Що проросте із «Чорної ріллі»

Торік виповнилося сто років від народження й п’ятдесят років від дня смерті Степана Бандери. Ці круглі дати вкотре додали пристрастей до політично–історичних суперечок, які ще довго точитимуться навколо цієї одіозної постаті, але для широкого загалу Степан Бандера так і залишився людиною–загадкою. Наблизити героя до його нащадків спробував актор і режисер, художній керівник театру української традиції «Дзеркало» Володимир Петранюк. У його п’єсі «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери» немає політики, але є дуже багато моментів, рекомендованих для індивідуального осмислення. А вистава, презентована днями в театрі «Дзеркало», взагалі спершу наштовхує на думку, що глядачам запропонують зворушливу мелодраму: затишна кав’ярня, притишене світло, музика Луї Армстронга, миловидна пані клопочеться біля барної стійки, статечний пан заходить із дощової осені і замовляє чорну каву... Тут він згадуватиме своїх жінок, Юлю, Анну і Ярославу, порівнюватиме себе з сичем, який живе в криївці, «в світі поза штучним цукром і білявкою Барбі», і зізнається: «Я відчуваю сердечну маячню, але не знаю іншої дороги». Історія розгортається у двох часових площинах — минуле і сучасне — хоча автор окреслює конкретну дату цієї зустрічі в кафе: 15 жовтня 1959 року, Мюнхен, останні часи життя героя.

— Постать Степана Бандери мене цікавила вже давно — в контексті України, українського театру, — розповідає Володимир Петранюк. — Мені здається, що українське мистецтво мусить висвітлювати ті темні чи, якщо хочете, білі плями, що існують в нашій історії. Це перше. Друге — Голлівуд, європейський театр, світова культура переповнені героями чужих історій... В європейському мистецтві хіба Мазепа «блимнув» кілька разів, але й він не дуже жалуваний. А це виховує в українця почуття меншовартості, другорядності. Але ж українська ідея, українська думка не мусять замикатися в собі, бути присутніми лише тут — треба інтегрувати їх у світову духовну культуру. Прихопивши туди свій багаж, свої скарби, до яких належить і постать Степана Бандери. На цю тему слід дискутувати. Для цього я і придумав цю виставу, перелопатив величезну кількість літератури і зробив неполітичну виставу. У результаті чого на сцені через призму постаті Бандери вийшла дискусія між жертвою і катом.

— Яку ж тему для розмови ви запропонували цим двом антиподам?

— Вони знаходяться у замкнутому просторі й дискутують про все: про життя, смерть, Бога, любов, ненависть... Ці дві людини, кілер і жертва, не знають, хто є хто, спілкуються на рівних... Іншими словами, існують у рівних можливостях бути героєм. Обидва мають вибір. Жертва може не бути жертвою, спробувати втекти, а кат може відмовитися від своєї думки знищити свого опонента.

— Тобто, ви пропонуєте таку провокацію?

— Я пропоную роздум для глядача. Ви знаєте, коли я працював над матеріалами про Бандеру в Кракові, де той мешкав, то ця людина ще тоді зачепила мене своєю неоднозначністю, спірністю, вибуховістю... Опрацювавши різні джерела, я досить мало з них узяв.

— То скільки тут правди, а скільки — домислу?

— Тут вигадана лише ситуація, а все інше — правда. Неправда лише зустріч Бандери і Сташинського в одній кав’ярні за годину до смерті Степана. Такого не було. Всі думки, які віддзеркалюються на сцені, вся дискусія, ретроспективи, спогади — все це опирається на історичні факти, на вчинки, які були насправді. Для мене це — одне з особистих досягнень: у неправдивій ситуації відтворити 99 відсотків правди. Я знайомий із відомим польським драматургом Славоміром Мрожеком, багато з ним спілкувався. І якщо хтось на мене вплинув у плані естетичного контексту, то це Мрожек.

— Який посил, закладений у цій п’єсі, на вашу думку, має зачепити кожного глядача, що прийде на вашу виставу?

— Мені здається, це слова самого героя. «Забігані обивателі живуть своїми примітивними забавами. Їжа–дружина–робота–коханка–шоп». Але ж є й інший шлях — бути людиною, «через терни до волі».