З Уляном нас доля звела біля славнозвісного гастроному на розі Пушкінської і Прорізної — саме тут завжди гуртувався мистецький люд на «чарку кави» і бесіду гомінку ще, мабуть, так iз років 1960–х. Сталося це року Божого 2005–го. Стояв спекотний липень, і сонце робило з повітря недосяжно накраяний мармелад. Щойно Олесь заговорив — відчулись дві речі — щирість і вразливість, а отже, — с п р а в ж н і с т ь, без жодних «понтярських» замашок чи зіркових «здвигів», тим більше — без «німба» Шевченківського лауреата. Він розмовляв зі мною як iз рівним, хоча був старший на 20 життів, років і книжок. І оця мужність завжди бути собою притягала незримим магнітом...
До того я знав його за «Сталінкою» і всім, що друкувалось у добірному «Кур’єрі Кривбасу», а також — за авторською колонкою в «Україні молодій». Знав розкішність його фрази і майстерність створити ефект присутності того психологічного стану, в якому перебуває його герой. Знав, що деякі його твори можна знімати без сценарію, адже в них помітна ледь не вся «розкадровка», як, наприклад, у «Хресті на Сатурні» та багатьох інших творах. Знав і афористичність його фрази: «Танька не любила думати, тому що не знала, як це робиться» («Ангели помсти»).
...Це було перше літо після помаранчевих піднесень і змін (чи то пак — надій на них), і запам’яталось, як Улян оповідав про те, що мав залагодити якісь формальності у паспортному столі рідного Хорола, і, коли «фізіономія вєлікого пісатєля» (як він самоіронічно себе величав) не подіяла на паспортистку, а часу на бюрократичну вовтузню Олесь не мав, він вийняв «мобільник» і сказав: «Зараз подзвоню вашому керівнику–міністру, і він вам розкаже, що таке оперативне оформлення документів». Зрозуміло, цей аргумент виявився переконливим.
А ще йому боліло те, що в рідному Хоролі, «там, де колись книгарня була, отакенний замок висить». І всі ті болі він тоді щедро «анестезував» «аква вітою». А крім того, за спиною був Афган, рота саперів, з якої він один повернувся живий і про який він завжди волів мовчати. А перед тим — миколаївська «мореходка», де теж годували далеко не медом...
Після тієї зустрічі ми близько року перетиналися час від часу на якихось імпрезах–презентаціях і до ладу не мали нагоди перемовитись. Згодом, коли я працював відповідальним секретарем Спілки письменників, знайомство «обновилось»: Олесь був членом журі новоствореної премії «Айстра», тож частенько заходив до мене, і ми, майже за китайською церемонією, пили зелений чай і балакали про все на світі (власне, як і належить при чайній церемонії). Я дивувався його безпритульно–богемно–шаленому життю, а він відказував: «Та якось «крутюся», принаймні на кішку заробляю» (після розлучення вона стала його музою і членом сім’ї).
Якось ми перетнулися влітку перед Театром Франка за п’ять хвилин до початку нагородження лауреатів «Коронації слова» (саме тоді «слонів» отримали Лис, Бриних і Багряна), і я подарував йому свою книжку віршів «Територія братства». Потому минуло місяців три, Олесь нічого про неї не згадував, я — не питав. Після хвороби він завітав до мене пізньої осені чи, може, ранньої зими. Погомоніли про те, про се. Він знав, що мій батько серйозно хворіє, запитав, як почувається. Я сказав — бореться з останніх сил. А ще він знав, що батько був шеренговим «шістдесятником». Тоді він зауважив: «Праведні, хто страждають за правду, бо їхнє Царство Небесне... Але праведні в цім житті й страждають найбільше...».
Коли настала пора прощатись, він раптом обернувся: «До речі, Пашок, оце було мене прихватило, то я, коли відлежувався, і твою книженцію прочитав».
— І що скажеш?
— Скажу, що вона щ и р а, а отже, справжня, а це в літературі головне, бо таке не підробиш. З оформленням, правда, малярі не вгадали, але то не смертельно.
Я внутрішньо посміхнувся і просвітлів — ця рецензія для мене багато важила.
Одного разу я запросив Уляна на свій виступ у рамках музично–поетичного дійства, відіславши есемеску. Мало бути весело і креативно. Серед глядачів його не виявилось, але яким же було моє здивування, коли, зайшовши до мене у справах, Олесь перепросив, що не зміг бути: «Ти вже вибачай, у вас там акція вчора була, а я був трохи «нельотний...».
А котроїсь днини він зайшов зовсім білий і я зрозумів — щось негаразд. «Старий, щось «сєрдєчко» за Україну сильно розболілось і тиск, падлюка, стрибає, як Бубка на олімпіаді». Я негайно накидав листа з проханням про прикріплення Олеся до Феофанії. Здається, тоді він навіть пригальмував з алкоголем.
А коли була кампанія дискредитації книжки «Жінка його мрії», Олесь прибіг виснажений і каже: «Ну це вже далі нікуди: арештували тираж, кажуть — «порнографія»! Можеш щось зметикувать від Спілки?». Це було напередодні сороковин по Загребельному (Олесь, до речі, вважав його своїм учителем). А власне на сорок днів текст підтримки, адресований комісії з питань захисту суспільної моралі, був готовий, де, зокрема, було сказано: «Так, це — життя «українського дна», але заперечувати його існування не має права ніхто». Після підпису голови Спілки лист своє зробив...
Критики полюбляли регулярно звинувачувати Уляна у «чорнушності» його прози. І коли на презентації останньої книжки «Там, де південь» (про миколаївський досвід автора) його вкотре про це запитали, Олесь відповів по–філософськи афористично: «Уявіть собі, що життя — це білий аркуш. А гріх людський — це туш. Я той, хто витирає туш, аби листок знову став білим».
Після презентації роману в книгарні «Є» він сам мене помітив і гукнув. Поставив автограф: «Щириці, бо він — щирий!». Я знав, що після погроз від невідомих Олесь змінив номер мобільного, тому попросив новий, та він відповів: «Я сам до тебе зайду». Але — не судилося.
Востаннє ми спілкувалися через інтернет на його блозі. На початку 2010–го я відбув на півроку до Польщі перекладати польську поезію й 26 лютого написав коментар до його ж спільноти. Знаючи, що стан його здоров’я не найкращий, я прагнув сказати щось підбадьорливе: «Здоров–був, Олесю! Привіт тобі з Варшави — я тепер тут на стипендії перекладацькій. Що там злопихтять–наговорюють, ніби в тебе якась стенокардія чи аритмія? Тримайся мені козаком! Шануймось. П.Щ.» Я навіть не сподівався на відповідь, але він укотре мене приємно здивував: «Друже, тисну твою міцну козацьку руку. Москва ще буде під нами. З Богом!».
Дякую за той п о т и с к, друже, він був СПРАВЖНІМ, як і Ти...
Павло ЩИРИЦЯ
поет, бард і перекладач