Соцiум у «ящику»

На вітчизняному телебаченні залишилися крихти «соціалки»: «Критична точка» на ТРК «Україна», проект соціальних розслідувань «На межі» на «5–му каналі», «Агенти впливу» на НТН. Ще навесні по–новому почали показузати життя пересічних українців «Плюси»: у реаліті–шоу власного виробництва «Міняю жінку», знятого за форматом Wife Swap. Нинішнього телесезону на екранах з’явилося ще кілька проектів, що прямо чи опосередковано мають соціальну орієнтацію.

Недобрий, бо бідний

Розрекламоване кількаденне ходіння у народ можновладців без посвідчень і мобільних телефонів у реаліті «Без мандата» на «1+1», як і передбачали експерти, виявилося більшою мірою агіткою, аніж проблемним проектом. Принаймнi такий висновок напрошується після перегляду першої програми. Її двоє учасників — кримський депутат Лев Миримський та голова однієї з райрад столиці Віктор Пилипишин. Поза кадром лишається інформація, що через політичні перипетії обидва най­ближчим часом можуть позбутися своїх «тепленьких» робочих місць, і тому піар власних персон для них на одному з рейтингових каналів дуже доречний. На екрані можновладці — «білі і пухнасті»: й інваліду, і незрячому пенсіонеру, і багатодітній сім’ї допомагають. Миримський — о подвиг! — користуючись не мобільним телефоном, а домашнім одеської сім’ї, куди його закинув проект «Без мандата», домовляється про зустріч iз мером Едуардом Гурвіцом — щоб вирішити проблему «вiзочника». Кримський нардеп узагалі як Бетмен: «Я нє боюсь здесь ночєвать — мне нє совсем комфортно», — це про затарганену квартиру без багаторічного ремонту. «Хлопчик Помагай» Віктор Пилипишин опинився у ненайбіднішій сільській сім’ї на Вінниччині, де двоє своїх дітей і десятеро — прийомних. Роботи у гостях для голови райради небагато: ну корів попасти та ще молоток у руки взяти. Хоча — о горе! — з пальця заструменіла кров. Закадровий голос констатує: Пилипишин мужньо повівся, коли травмувався. А як вам такий момент? У кадрі Лев Миримський перепитує жіночку, доньку якої б’є чоловік, а вона не має грошей приїхати від нього до матері: «Почєму ви рєшілі, что я могу вам помочь?» А у відповідь: «Потому что ви хароший...» Звичайно, реаліті зі злиденного життя українців не обходиться без такого ідолопоклонства тим, хто виявився при владі і грошах. Втім у телепроекті сприймається воно як неприхована реклама.

В адаптованому «Плюсами» до вітчизняних реалій британському форматі The Tower Block Off, безперечно, багато соціально–побутових дрібниць, з яких складається щоденне життя більшості громадян: прожитковий мінімум на два дні — 59 гривень 2 копійки; довготривале стукання у двері чиновників тощо. Але загалом у реаліті–шоу «Без мандата» глядача підводять до хибного висновку: з одного боку — щедрі й добрі можновладці, які й тарганів можуть узяти під депутатський контроль, і холодильник «із барського плеча» подарувати, з іншого — «антигуманні» забаганки 72–річного сліпого дідуся, який подарунок обов’язково хоче поставити у свою кімнату, а не сина–колясочника; та «ганебне» небажання мешканців міського будинку мати під своїми вікнами дитячий майданчик. Таке моралізаторство, особливо з вуст пана Миримського, який «вєрнулся к жизні», коли йому повернули шикарне біле авто і мандат, — просто блюзнірство. Бо нардепа і його сім’ю не турбують чужі діти під вікнами — він живе у шикарному особняку, який показували на початку програми. А замість того, щоб звинувачувати бідних престарілих у жадібності й робити їм «подачки» перед телекамерою, людям із мандатами можна було б не тільки про свій добробут дбати, а забезпечити платникам податків і пенсіонерам нормальні умови життя, коли холодильник і можливість потруїти у квартирі тарганів — не розкіш.

