими дудками. Через годину з комітету виходить народний депутат вiд БЮТ Андрій Шевченко, повідомляє, що погоджувальна рада не внесла законопроект «Про мови в Україні» в порядок денний цього і наступного пленарного тижня. Вітає усіх з першою маленькою перемогою і закликає не розслаблятися, бо з реєстрації його не зняли, отже, за першої необхідності усі знову збираються на цьому ж місці.

Бачу в натовпі, як керівник хору «Гомін», легендарний чоловік із сопілкою Леопольд Ященко поправляє слуховий апарат. І продовжує диригувати «Червону калину». Колись я вже співала «А ми тую червону калину», колись уже ходили вулицями змерзлі дівчата, загорнені в синьо–жовтий прапор, — 19 років тому. Дежа вю. Значить, історія іде по спіралі, значить знову на барикади — вони не залишили нам вибору. n