Державний підхід

«Плюсівське» реаліті «Без мандата» і проект власного формату «Ближче до народу» на Першому Національному мало чим подібні. Почергове спілкування мешканців сіл і містечок Київщини з відомими футболістом Андрієм Шевченком, гімнаст­кою Лілією Підкопаєвою, акторкою Ольгою Сумською та співаком Володимиром Гришком на державному каналі — своєрідні телепортрети зірок iз масовкою з народу. Утім герой останнього епізоду — депутат–регіонал Вадим Колесниченко. І головне тут навіть не питання, за які заслуги соратника Віктора Януковича зробили героєм програми і кому він цікавий? Проблема в іншому — чому гроші платників податків використовують на створення агітки про окремо взятого провладного депутата?

Закономірно, що соціально орієнтовані проекти показує саме державний канал. Хоча в обоймі 26 нових проектів від Єгора Бенкендорфа на Першому Національному їх не так уже й багато. До того ж, інколи проблеми зачіпають не для того, щоб глядач розібрався в них, а швидше, щоб діюча влада прозвітувала народу про виконану роботу. У соціальному проекті «Віра. Надія. Любов» традиційно вдаліші частини, де йдеться про дітей, які мають проблеми зі здоров’ям, та про юні таланти. Коли з сюжета у прямому значенні «виїж­джає» авто Валіда Арфуша, який побував у Ніжинському інтернаті для неповносправних дітей, де нещодавно померло кілька вихованців, — тут без політики не обходиться. Враження від переглянутого і почутого залишається таке, що про проблему заговорили лише для того, щоб показати заступницю голови адміністрації Президента Ганну Герман, яка прибула на Чернігівщину і дала вказівку в усьому розібратися.

Досить удалі «приземлені» соціальні сюжети з усіх регіонів України у новій програмі «Ревізор»: про регіональні вузи, татуювання і ще багато чого, що існує навколо.

Індивідуалізм

Із часткою, нижчою за середню, на ТРК «Україна» стартував соціально–документальний цикл «Заручники долі», якого обіцяють показати 12 випусків. Втім, за словами гендиректора каналу Вальдемара Дзикі, це серйозний проект, на який і не робили винятково рейтингову ставку. Бо філософсько–аналітичні програми, в центрі яких — доля кон­кретних людей, не цікавлять масового глядача.

«Заручникам долі» можна зробити кілька серйозних закидів, бо ведучими тут — російський, зрозуміло, російськомовний сценарист, продюсер і телеведучий Михайло Байтман, який працював на ОРТ та НТВ. Утім на перший план виходить не мова проекту, а професіоналізм. Перший епізод — про льотчика Володимира Топонаря, засудженого після Скнилівської трагедії, у результаті якої загинуло 77 людей. На екрані — переважно ведучий і заручник долі; архівне фото і відео; картинки з нинішнього життя колишнього «українського сокола», які не вписуються у загальноприйняте змальовування життя «на зоні»: кастрування свиней, катання на роликах; столування з дружиною. З вуст Топонаря не раз звучить твердження, що він не винний, але альтернативної думки, крім вироку суду та слів першої дружини, яка була адвокатом чоловіка, глядач не чує.

Але творці проекту і не збиралися з’ясовувати причини трагедії і дошуковуватися істини, вони просто показали людину: її переживання і навіть щастя, яке в колишнього високопрофесійного льотчика з’явилося на зоні разом iз другою дружиною. Психологічні тонкощі дуже вдало передає рухлива камера і крупні плани облич ведучого та заручника долі, а також коментарі–розмірковування про життя Михайла Байтмана. Для тих глядачів, які принципово розділяють життя на чорне і біле або не хочуть заморочуватися проблемами інших, «Заручники долі», напевно, не цікаві. І це частково пояснює те, чому на телебаченні мало проектів про конкретну людину та її життя.